Беручи за основу визначення А.С. Макаренка, дитячий колектив – це стійке об’єднання дітей, яке має загальну суспільно – значущу мету, спільну діяльність, спрямовану на реалізацію цієї мети, характеризується стосунками взаємної відповідальності.
Значення дитячого колективу для кожної дитини в тім, що він є своєрідною ланкою, що зв’язує між собою суспільство і особистість. Це мікросередовище, яке сприяє перетворенню норм і ціннісних орієнтацій суспільства в норми, цінності даної конкретної особистості. В дитячому колективі дитина набуває практики спілкування.
Колектив сприяє реалізації мети виховання – всебічному розвитку особистості: розвитку організаторських здібностей, умінню розумно поєднувати особистісні інтереси та інтереси оточуючих однолітків, молодших школярів, учителів. У колективі відбувається процес взаємного збагачення, розвиток його членів, тому що кожен з них приносить до колективу свій індивідуальний досвід, здібності, інтереси і одночасно освоює те, що несуть інші. В дитячому колективі в сумісній діяльності здійснюється обмін інформацією, розвивається здатність розуміти стан, мотиви вчинків інших і відповідно на них реагувати. Так формується симпатія, чуйність. У колективі, якщо діти об’єднані цікавою змістовною діяльністю, дружніми відносинами, у його членів формується почуття душевного комфорту, психологічної захищеності, що в свою чергу, сприяє виявленню творчої ініціативи, почуття гордості, радості. На основі багаторічної практики В.О. Сухомлинський сформулював і теоретично обґрунтував вплив колективу на школяра з урахуванням його індивідуальних особливостей розвитку, духовного світу. Позитивний вплив колективів нероздільний з гуманними стосунками в них. Душевній рівновазі дитини, як зазначив В.О. Сухомлинський, сприяє обстановка цілеспрямованої творчої праці, доброзичливі товариські взаємовідносини, відсутність подразливості, нетерпимості тощо.
Головною причиною слабкого впливу колективу на дітей є недостатній діапазон тих соціальних ролей, які може запропонувати колектив індивіду. Розрізняють колективи первинні і вторинні, постійні і тимчасові, одновікові й різновікові. Розробка теми колективу, як зазначав Я. Корчак, «дає ключ до загадкових життєвих успіхів не за рахунок душевних якостей або сили, а чогось невловного нам, невідомого.
У красивих, здорових, веселих, ініціативних, сміливих, талановитих дітей завжди є товариші, союзники, прихильники; у занадто частолюбивих бувають і вороги. Звідси і ворожі табори. У дитячому колективі трапляються й тимчасові улюбленці і діти возвеличують їх, щоб потім радити їх падінню».
Отже, ставлення до дитини може бути позитивним, індиферентним (нейтральним), негативним.
Місце дитини в колективі визначають різні фактори: моральні, вольові, інтелектуальні якості, фізична сила, зовнішній вигляд, стан в сім’ї, товариськість; вміння встановлювати контакти. Дослідження, проведені Л. Уманським, виявили цікаву закономірність: люди, які не користуються авторитетом, повагою в групі і які не поважають групові норми, пасивні в суспільних справах, конфліктують з колективом схильні перебільшувати свою гідність і своє місце в групі. Лідери ж частіше скромної про себе думки. Ця ситуація підтверджує вислів Л.М. Толстого, що людина є дробом у чисельнику якого те, чим вона є насправді, а в знаменнику – те, що вона про себе думає. Тому важливо вивчати становище дитини в системі колективних відносин, щоб забезпечити сприятливе положення дитини в колективі, формувати її високі ціннісні орієнтації.
Ціннісні орієнтації– відображення в свідомості людини цінностей, які вона визнає в якості стратегічних життєвих цілей та загальних світоглядних орієнтирів.
Дітям з високим позитивним статусом (лідери) в колективі слід надавати самостійність в організації та проведенні конкретних справ, доручати керівництво групами, гуртками, секціями, проводити з однолітками ігрові заняття, бесіди, спрямовані на профілактику негативних явищ, коректування їх поведінки тощо.
Саме цих дітей слід залучати до роботи що потребує організаторських навичок, самостійності, висловлювання своїх думок. Для розвитку творчої активності, організаторських здібностей, ініціативи слід надавати їм певну допомогу.
Лідер – від англійського leader – той, хто веде – такий член групи, за яким вона визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для неї ситуаціях, т.т. найбільш авторитетна особистість.
Лідер демонструє більш високий, ніж інший член групи, рівень активності, участі, впливовості у вирішенні певних питань. Таким чином, лідер визначається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Решта членів групи приймають лідерство, т.т. відповідно будують таку систему відносин: він буде вести, а вони – тими, кого треба вести.
Отже, лідер – той, хто краще за інших вміє проявити в конкретній ситуації притаманні йому риси (наявність яких не відкидається і у інших)
Хартлі пропонує такі «моделі», які пояснюють факт, чому певні люди все ж таки стають лідерами і чому не лише ситуація визначає це:
1) якщо хтось став лідером в одній ситуації, не виключена можливість того, що він же стане таким і в іншій ситуації;
2) внаслідок впливу стереотипів лідери в одній ситуації розглядаються іноді групою як «лідери взагалі»;
3) людина, яка стає лідером в одній ситуації, отримує авторитет і надалі цей авторитет працює для того, що її оберуть лідером і наступного разу;
4) певні риси особистості звісно, присутні людині, і тому, окремим людям притаманно «шукати посади», внаслідок чого вони і ведуть себе відповідно, так, що їм «дають посади».
Існує три основних теоретичних підходи в розумінні виникнення лідерства:
1) «Теорія рис»
2) «ситуаційна теорія лідерства»
3) «Синтетична теорія лідерства»
Розглянемо одну з них – першу
«Теорія рис» (іноді має назву «харизматичної» теорії від слова «харизма», т.т. «благодать», в деяких системах релігії інтерпретована як дещо, що зійшло на людину) виходить з положення німецької ідеалістичної психології кінця 19 – початку 20 ст. і концентрує свою увагу на природжений якостях лідера. Лідером, відповідно до цієї теорії, не може бути будь-яка людина, лише та, яка має певні якості особистості, сукупність певних психологічних рис.
Отже, хто може стати і реально стає лідером, як і за яких умов це відбувається? Ці питання в науці розглядають так.
Одні вчені вважають, що справжнім лідером стає людина, яка має низку лідерських рис особистості. Вони вважають, що ці риси надані людині від природи. Той хто позбавлений специфічних рис лідера і здібностей, ніколи не стає гарним, признаним лідером, який матиме високий статус в групі.
Проте, далеко не кожна людина в житті стає гарним лідером. До сьогодні не вдалося виявити у лідерів яких-небудь специфічних здібностей, властивих лише їм і суттєво відрізняючим їх від інших людей.
У зв’яку з цим велика альтернативна точка зору, яка відхиляє наявність у лідера специфічних рис. Те, що людина стає лідером – це результат взаємодії між нею та групою. Якщо індивідуальні особливості, які проявляє людина у спільній діяльності та спілкуванні з іншими членами групи, відповідає вимогам ситуації, що склалась, то саме тоді вона (людина) стає лідером. В іншій ситуації лідером може стати будь-хто інший.
Істина скоріше за все знаходиться між цими двома позиціями та передбачає їх інтеграцію. Частіше лідером стає той, у кого є певні особливості, які цінуються членами групи і водночас той, хто володіє рисами, потрібними групі саме в цей час. Однією з важливих характеристик особистості є самоповага, т.т. узагальнене ставлення особистості до самої себе.
Самоповага – вельми стійка та важлива риса, щільно пов’язана з іншими властивостями особистості. Люди з високою самоповагою є більш самостійними, менш піддаються впливу. Занижена самоповага часто співвідноситься з конформністю – здатністю підкорюватися реальному чи вигаданому впливу іншої людини або групи.
Основою особистості за Л.С. Виготським є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе, як єдність. Цей момент являє собою центральний пункт перехідного віку. Психологічні процеси у підлітка набувають особливого характеру. На основі усвідомлення особистості, оволодіння психологічними процесами для себе, підліток піднімається на вищий ступінь керування внутрішніми операціями.
Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що народжується у взаємодії з іншими людьми. Однак, формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайностей у перекручуванні самооцінки.
2. Виявлення організаторських здібностей у дітей підліткового віку в ігровій діяльності (експериментальне вивчення)
2.1 Особливості розвитку дітей в підлітковому віці
Кожен віковий період готує людину до переходу на більш високий рівень. З роками люди отримують безліч можливостей впливати на оточуючий світ, в той час, як в дитинстві гра – домінуючий засіб в силу недостатньої розвиненості «дорослих» засобів дії та пізнання. Про це говорять Л.С. Виготський, А.С. Макаренко, К. Бюллер, А.М. Леонтьєв, Д.Б.Єльконін, Л.І. Божович та ін.
Гра займає значне місце в житті людини на протязі всіх вікових періодів: від дошкільного віку до похилого. Різним є її зміст. Діти підліткового віку не виняток. Підлітковим називають вік 11–15 років, хоча чіткі межі не завжди можна встановити, тому що це залежить від особливостей розвитку дитини. Даний період є перехідним від дитинства до дорослості й вирізняється специфічним розвитком фізичних, розумових, моральних і соціальних боків особистості. Це дуже складний період у житті дитини і не даремно його називають «перехідним», «важким», «критичним». У цей період відбувається становлення нових зразків і цінностей, формування нових взаємин із дорослими і друзями.