Духовенство, що прибуло з Візантії, готувало місцеві церковні кадри, внаслідок чого поширювались знання і писемність. Було введено літописання.
Суттєвий вплив на поширення писемності в Київській Русі мало проникнення з Болгарії кирило-мефодіївської писемної традиції. Глаголиця замінялась кирилицею (855 р), що на початках включала 38 літер. Азбука, виявлена в кінці XI ст. на стіні Софійського собору в Києві, є вже модернізованою під слов'янську мову кирилицю, що включала 24 літери. Глаголиця - азбука, що використовувала грецькі букви для слов'янської мови.
Кирилиця - більш пристосована для слов'янської мови (фонетики), модернізована азбука Кирилом (видозмінене грецьке письмо). Вона полегшувала переклад з грецької мови на слов'янську. Близькість нової азбуки до тієї, якою східні слов'яни користувалися раніше, сприяла посиленню мовної спільності єдиної староруської народності і зміцненню зв'язків між літературною і народною мовами.
На Русі слов'янське язичництво, на відміну від язичницької античності, не мало традицій шкільної освіти.
Християнство вимагало нової системи навчання, націленого на залучення до книжності, письмової культури, перш за все необхідних для оволодіння основами християнської догматики.
Якщо давньоруська культура була безписемною, то з прийняттям християнства, з переходом до "книжного вчення" відпала необхідність зберігати у пам'яті набутий попередніми поколіннями суспільно-історичний досвід.
Історичне значення перших шкіл полягає у тому, що вони створювали умови для переходу до нового стану давньоруського шкільництва - "книжного вчення".
Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, наприклад). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи. Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир - школою підвищеного типу, а нова церква - початковою школою.
Зібранням книг при Софіївському соборі Ярослав першим започаткував руські бібліотеки і книгосховища. Відомі випадки пожертвувань книг князями і боярами для церков. Літописці про багатьох князів говорили: "церковні статути любив, церкви створював і прикрашав їх святими іконами і книгами наповнював".
Переписування служило єдиним способом розповсюдження книги.
Причини, що сприяли розповсюдженню писемності на Русі:
1) про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада.1 ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта в цей час була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (300 учнів), 1030 р. Ярославом Мудрим в Новгороді і 1037 р. в Києві (двірцева школа);
2) навчання в школах Давньої Русі проводилось рідною (слов'янською) мовою (а не так, як на Заході - латинню);
3) на Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти - самоосвіта - майже невідома на Заході того часу;
4) школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);
Берестяні грамоти писали містяни, жителі сіл і селищ, мужчини і жінки, дорослі і діти. Зазначено, що грамот, написаних духовними особами, виявилось дуже мало. У передмонгольський період, це на початку XIII століття, у середньому по країні прошарок грамотних серед дорослих людей не опускався нижче або 1% до всього населення країни. У містах він був не нижче 10% від усього населення, або 20% від числа дорослого населення. Верхній рубіж поки що встановити важко.
За цими показниками Древня Русь знаходилася на рівні європейських країн. В даний час населення "держави Рюриковичів" визначається у межах 5-7 млн. чоловік. Звідси витікає, що число грамотних не опускалося нижче 100 тисяч;
5) на відміну від Європи освіта в Давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (Єфросинія).
Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи і тому не випадково, наприклад, Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна - дружина французького короля Генріха, Єлизавета - норвезького короля Гарольда, Анастасія - угорського короля Анджея).
Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи.
Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея - їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.
Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;
6) давньоруські школи за своєю організацією були. більш демократичними, тут дисципліна носила більш м'який характер.
В XI столітті - період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:
а) школа "книжного вчення",
б) монастирська школа,
в) школа грамоти,
г) кормильство.
Сутність поняття "книжне вчення" розкрив В.Д. Греков, підкресливши, що це не просто навчання грамоти, а школи, де викладались класичні тоді в Європі 7 "вільних мистецтв".
Школи книжного вчення навчали по книгах, а це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Вони готували своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
В 1037 р. при Софійському соборі князь Ярослав Мудрий засновує двірцеву школу підвищеного типу, відкриваючи при ній велику бібліотеку.
Школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались, англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Геральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.
Монастирська школа,
В 1068 р. ч ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798 р. ідеологом монашества Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов'язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання шоків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я.
При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів. Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.
Судячи з життя святих XI-XIII ст., сутність виховання в монастирських школах полягала, в наставленні монахів, в утриманні, терпінні, змиренні, тілесній безпристрасності, покірності.
Досягались ці цілі шляхом ретельного молитвослов'я, постів, самообмеженням і проповіддю фантастичних чудес і подвигів місцевих угодників. Вступаючий до монастиря інок доручався старцю, який намагався привчити його перемагати свої бажання. Для цього спеціально старець наказував йому робити те, до чого у нього не було бажання, бо приборкання своєї волі вважалось джерелом всіх доброчестностей. Система виховання будувалась так, щоб у монахів-учнів не було ні хвилини без діла чи молитви. Правила показували 12 разів молитися вдень, стільки ж ввечері і вночі. За неслухняність чекало духовне покарання, а за більш важкі проступки - і тілесне.
Школа грамоти.
Починаючи з кінця XI-початку XII ст. у пам'ятках давньоруської писемності з'являється поняття "навчання грамоти", під яким розуміли навчання дітей читання, письма, лічби і хорового співу. До речі, термін "школа"' увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. За обсягом знань "навчання грамоти" було рівнозначне елементарній початковій освіті.
Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступні. Так, більшість берестяних грамот, що їх знайдено в Новгороді, виявлені в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Мережа шкіл обмежувалась містами, у село письменність проникала повільно.
За тодішніх методі в навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем або невеликою групою - 8-10 чоловік.
Писемні пам'ятки підтверджують, що напередодні навчального року батьки запрошували вчителя додому, його зустрічали ласкавим словом і поклоном. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителю з проханням навчити уму-разуму. Мати стояла біля дверей і повинна була плакати. Майбутній учень, наближаючись до вчителя, тричі кланявся. Той садив його біля себе і розпочиналось навчання. Перший урок був коротким. Потім батьки пригощали вчителя, дарували буханець хліба і рушник, домовлялись за плату і проводжали його до воріт.
Кормильство - це форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Київські князі підбирали кормильців з числа воєвод, знатних бояр, що жили в окремих волостях (зворотна до рицарської системи вассально-сюзеренна залежність). Малолітній княжич відправлявся в інше місто не лише на кормлення, але й на князювання в область, що входила до складу володінь батька. Тому кормильці виступали і як наставники, і як регенти, що управляли за своїх малолітніх вихованців тими містами і землями, які княжичі отримували від батька. Розсилались княжичі дуже рано: іноді у віці 5-7 років. В обов'язки кормильця входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.
Так, Ігор Святославович, герой "Слова о полку Ігоревім", у 8 років брав участь у княжому з'їзді, 5-річний княжич Всеволод Костянтинович в 1215 р. був посланий на чолі озброєного загону. Супроводжувати його могли лише кормильці. Така практика мала ціль - з малих років прилучала княжичів до умов похідного життя.