Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – гуманітарних дисциплін.
У другій пол. XIX ст. було популярним вчення Гербарта про чотири ступені навчання: виразність, асоціація, система, метод. Ці ступені повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів. На першому ступені (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим матеріалом з широким використанням наочності; на другому ступені (асоціація) у процесі вільної бесіди відбувається встановлення зв’язків нових уявлень з попередніми; третій ступінь (система) характеризується зв’язним викладенням нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів; на четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляється навичка використання набутих знань на практиці.
Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його через наочність, розповідь та заучування матеріалу), аналітичного (розподіл матеріалу на складові частини і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи).
Ставлячи вище за все розвиток уявлень і формального мислення в учнів, Гербарт відводив головне місце у навчальному плані вивченню древніх мов і математики, які, на його думку, найкраще дисциплінують розум. Меншого значення надавав предметам природничого циклу. Він вважав, що дитина у своєму розвитку повторює шлях, пройдений людством, тому дитині ближче і більш зрозуміле життя древніх народів, ніж сучасників. У зв’язку з цим пропонував до 14 років вивчати передусім мову, літературу й історію античного світу, математику і географію.
Система морального виховання дітей у Гербарта базується на п’яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі (усунення “внутрішнього розладу“), ідея вдосконалювання (поєднання сили і енергії волі та забезпечення “внутрішньої гармонії“), ідея приязні (погодження волі однієї людини з волею інших), ідея права (розв’язування конфліктів між волею людей), ідея справедливості (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажані наслідки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дітьми.
Педагогічні ідеї Гербарта мали значний вплив на розвиток педагогіки, вони поширились у другій пол. XIX- поч. XX ст. по всіх країнах Західної Європи. Гербарт мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї у окремий педагогічний напрям – гербертіанство.
Висновок
У рамках педагогіки існує ряд відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін учбово-виховного процесу. Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти й навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання); питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання. Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою учбово-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається школознавство.
У цілях конкретизації науково-дослідної роботи в області педагогіки і поглибленого професійного вивчення педагогіки як учбового предмету виникає потреба у виділенні специфічних особливостей виховання і навчання окремих вікових або професійно орієнтованих груп населення (діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних, середніх спеціальних або вищих учбових закладів, військовослужбовці і т. д.). У цьому разі умовно говорять про П. дошкільною, шкільною, вузівською тощо й розглядають питання організації й методів виховання й навчання даного контингенту учнів з урахуванням специфіки прояву в цих умовах педагогічних закономірностей.
До власне педагогіки примикають методики викладання окремих учбових дисциплін, що вивчаються в учбових закладах різного типу; дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей: теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і слабочуючих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і слабобачучих — тифлопедагогіка, з недоліками розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мови — логопедія); історія педагогіки, що вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи.
Список використаної літератури
1. Абрамова Г.Г. Введение в практическую психологию. – М., 1995
2. Альбуханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности.– М., 1973.
3. Асмолов А.Г. Психология личности: учебник. – М., 1990.
4. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості: навчальний посібник для студентів. - Харків, 1996.
5. Василюк Ф.Б. Психологія переживання. - М., 1989.
6. Вилюнас В.І. Психологические механизмы мотивации человека. – М., 1990.
7. Гальбух Ю.З. Розумово обдарована дитина: психологія, діагностика, педагогіка. – К., 1993.
8. Джемс У. Психология. - М., 1991.
9. Долинська Л.В., Левченко М.В., Чепелєва Н.В., Уманець Л.І. Активні методи в роботі практичного психолога. - К., 1994.
10. Зеличенко А. Психологія духовності - М., 1990.
11. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. – К., 1989.
12. Климов Е.А. Психология учебник для средней школы. - М., 1997.
13. Кон П.Г. Психология ранней юности книга для учителя. - М., 1989.
14. Личко А.Е. Подростковая психотерапия: руководство для врачей.- М.,1985.
15. Основи практичної психології: підручник для вищих навчальних закладів освіти. / Колектив авторів: В.Г. Панок, Н.В Чепелєва, Г.М. Титаренко та ін. – К., 1998.
16. Психология личности: тесть, почерки, методики. / Авторы – составители Н.В. Рябчикова - М., 1995.