У ситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувати власним розвитком як процесом. Тому пропонується розглядати цей процес як складну структуру, що включає такі види діяльності:
1) самоосвіта;
2) самовиховання (робота над характером, емоційним моральним розвитком, філософією життя тощо);
3) вибір напрямку (галузі) освіти та професії;
4) вибір конкретного місця роботи;
5) вибір групи друзів, товаришів, колег;
6) участь у певних громадських і політичних організаціях;
7) рішення щодо шлюбу і складу сім’ї;
8) пошуки шляхів досягнення поставленої мети (В.Т. Лісовський)
Бажано, щоб молода людина сформувала в собі вміння здійснювати відповідний вибір з різних альтернатив. Соціалізуючи інститути працюють заради того, щоб надалі вони переставали бути потрібними, їх головне завдання – «запустити механізм самоорганізації і саморозвитку». Найбільш повноцінно цей механізм може спрацювати у різних видах діяльності.
Звідси слід вести мову про те, що суспільство може і повинне допомагати молодому поколінню залучатися до активної діяльності, створюючи, умови для його становлення та інтеграції в життя суспільства. Проте не досить лише створити умови для позитивно-мотиваційної діяльності, потрібно затратити багато енергії, щоб сформувати у молоді традицію аналізу свого становища, здатність нести відповідальність за свої вчинки, співпрацювати, приймати спільні рішення у групі, здійснювати реальну суспільну діяльність і розвивати необхідні для такої діяльності навички та вміння.
Звичайно, цілком зрозуміло, що основою стабільності таких умов і такої діяльності є систематична допомога всіх інфраструктур соціалізації, наявність механізму взаємодії державних і недержавних соціальних інститутів, суть діяльності яких має бути спрямовано на оптимізацію соціалізую чого процесу.
Діяльність соціально-педагогічних інститутів щодо соціалізації є найбільш ефективною тоді, коли вона орієнтована на досвід перебування особистості у «позитивному» соціумі і міжособистісному спілкуванні. Можна сказати, що для діяльності соціально-педагогічних інфраструктур важливі не самі дії дітей і молоді, не їх результати (щоб усе здійснювалося красиво, яскраво, гладко), але й набутий у спільній діяльності, обговорений і усвідомлений досвід, який молоде покоління набуває і зможе ним керуватися у своєму подальшому житті.
Проте не можна не звернути увагу на особливість впливу на молоду людину чи дитину конкретного соціуму, в якому можуть проявитися як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, у соціумі можна спостерігати за активізацією самостійності, ініціативності, творчої співпраці, саморегуляції та самоконтролю, з другого – за проявом завищеної самооцінки, агресивної незалежності, утвердження переваги власного «Я» над іншими, надмірної амбітності тощо. І всі ці якості суб’єкта проявляються, безперечно, в діяльності.
Мета соціально-педагогічного впливу диктує обов’язковість створення умов для розгортання як об’єктивно-соціологічної діяльності, так і соціально-психологічної, коли молодь потрапляє в реальні ситуації, де активно проявляється суб’єктивна позиція особистості. Це дозволяє їй утверджуватися в певних видах діяльності, а, отже, і в соціумі в цілому. Характер діяльності визначається не стільки позитивною чи негативною установкою суб’єктів, скільки «мірою суб’єктивності», наявністю активності, самостійності, ініціативи. Це, безперечно, передбачає зміну позицій, ролі, статусу суб’єкта діяльності в нових соціум них умовах.
Реалізація різних напрямів, змісту і програм щодо соціалізації особистості потребує і реалізації відповідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Ці функції можуть бути уточнені, розширені залежно від суб’єктів соціалізації, регіону, соціальних умов і життєдіяльності особистості. У визначенні функцій загалом можна спиратися на положення білоруського вченого В.Г. Литвиновича:
1. Діагностико-прогностична функція є своєрідним підґрунтям, яке дозволяє вивчати проблеми і потреби дітей та молоді і визначати методики соціально-педагогічної діяльності у соціумі та мікросоціумі.
2. Функція забезпечення соціальних гарантій розвитку молодої людини як особистості і її нахилів, здібностей, можливостей.
3. Функція соціального захисту дитини, підлітка, молодої людини і надання їм допомоги у кризових і конфліктних ситуаціях.
4. Функція соціальної адаптації суб’єкта у соціумі в ситуації різкої зміни соціальних умов та соціального середовища.
5. Функція забезпечення соціальних зв’язків суб’єкта в соціумі з різними соціально-педагогічними інститутами шляхом включення конкретного суб’єкта в суспільний процес у соціумі.
Вищою мірою прояву соціальних зв’язків є діяльність, яку здійснюють соціальні інститути з урахуванням необхідності, потреб, інтересів як особистості, так і суспільства.
Визначення функцій соціально-педагогічної системи у структурі соціалізую чого процесу допомагає здійснювати прогнозування якісних змін життєдіяльності дітей і молоді, виявлення процесу соціалізації, шляхів вирішення соціально-педагогічних проблем, активності включення соціальних інститутів у діяльність з метою поліпшення соціально-педагогічних умов соціуму.
Це потребує вивчення і апробації певних напрямків, форм і методів, що сприяють соціальному становленню особистості й виявленню змін у ставленні дітей і молоді до базових соціальних цінностей.
Виходячи із загальної мети соціально-педагогічних інститутів і тих завдань, які вони мають виконувати, можна передбачити розробку, уточнення, продовження щорічних основних напрямків і змісту діяльності соціально-педагогічних інститутів:
1 напрямок – методичне та кадрове забезпечення виконання державної молодіжної політики;
2 напрямок – надання інформаційної, правової, психолого-педагогічної допомоги дітям та молоді;
3 напрямок – соціальне становлення та розвиток підлітків і молоді;
4 напрямок – попередження та подолання негативних явищ у дитячому і молодіжному середовищах;
5 напрямок – соціально-психологічні та педагогічні дослідження;
6 напрямок – соціальна підтримка окремих категорій молоді, зокрема інвалідів та дітей-сиріт.
Для створення умов щодо соціалізації особистості необхідна цілеспрямована організована діяльність, яка має включати суб’єкти соціального виховання у взаємодію з оточуючим світом і яка формує в них систему ціннісного ставлення до цього світу.
Першою умовою соціалізації особистості є створення системи взаємодії всіх соціально-педагогічних інфраструктур – державних, громадських, а також окремих осіб, волонтерських груп, міністерств і відомств, зокрема шкіл, позашкільних установ, клубів і об’єднань, дитячих та молодіжних організацій, закладів культури і спорту, різноманітних фондів.
Другою умовою соціалізації особистості є створення своєрідної соціально-педагогічної системи відкритого типу. Ця форма інтеграційного впливу може бути використана для зміни ціннісних орієнтацій суб’єктів, статусу мікрогруп і окремої особистості, для корекції процесів входження в соціум, переорієнтації поведінки підлітків тощо
Третьою умовою соціалізації особистості є розробка структури соціально-педагогічної діяльності соціальних служб молоді (ССМ), визначення основних її напрямків (6 напрямків); створення програм організації реальної життєдіяльності тих суб’єктів, котрі потребують допомоги, підтримки та захисту; розвитку нових програм та наповнення їх змістом, адекватним поставленим цілям стосовно конкретної особистості, мікрогрупи, мікросередовища.
Узагальненим критерієм оцінки діяльності соціальних служб для молоді є факт розробки та використання ними соціальних технологій, під якими перш за все треба розуміти спосіб використання особистісної діяльності з метою досягнення соціально значущих цілей. При цьому соціальна технологія проявляється у двох аспектах: як проектування форм, методів, шляхів реалізації ідей і як прояв проекту в діяльності. Ці два етапи соціалізуючого процесу, безперечно, завжди взаємодіють і впливають один на одного.
Ефективність діяльності певних соціально-педагогічних інститутів оцінюється не лише за оптимальністю технологій. Вона є узагальнюючим проявом і ряду інших характеристик, зокрема таких, як: універсальність (спроможність технологій до ефективної дії у різних соціальних групах); оперативність (оптимальний термін застосування потрібних технологій); доступність (відносна сприятливість і застосовність у роботі різних категорій фахівців); надійність (обов’язковий вияв впливу більшою чи меншою мірою); гнучкість (можливість оперативної варіативності впливу на суб’єкт і пристосованість до змінюваних обставин); інтеграційність (оптимальне включення у вирішення поставленої цілі різних виховних інститутів); фахове забезпечення кадрами, здатними реалізувати розроблені проекти соціалізуючого впливу.
Соціальні завдання школи
В практиці сучасної школи, коли скінчилася ідеологія комуністичного виховання і утопія» всебічного розвитку особистості», здавалося, що у педагогів почалась розгубленість: як у вихованні підростаючого покоління обійтися без шкільного комсомолу і піонерії.
Проте в останні роки з’явилася практика педагогічних колективів, де школа вирішує не лише питання навчання і виховання, але й цілий ряд соціальних проблем дитини.
Зміни в нашій державі вплинули на існуючу систему освіти; на неї не міг не відобразитися соціальна, економічна, політична криза суспільства. Загальноосвітня школа повинна була переробити свою навчальну, виховну і соціальну роль, поставивши на перший план соціальні функції. Спробуємо їх виділити.