Сім'я в сучасній українській державі функціонує не лише як первинний осередок суспільства, а й головна інституція, що покликана забезпечувати моральний, духовний, соціальний та фізичний розвиток дитини. У Концепції державної сімейної політики акцентується увага на тому, що сьогодні відповідальність за утримання і виховання дітей покладено на батьків значно більшою мірою ніж на державу. Значущість сімейного виховання в умовах сьогодення підтверджують Конституція України, Державна програма «Освіта» (Україна XXI століття), Національна програма «Діти України» та «Українська родина». У Державній національній програмі «Освіта» визначено завдання сім'ї, згідно з якими батьки постають як перші педагоги дитини, які повинні створити умови для повноцінного становлення особистості, забезпечити дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу. Сім'я несе повну відповідальність за розвиток, виховання та навчання дітей.
Однак опинившись у фокусі складних соціально-економічних, політичних реформ, українська сім'я виявилася неспроможною для виконання нових функцій, відведених їй державою, про що свідчать її деморалізація, нестабільне становище (кількість розлучень, нові моделі сім'ї, число позашлюбних дітей), економічна слабкість, нівелювання родинних цінностей з матеріальними, педагогічне невігластво батьків тощо. За таких умов особливої актуальності набуває потреба у створенні максимально сприятливих умов для відтворення та формування міцної української родини, що вимагає від нового покоління вирішення таких важливих завдань як: вивчення та осмислення історико-педагогічного досвіду української родини, збереження сімейних традицій, акумуляція та сповідування родинних цінностей. Так як сучасний батько й мати не отримують належної педагогічної освіти і не завжди здатні реалізувати свої виховні функції в повному обсязі, тому педагогічна допомога батькам стає сьогодні прерогативою не лише для них, а й для держави. Проте особливої уваги у цьому сенсі потребує батько, оскільки відповідно до статистичних даних він частіше ніж мати стає не лише психологічно неготовим до свого батьківства, а й педагогічно некомпетентним, незацікавленим, малоініціативним та здебільшого пасивним учасником виховного процесу. На вимогу сучасності з'являється новий тип відповідального батьківства, у розумінні якого від батька очікують активної моральної, духовної та емоційної підтримки, що передбачає не лише його щоденну фізичну присутність, а й максимальну зацікавленість, причетність, задіяність та наближеність до своєї дитини та її життя.
Вагомий внесок щодо ролі батьківства здійснив видатний український педагог В. О. Сухомлинський, який віддав своє серце дітям, а свій багаторічний педагогічний досвід та поради, висвітлені в «Батьківській педагогіці» - батькам. Аналіз його педагогічних ідей цієї значущої праці вважаємо доцільним і сьогодні, адже саме з неї ми черпаємо вічні, істинні та цілющі знання, багато відповідей на питання нашого часу та ключі для розв’язання сучасних проблем сімейного виховання.
Батьківська педагогіка набуває особливої актуальності і нині, в епоху третього тисячоліття, коли широко пропагується моральність, анархія, сексуальна лібералізація, злочинність, а матеріальні апетити нового покоління ведуть до його духовного зубожіння, залишаючи сімейні цінності позаду як пережиток минулого. Такі негативні явища сучасності вважаємо наслідком педагогічного невігластва батьків, їхньої сліпої нерозсудливої любові або ж хибного, безбожного сімейного виховання. Вивчаючи проблеми дітей, умови та особливості виховного процесу в різних сім’ях, В. Сухомлинський був глибоко переконаний, що спотворена душа дитини – це наслідок неправильного сімейного виховання.
Моральна, психологічна та педагогічна непідготовленість батьків до народження та виховання дітей стає лихом і для дитини, і для суспільства. В умовах сьогодення часто спостерігаємо, як фізіологічно здорові молоді люди народжують дітей, проте водночас залишаються морально-психологічно незрілими, не усвідомлюючи тієї величезної відповідальності, яку передбачає статус батька перед новою людиною, державою, суспільством. Результатом такої незрілості стають чвари, дисгармонія стосунків, які ведуть д того, що молоді люди так і не наважуються одружитися або розлучаються невдовзі після появи дитини на світ. Як свідчить статистика, діти з таких неблагополучних сімей у більшості випадків виховуються без батька та найбільше відчувають брак батьківської любові, уваги, турботи й тепла. Однак в умовах повної сім'ї роль батька у вихованні дитини сьогодні теж буває незначною, так як сильна половина людства звикла перекладати «тягар» виховного процесу на плечі слабких, беззахисних жінок, вважаючи, що виховання – це суто жіноча справа. При цьому чоловіки не забувають висловлювати найсуворішу критику в бік дружини за наявності найменших прогалин у вихованні їхнього чада.
Важливе місце у працях В. Сухомлинського посідала мати, він вважав її джерелом людського життя, краси. Своє шанобливе, високе ставлення до жінки педагог висловив у створенні культу матері у Павлиській школі. Проте він не заперечував і не зменшував ролі батька у виховному процесі, навпаки акцентував на його специфічному значенні у вихованні дитини.
Сухомлинський весь час підкреслює необхідність тісного контакту; вчитель повинен бути з дітьми розділяти з ними радощі та горе, відчувати близькість до нього дитини; вчителю треба стати другом дитини, її однодумцем у спільній роботі. «Головний вчитель – це людина, що працює з невеликою групою дітей та є їх другом та однодумцем» – ось одна з ключових позицій успіху у вихованні дітей на думку Сухомлинського. Справжній вчитель повинен проводити не тільки уроки в класі, де учень по одну сторону, а вчитель по іншу, а й контактувати з учнем поза уроком, поза класом. Автор наголошує на тому, що у вчителя та учня повинен бути духовний зв’язок.
«Дитина — дзеркало духовного життя батьків. Сама цінна риса, що передається дітям без особливих зусиль це вміння робити добро людям … Саме велике зло – егоїзм та індивідуалізм» саме ці якості закладаються дитині у 5-7 років. В свій час дуже багато батьків користувалися порадами доктора Спока з приводу виховання дітей, відкинувши поради вітчизняних педагогів та вихователів в результаті багато хто з цих дітей виросло спрацьованими егоїстами. Тому на мою думку не можна не прислуховуватись до порад Сухомлинського в цій галузі, бо діти, яких він виховав виросли дійсно добрими та достойними.
«Щоб гарно знати дітей треба гарно знати батьків» казав Сухомлинський, він наголошував на співпраці вихователя та батьків у виховному процесі, бо саме батьки є тим першим еталоном на який орієнтується діти. «Задача вчителя та батьків – дати кожній дитині щастя». На думку Сухомлинського однією з граней щастя є творіння радощі для інших. Ні в якому разі не можна привчати дитину тільки до радощі споживання, бо тоді вона виросте черствим егоїстом.
Дитині треба дарувати радість творіння, радість співчуття та розділення з іншими радощі, щастя хвилювання за іншу людину. І, звичайно, самим батькам обов’язково треба співчувати, турбуватися про дитину. Дитині потрібно весь час приділяти увагу, турбуватися про неї та про її духовний розвиток. З нею треба ходити у вільний час в театр, або на природу.
Взагалі тема природи весь час постає у роботах Сухомлинського. Він описує методику роботи з дітьми на природі. Вивести дітей на природу та провести там урок набагато складніше ніж провести роботу в класі, але з іншого боку й набагато ефективніше. Як відомо набагато краще запам’ятовується та інформація, що була засвоєна більшою кількістю органів сприйняття, і звичайно, що на природі, якщо ви зможете прикувати до себе увагу учнів матеріал запам’ятається набагато краще бо у процесі сприйняття будуть працювати і зорові, і моторні, і слухові органи сприйняття, а іноді й органи сприйняття запаху.
Проаналізувавши педагогічну спадщину В. О. Сухомлинського, можна дати перелік рекомендацій та побажань батькам та вчителям, особливо класним керівникам.
- Класному керівнику слід складати чітку систему роботи з батьками. Вивчення вікових та індивідуальних особливостей дитини, стану її здоров’я, духовного світу, умов життя в сім'ї – лише початок сімейно-шкільного виховання. Здобуті дані можуть допомогти вчителям вибрати правильні методи виховання, налагодити діловий контакт з батьками й давати їм педагогічні поради.
- Вчителю слід проводити виховні години або факультативні курси в старших класах з тематики планування сім'ї, культури взаємовідносин у сім'ї. Наприклад, в Павлиській школі читався факультативний курс «Культура взаємовідносин у сім'ї» в старших класах і давав бажаний результат.
- Класному керівнику слід проводити психологічні семінари з батьками. Особливо це необхідно, на мою думку, тоді, коли в класі з’являються негативні тенденції поведінки, захоплень, інтересів, стосунків та ін. Це зумовлено тим, що безпосередній вплив вчителя на учня закінчується за стінами школи, а тому вся відповідальність за фізичне та моральне здоров’я дітей лягає на батьківські плечі.
- Батьківські збори не повинні обмежуватися буденним тематиками, наприклад перелічування оцінок, схвалення відмінників або акцентування уваги на неуспішності. Потрібно регулярно нагадувати батькам про їх домінуючу роль у вихованні та навчанні свого чада.
- Залучати якомога інтенсивніше до виховної роботи саме батьків, а не лише матерів. Зазвичай батько є пасивним учасником виховного процесу і це погіршує баланс в сімейному навчанні. Фемінізація освіти в наш час негативно впливає на дітей, особливо чоловічої половини. У школі вчителі переважно – жінки, і вдома вихованням займається переважно мати. А при цьому чоловіча рука може зіграти вирішальну роль у формуванні особистості хлопчика чи юнака. В. Сухомлинський неодноразово наголошував на ролі батька у вихованні, і, на мою думку, це є досить актуальним в наш час.