Для тих вчителів, які мають власний будинок або вимушені знімати дорогу квартиру, виплачується компенсація до 10 відсотків місячної зарплати.
Не дивлячись на існуючу в японській школі обов'язкову систему підвищення кваліфікації, тут заохочується самоосвіта вчителів. Тим, хто за власною ініціативою відвідує вечірні заняття або займається заочно, виплачується допомога в розмірі близько 1/10 місячного заробітку.
Справді при такій винагороді праця на благо суспільства придбаває особливу значущість. Ось тільки тривалість робочого дня японського вчителя досягає деколи 13-14 годин.
З одного боку, японці славляться своїм умінням запозичити чужі досягнення. Але з другого боку, запозичені зовнішні форми наповнюються своїм, національним змістом, що дозволяє досягти феноменальних результатів.
Основною задачею політики японської держави у сфері освіти стало виховання і навчання творчої, неординарно мислячої, гармонійної і духовно багатої особи, здатної діяти в різноманітно консолідованих суспільних і державних структурах.
Історія сучасної освіти може бути розділений на наступні 5 періодів:
1. Період підстави (1868-1885). Був заснований первинний корпус сучасної освіти.
2. Період консолідації (1886-1916). Були видані різноманітні шкільні закони, була створена систематична освітня структура.
3. Період експансії (1917-1936). Освітня система базувалася на рекомендаціях Надзвичайної Поради за освітою (1917-1919)
4. Військовий період (1937-1945). Пік мілітаристської освіти.
5. Сучасний період (1945-наші дні). Освітні реформи під час союзницької окупації.
I період (1868 - 1885)
Дух раннього періоду реставрації Мейдзі краще всього виявився в заклику, який надихнув інтелектуалів японського суспільства, - “цивілізація і освіта ”. “ Це гасло, - пише Джон Холл, - став основним керівництвом до дії тих, хто мріяв про вихід Японії з епохи невежества”1
Видатним захисником” цивілізації і освіти ” виступив Фукудзава Юкиті. Саме він задав тон реформам освіти, особливо своєю публікацією “ Заклик до знань”, де піддав критиці конфуціанські цінності і підняв на щит західні ідеї. В шкільні програми внесли все, що вдалося дізнатися про Захід, традиційні моральні принципи тимчасово відійшли на другий план.
Проведення реформи освіти стало предметом гострих дискусій різних політичних сил. Нація розділилася на політичні фракції, кожна з яких захищала своє бачення реформи освіти. Результатом цієї боротьби стало домінування точки зору, згідно якої необхідно поєднувати сильні сторони сучасної системи утворення провідних світових держав з традиційними духовними цінностями Японії.
В червні 1871 р. було створено Міністерство Освіти. В 1872 р. уряд Мейдзі розробив план реформи сучасної шкільної системи в національному масштабі і в серпні проголосив Закон про освіту. Основна мета цього закону чітко представлена в Осейдасачешо (супроводжуючої цей закон прокламації):
1. освіта повинна забезпечувати успішне просування людини по соціальним сходам
2. функція шкіл полягає в тому, щоб щепити патріотичні відчуття у кожної людини
3. всі японці повинні навчитися практичним наукам, що, кінець кінцем, принесе користь суспільству і допоможе побудувати сучасну державу.
Реорганізація системи народної освіти відбувалася по західному зразку.
По-перше, вводилася система обов'язкового навчання, що складала у той час 4 роки. Ця система поруйнувала колишню станову систему освіти, яка була привілеєм самураїв і вищих шарів суспільства.
По-друге, проголошувалося, що розвиток науки і освіти проводитиметься не тільки в цілях державного управління, як це було раніше, а для “особистого добробуту кожного, завоювання положення в суспільстві і процвітання в справах ”.
І по-третє, вважалося, що наука і освіта повинна підняти волю і ініціативу народу. Проте відмінявся старий звичай, по якому витрати на навчання, одяг і живлення покривалися урядом.
Уряд узяв за зразок 3-х фазову систему освіти в США, заснувавши початкові, середні школи і університети. З другого боку, шкільна адміністративна система була запозичена з Франції: всі учбові установи знаходилися під сильним центральним контролем Міністерства освіти. Таким чином, до 1900 р. вже 80% дітей відповідного віку ходили в школу (в 1872 р., до ухвалення Закону тільки 28%), а до 1910 р. процентний показник досяг майже 100 відмітки. Небачене розповсюдження шкільної сіті, якій були охоплені навіть самі найвіддаленіші гірські села, проходило під безпосереднім натиском і примушенням властей. Цьому сприяла також і глибоко укорінена система панування і підкорення, система беззаперечної покори народу. Був встановлений строгий державний контроль над професією вчителя. З того часу вчитель придбаває статус державного службовця, якому забороняється займатися політикою. Значення введення нової системи освіти полягало в тому, що повністю були ліквідовані старі князівські школи, всі приватні школи зобов'язали отримати дозвіл властей, і була створена нова система освіти, контрольована державою.
II період (1886 – 1916)
В 1885 р. була заснована кабінетна система, і Мори Арінорі став першим міністром освіти. Він розробив основу шкільної системи наступних періодів. Всі компоненти системи – початкова, середня, професійна, університетська освіта – взаємозв'язані. Початкова освіта була покликана формувати свідомість більшості населення країни відповідно до державної політики, що визначає взаємостосунки широких мас і уряду у дусі лояльності, основою якої виступав націоналізм і мілітаризм. Сформувалася освітня система, що поєднує в собі лояльність монарху з прихильністю вільним науковим дослідженням, необхідним для успішного становлення і швидкого розвитку Японії як сучасної держави.
Іноуе Коваши, людина, яка стала міністром освіти після Мори, заснувала систему приватних професійних шкіл для випускників початкових шкіл. Після 1899 р. велике розповсюдження отримали школи для дівчат. В 1908 р. термін обов'язкового навчання був збільшений до 6 років.
III період (1917 - 1936)
Російська революція і поширені у всьому світі вимоги демократії зробили вплив на японську політику і освітню систему. В 1917 р. уряд створив надзвичайну пораду за освітою (Ріндзі Кєїку Кайги). До того, як він був розбещений в 1919 г, порада видала декілька докладів, які оформили основу для розповсюдження освіти в наступній декаді 20 століття. Вплив поради був особливий значним в області вищої освіти. До 1918 р. існували тільки імперські університети (до 1897 р. існував тільки один – Токійський Імперський Університет). Проте Університетський закон 1918 р. дозволив з'явитися приватним університетам. Відповідно до цього закону багато національних, суспільних і приватних шкіл були підвищено до статусу університетів.
IV період (1937 - 1945)
Правлячий клас Японії в цей період активно відроджує ідеологію “японізму”, проповідувшого ультранаціоналізм і мілітаризм. До початку 1930х фактично весь процес навчання і освіти контролювався урядом. Міністерство освіти, місцеві комітети знаходилися під прямим контролем Міністерства внутрішніх справ, відомства, що контролювало всю націю. Підручники по географії, історіях, написаних і надрукованих самим Міністерством освіти, були замінені на нові. Зрештою школа стала ефективним інструментом підготовки мілітаристські набудованої молоді. Зі вступом Японії в Другу Світову війну мілітаристська освіта лише посилилася: в школах ще сильніше стали нав'язувати фашистські ідеї расової переваги японців і мораль середньовічних самураїв – відданість військовому боргу, самопожертвування в ім'я “великої Японії ”.
V період (з 1945 р.)
На післявоєнний час доводиться друга реформа освітньої системи. Основною метою, яку переслідували окупаційні власті, була демократизація, демілітаризація і децентралізація японського суспільства. “Мілітаристична довоєнна освіта була відмінена, і була сформована нова система освіти, заснована на мирних демократичних традиціях”. Демонтувалася багаторівнева структура освіти(при якій для вступу до університету потрібно було закінчити середню школу і підготовчу школу при університеті). Була упроваджена така система - обов'язкове навчання в шестирічній початковій школі, в середній школі 1 ступеня (3 роки) і другого ступеня (3 роки), потім університет (4 роки). Тільки учбовий календар як і раніше залишився специфічно японським: початок учбового року, як в школах, так і вузах доводиться на 1 квітень.
28 квітня 1952 р., після підписання Сан-Францисського мирного договору і повернення суверенітету Японії, були переоцінені недавні реформи, був зроблений упор на збереження традиційних японських цінностей. Наприклад, був знов введений курс морального навчання. Національній освіті повернули духовну основу. От чому японська система освіти, в основі якій лежить американська модель, не європеїзувалася, а зберегла національні особливості.
Велику увагу надається в Японії дошкільній освіті, адже згідно затвердженням психологів, до семи років людина одержує 70% знань і лише 30% - за все подальше життя. В дитинстві закладається уміння дитини контактувати з іншими людьми, а це в японському суспільстві, зорієнтованому на цінності колективу, дуже важливо. Дошкільна освіта за традицією починається в сім'ї. Багато хто з японок говорить про те, що виховання дітей – це все що їм необхідно зробити, щоб їх життя було “ікігаі” - має сенс. Взаємодії з іншими людьми діти вчаться в сім'ї, спостерігаючи за своїми батьками, проте практика залучення дітей до групових цінностей здійснюється в дитячих садах і школах. Японські вихователі, навчаючи дітей взаємодії, формують їх в маленькі групи (хан), що є найважливішою відмітною особливістю організації дошкільного виховання. Ці групи мають свої столи, свої власні імена, вибирані самими дітьми, що спонукає їх ухвалювати рішення, враховуючи бажання всіх членів групи, і служать своєрідним підрозділом для спільної діяльності. Групи (6-8 чоловік обох полови) формуються не за здібностями, а відповідно до того, що може зробити їх діяльність ефективної. Дітям щепиться безліч навиків: як дивитися на співбесідника, як виразити себе і врахувати думки однолітків.