Євгенія час змінив менше, цілісність і гармонійність відчуваються в його натурі – як юнака, що з цілковитим оптимізмом сприймає життя і робить реальні усвідомлені кроки до здобуття бажаного (старанність у науках; школа музики як спосіб заприязнитися з Реґіною), так і чоловіка, який певен своїх сил і можливостей змінити життя в повіті. Він однолюб, сильний інтроверт, і невдача в коханні, попри юнацькі метання й психологічні вибухи, його характер лише загартувала.
Інша річ – Реґіна. Вони обидвоє сироти, але вона натомість – тип психологічно нестійкий, слабкий, податливий, схильний коритися. Вона змалку звиклася з нещастями, змирилася з їх невідворотністю, не виробила в собі житейського імунітету, – тут особливо показова її розповідь про “діамантову корону”, чи то б пак, скло із розбитої пляшки. Адже що насправді виблискувало на горбі – невідомо, дівчинка так і не зуміла це перевірити…
В образі Реґіни приваблює її глибокий внутрішній світ меланхоліка, здатність на справжнє почуття. Попри це, слабкість характеру невідворотно дається взнаки: дівчина навіть не думає протестувати намірам тітки видати її за зовсім чужу, незнайому людину, – попри те, що якраз перед цим вона зустріла своє кохання і усвідомила це. За такі речі життя карає. Десять років у холодних пазурах збоченця Стальського – це може й надміру жорстоко. Але завважмо: весь цей час вона не насмілися цьому протистояти інакше, як слізьми й самобичуваннями. Скажемо так: не насмілилася протестувати сама, наївно надіючись на доброго священика, що напоумить її потвору-чоловіка. Відтак же, коли Євгеній у хвилину психологічної слабкості, спричиненої враженням від раптової зустрічі з нею, пропонує Реґіні кинути все, вкрасти її і втекти світ за очі, вона лише спочатку реагує адекватно – охолоджує його хвилинний намір; насправді ж сприймає в глибині душі його слова за чисту монету і сподівається на них, – адже, прийшовши до Євгенія увечері напередодні вирішального для його кар’єри дня і “підставивши” його таким чином, вона підтверджує, що їй ідеться зовсім не про розлучення зі Стальським…
Такі мазохістичні натури, доведені до крайньої межі відчаю, таки здатні на поступок, але – лише на один. Так сталося і з Реґіною: вона вбиває Стальського, але й самій їй після цього уже не жити.
Взагалі ж, у “Перехресних стежках” аж надміру багато психологічно й морально ущербних персонажів: рафінований садист Стальський, якому однаково, кого мучити – кота за вкрадений шмат ковбаси чи дружину за її природне нерозуміння його загравань зі служницею; холодний убивця Шварц; слабовольний авантюрист Шнадельський; моторошно символічний у своїх апокаліптичних візіях епілептик і шизофренік Баран; ціла галерея ідіотів на судовій службі, увінчана неперевершених образом олігофрена Страхоцького… Можна з абсолютною певністю стверджувати, що із двох сюжетних ліній роману – подвижницька громадська праця самотнього інтеліґента і любовно-психологічні студії еволюції людських доль – лише перша є реалістичною, а друга всуціль лежить у руслі культури модернізму з його пильною увагою до межових психічних станів (перечитаймо бодай ліричну драму “Зі щоденника самогубця” Петра Карманського чи ранні повісті Михайла Яцкова та Володимира Винниченка як вершинні досягнення подібного типу українського модерну). Тут незайво пригадати, що критики завважували прояви декадансу як одного з різновидів модернізму ще в “Зів’ялому листі”. Зрештою, цей аспект Франкової творчості чекає свого уважного й неупередженого прочитання.
Є в “Перехресних стежках” іще один украй нетиповий для української літератури образ. Лихвар, “п’явка повітова” Ваґман уособлює в творі новий рівень українсько-єврейських взаємин, які в пору написання Франкового роману були в Галичині напрочуд складними. На лихварюванні – позичанні селянам грошей під високі відсотки – він нажив чималий капітал, але відтак у його житті сталася трагедія, яка серйозно змінила цього чоловіка. Єдиного Ваґманового сина, незважаючи на всі його старання, повітові “ґонораціори” забирають до війська, і там хлопець гине. Після цього Ваґман починає мстити кривдникам по-своєму: він перестає мати “ґешефт” із селянами, а переключається на повітове панство, і сягає на цьому шляху значних успіхів. “Тих ваших противників я маю в кишені”, – каже він Рафаловичу і пропонує йому… допомогу. Мало того: він негласно допомагає селянам позбуватися боргів, а відтак своєю ідеєю “паралельного віча” направду рятує починання Рафаловича.
Ваґман – єврейський патріот, ідеалом якого, вочевидь, є власна єврейська держава. Заки ж її немає, він воліє чесно співпрацювати з націями, на території яких живуть його одноплемінники. В цьому сенсі надзвичайно показовими є такі його монологи: “Жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?” “Жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом – сього досить. Але ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно пов’язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна”.
Здавалося б, євреї з такими поглядами в той час – фантазія, бажання Франка, як і в романі “Борислав сміється”, показати “небувале в окрасці бувалого”. Але ж ні – професор В. Панченко закликає нас “згадати, що 1893 року Іван Франко познайомився у Відні з Теодором Герцлем, теоретиком сіонізму; пізніше (1896) він одним із перших відгукнувся на вихід у світ такої важливої праці Герцля, як “Юдейська держава”, назвавши її автора “пасіонарним героєм”. Т. Герцль розробив план реставрації єврейської державності, справедливо вважаючи, що тільки через власну державу єврейство зуміє вберегти і сповна реалізувати себе. І. Франко те ж саме думав стосовно перспектив українства. Кількагодинна віденська розмова Франка і Герцля виявили таку спорідненість їхніх позицій, яка показала реальність українсько-єврейського порозуміння. Тим то й випадок Ваґмана – не “чиста фантазія”, а пошук зіспертих на реальні можливості шляхів і способів розв’язання існуючих протиріч”.
Провідною ж сюжетною лінією роману є діяльність у повіті молодого адвоката Євгенія Рафаловича, який своєю метою бачить не більше й не менше, як посутню зміну національних і соціальних відносин. Один із його супротивників так характеризує “меценаса”: “ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман”. Він виразно бачить не лише те, яких національних і соціальних поневірянь зазнає українство на своїй землі, але й реально усвідомлює, яким способом із цим можна дати ради. Суспільна праця, тверезий розум, освіта, яка дасть змогу селянам принаймні не оминати власної користі (історія з придбанням-непридбанням селянами маєтку маршалка Брикальського); відтак – створення потужної української політичної сили, яка цивілізованими (а не кривавими революційними) методами виборюватиме державну незалежність України.
Першим кроком на цьому шляху Євгеній Рафалович бачить скликання народного віча, яке б розбудило націєтворчу енергію затурканих селянських мас, заклало основи майбутньої організації, а заодно унеможливило задуману збанкрутілим “ґонораціором” фінансову махінацію з селянською позичковою касою. На шляху скликання такого форуму він зустрічає чимало труднощів – від нерозуміння самими селянами сенсу власного пробудження і небажання “надміру світитися” навіть щирих прихильників цієї справи серед містечкової інтелігенції до крайнього, аж до чинення різноманітних підлостей, спротиву властей. Через трагічний збіг обставин, який власті тут же обертають собі на користь, Рафалович потрапляє в тюрму. Але наприкінці справедливість відновлюється і відкриваються нові перспективи боротьби.
Звичайно, Рафаловича не раз терзають сумніви – найперше, коли він бачить, з якою недовірою спочатку селяни сприймають його щирі наміри допомогти їм. Але в результаті ці сумніви лише загартовують його характер, і він з новими силами береться до справи, розуміючи, що народ наразі – як той селянин, що заблукав у лісах неподалік від рідного села, і адвокат підібрав його по дорозі.
Значно більше дошкуляє молодому борцеві необхідність вибирати між особистим і громадським. Він, звісно, волів би органічно поєднувати їх, мріяв про сім’ю, віддану дружину, котра завжди підтримувала б його в закономірних успіхах і тимчасових невдачах. І не інакше: бо, у момент хвилевого напливу почуттів запропонувавши Реґіні кинути все заради неї, він відтак дуже добре розуміє, що знищив би таким чином сам себе.
* * *
Безсумнівно, образ Євгенія Рафаловича значною мірою автобіографічний: адже й сам Іван Франко належав до того покоління галицької інтелігенції, яке поклало собі за мету розбурхати приспані національні амбіції українців і досягло чимало на цьому шляху. Франкова тяжка праця, арешти, поневіряння не пропали даремне – принаймні, на час написання “Перехресних стежок” у Галичині сформувалося нове, серйозне й амбітне покоління борців; було створено Русько-українську радикальну партію, а відтак – за участю Івана Франка і Михайла Грушевського – Національно-демократичну партію; у всьому краї розгорнулася широка мережа просвітних і громадсько-політичних організацій, вихованці яких відтак виборювали українську незалежність в лавах Січових стрільців, Української галицької армії, Української повстанської армії, проголосили Західноукраїнську Народну Республіку і возз’єднали її з Українською Народною Республікою… У тому, що й донині Галичину вважають “П’ємонтом” українства, чимала заслуга Івана Франка і його друзів, які починали, як Рафалович, із того, що переводили свої канцелярії на українську мову, або ж, як сам Франко, писали й видавали часописи та книжки, що дійшли в кожну селянську хату.