Смекни!
smekni.com

Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні (стр. 7 из 27)

Українські фахівці використовували переважно досвід медиків США, в якому конституція, демократичне законодавство та індивідуальна незалежність громадян створює специфічні (і досить складні) умови для праці лікарів, що додатково підвищує необхідність контролю і забезпечення їх професійної компетентності.

Процес упровадження сучасних зарубіжних засобів забезпечення якості медичної освіти тривав кілька років, а певне узагальнення впровадження в Україні стандартизованих тестів знаходимо у книзі колективу авторів під керівництвом І.Є. Булах [15]. Аналізуючи поняття “якість”, вони звертаються до визнаних світових норм, вказуючи, що у створеному Міжнародною організацією зі стандартизації, найбільш повному і досконалому нині Стандарті ISQ—8402, це поняття визначається так: “якість — це сукупність властивостей та характеристик продукції або послуг, які надають їм здатність задовольняти потреби, які є або які будуть. Ці стандарти ввели також такі поняття, як забезпечення якості, управління якістю, поклали початок сертифікації систем якості, під якою розуміють сукупність організаційних структур, відповідальності, процедур, процесів та ресурсів, що забезпечують загальне управління якістю” [15,11].

Це визначення вичерпне у разі більшості виробів, призначених для індивідуального споживання, а також для простих послуг. Вищу освіту важко віднести до рангу “простих”, оскільки вона є не лише індивідуальним, але й суспільним багатством – навчена особа нерідко одна може більше, ніж усе населення, що не володіє необхідними знаннями і вміннями. У ролі “споживачів продукції системи вищої освіти”, враховуючи перехід від елітарного до загального навчання, виступатиме практично вся країна, стійкий розвиток якої у наш час неможливий без “якісної вищої освіти” і розвиненого науково-конструкторського комплексу.

Тому ми вважаємо, що наступне визначення “якості освіти” , подане І.Є. Булах та її колегами, має багато переваг над іншими, наведеними вище: “якість освіти можна визначити як сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що надають йому спроможність формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, які є або які будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави” [ 15 ].

Далі, узагальнюючи сформовані в Україні і за кордоном погляди на “якість освітнього процесу”, наведені шість головних факторів, що визначають його:

1) підготовка і особисті якості викладача і студента;

2) методи навчання;

3) засоби навчання;

4) навчальні матеріали;

5) контроль та управління процесом;

6) соціальне, технологічне, політичне середовище.

З цим переліком можна погодитися лише формально, адже йдеться про забезпечення ефективності навчального процесу безвідносно до максималізації його індивідуальної і суспільної корисності. Слід зазначити, що навчання цілковито втратить “якість”, якщо його продуктом буде людина, підготовлена не до реального ринку праці даної країни, а до міфічного життєвого середовища. Наприклад, не має перспектив відновлення підготовки у ВНЗ України фахівців з “Історії Комуністичної партії Радянського Союзу”. Навчальний процес, скерований на підготовку таких фахівців, ми не можемо вважати “якісним” навіть тоді, коли всі випускники будуть вельми компетентними у зазначеній сфері. Не випадково в усіх освітніх законах України наголошується на тому, що зміст освіти детермінується вищими цілями і потребами всього суспільства, що це “… система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована у процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва" [ 36,Стаття 1].

Інша справа, що деталізація цієї “перспективи”, вибір профілів підготовки і необхідних для кожної спеціальності дисциплін, акумуляція необхідного навчального матеріалу та інших передумов створення якісної і скерованої в майбутнє вищої освіти – надзвичайно складна справа. Кожна країна вирішує її своєрідно і, як правило, самотужки.

Тому Болонський процес не призводить до уніфікації всіх характеристик вищої освіти країн Європи. Необхідно використати його для об’єднання невеликих можливостей окремих країн у потужну силу, яка спроможна забезпечити якість вищої освіти Європи як наслідок її безперервного і швидкого оновлення, осучаснення і фундаменталізації.

1.3 Університет як інтелектуальний осередок

Інтелектуальна енергія, творча сила – це головне багатство нації і основний ресурс прогресивного розвитку.

Університет (від нім. Universität, яке, у свою чергу, походить від лат. Universitas - сукупність, спільність) - вищий навчальний заклад, де готуються фахівці з фундаментальних і багатьом прикладних наук. Як правило, здійснює і науково-дослідну роботу.Багато сучасних університети діють як навчально-науково-практичні комплекси. Університети об'єднують у своєму складі кілька факультетів, на яких представлена сукупність різних дисциплін, що становлять основу наукового знання.Першим вищим навчальним закладом в Європі був Константинопольський університет, заснований в 425 році, він здобув статус університету в 848 році.Найстаріший у світі безперервно діючий вуз - заснований в 859 році в місті Фес, Марокко Університет Аль-Карауїн [63]. У тому ж IX столітті з'явився Університет Салерно, який проіснував до 1861 року, а також літературні школи у Велікі-Преславі і Охриді, Засновані болгарським царем Борісом I.

У XI ст.був відкритий Болонський університет, спочатку представляв собою школу, де на основі римського права розроблялися юридичні норми.На базі кількох монастирських шкіл в кінці XII століття виріс Паризький університет; в 1096 році Оксфордський університет вже проводив навчання студентів, і, відповідно до історії, після конфлікту професури і студентів з жітеляміОксфорда в 1209 році, деякі вчені втікали на північ, де заснували Кембриджський університет. Крім Кембриджа в XIII ст. був відкритий цілий ряд університетів: у Саламанці, Монпельє, Падуї, Неаполі, Тулузі. У XIV столітті з'являються університети: у Празі (1348), в Кракові (1364), у Відні (1365), в Гейдельберзі (1385), потім у Лейпцигу (1409), в Базелі (1459) і т. д.

Деякі автори вважають, що поширення університетів в середньовічній Європі було пов'язане з Реконкистой в Іспанії, в результаті чого арабські університети опинилися на території християнських держав, а також завоювання європейцями арабської Сицилії і походів хрестоносців на схід, де вони знайомилися як з арабської, так і з візантійської культурою. Ранні університети Західної Європи користувалися заступництвом католицької церкви і мали статус шкіл при кафедральних соборах (як Паризький університет) або StudiumGenerale (загальних шкіл). Пізніше університети створювали королі (Празький і Краківський університети) і муніципальні адміністрації (університети в Кельні і Ерфурті). На першому етапі (3-4 роки) навчання полягало в оволодінні сім'ю «вільними мистецтвами»: граматика, риторика і логіка (так званий тривіум), арифметика, геометрія, музика й астрономія (квадривіум).

Першим православним вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська академія, датою заснування якої вважається 1615.У Китаї навчальним закладом, аналогічним університету, вважається Академія Ханьлінь, відкрита у VIII ст.До XVIII століття університети публікували власні наукові журнали.Виробилися дві основні моделі університету: німецька і французька.Німецька модель базується на ідеях Вільгельма Гумбольдта і Фрідріха Шлейєрмахера; університет підтримує академічні свободи, лабораторії та організовує семінари.У французьких університетах панує жорстка дисципліна, адміністрація контролює всі аспекти діяльності.До XIX ст.в європейських університетах релігія становила найважливішу частину занять, але протягом XIX ст.її роль поступово зменшувалася.Університети концентрувалися на наукових дослідженнях, і німецька модель, краще пристосована до занять наукою, з часом набула більшого поширення по всьому світу, ніж французька.Одночасно вищу освіту ставало все більш доступним широким масам населення.

Хоча кожен університет організований по-своєму, більшість університетів має піклувальна рада, президента, ректора чи канцлера, щонайменше, одного віце-президента, віце-канцлера чи проректора, а також деканів різних підрозділів.Зазвичай університет складається з кількох факультетів або департаментів.Система державних університетів зазвичай управляється міністерством вищої освіти, яке вирішує фінансові питання, затверджує зміни в програмах навчання і планує подальший розвиток національної системи вищої освіти.Тим не менш, багато державних університети світу мають значну автономію у сфері фінансів, наукових дослідженнях і в педагогічних питаннях.Приватні університети фінансуються приватними особами і, в основному, незалежні від держави.

Незважаючи на політичні, економічні та культурні особливості різних країн і регіонів усередині однієї і тієї ж країни, університети зазвичай лідирують у галузі наукових досліджень і за рівнем освіти, щонайменше, у своєму регіоні. Більшість університетів організовують не тільки викладання різних дисциплін від природничих наук, архітектури та медицини доправив, громадських або спортивних наук, а й побут своїх студентів, в тому числі харчування, книготоргівлю, банківське обслуговування, можливості підробити у вільний від навчання час і навіть бари і дискотеки. Крім того, в університетах є бібліотеки, спортивні центри, студентські об'єднання, комп'ютерні класи та лабораторії. У багатьох класичних університетах є також власні ботанічні сади, астрономічні обсерваторії, бізнес-інкубатори та університетські клініки.Деякі університети контролюються політичними або релігійними лідерами, які забороняють викладання одних концепцій або дисциплін, або нав'язують викладання інших. Іноді існують національні чи расові обмеження для абітурієнтів і професорсько-викладацького складу, а також проводяться в університеті досліджень.