Відповідно до формули служіння Богові і Україні, світоглядну основу сучасного українського виховання складає ідеологія державності, що включає ідеї державотворення, державозахисту, державозбереження тощо. Вона лежить в основі Акту проголошення незалежності України та нашої Конституції. Обов'язкове визнання цієї ідеології передбачено самим статусом громадянства. Бо якщо для громадянина обов'язковою є Конституція, то автоматично такою ж стає і її ідеологія.
Допускаючи плюралізм ідеологічних вузькогрупових доктрин і поглядів, сучасне українське виховання передбачає оцінку їх з точки зору того, наскільки вони відповідають самій сутності формули служіння Богові і Україні. Це означає, по-перше, що їх завжди необхідно трактувати через призму абсолютних вічних вартостей (ідеалів добра, правди, справедливості, гідності тощо). Антигуманні ідеологічні доктрини, які ведуть людину до класової, расової, національної чи конфесійної ненависті, до ворожнечі, боротьби і кровопролиття на цьому ґрунті, котрі вже довели свою антилюдяну сутність — не мають права на виправдання плюралізмом і повинні повсюдно заперечуватися з позицій гуманізму.
Зміст виховання — центральне питання системи. Він визначається прийнятими в суспільстві вартостями та їх інтерпретацією, а тому презентується як явище складне і багатогранне, що включає в себе як традиційні, так і нові елементи, продиктовані часом.
Сутність морального виховання полягає в тому, що людина утверджує в собі свою природну схильність до добра та готовність відстоювати його в собі і в навколишньому житті. Це виховання зорієнтоване на засвоєння людиною абсолютних вічних норм співжиття, які носять універсальний, вселюдський характер і являють собою необхідний елемент людяності. Мотиваційну основу цього процесу складають різні (зовнішні і внутрішні) чинники, але головним з них є віра в ідеали добра, правди, справедливості, чесності тощо та прагнення наблизитися до них. Вочевидь, такий погляд на речі не узгоджується з тим трактуванням моралі і моральності, яке досі домінувало в нашій педагогіці.
Головною небезпекою морального виховання людини є релятивізм, який оголошує моральні вартості "відносними", що частково, а іноді й повністю руйнує людину від моральної істини. Релятивізм з'являється і руйнує мораль тоді, коли послаблюється духовний компонент свідомості людини і суспільства. Сприяє цьому і спроба чисто секулярної інтерпретації моральних засад.
Як відзначає К. Войтила, всіляка розбіжність моральних і правових законів, з одного боку, і вимог Закону Моральності в людині — з другого, зумовлюється відстанню людини від свого творця, рівнем її вміння "прочитати" Закон в собі, усвідомити і підпорядкувати йому свою натуру". Натомість наближення законів зовнішніх до вимог внутрішнього голосу — веде до гармонії людини і суспільства.
На відміну від комуністичної педагогіки, традиційно-християнське виховання кладе мораль в його основу — як чинник найбільшої ваги. Лише моральне благо поліпшує людину і збуджує в ній приспані духовні можливості. Будь-яке нормальне виховання розпочинається з моралі і з віри в моральні ідеали. Людина одержує право відстоювати інші вартості — національні, громадянські, сімейні, особисті — лише моральними засобами. Християнство виключає становлення ідеологізованої аморальної істоти, на що орієнтувала досі педагогіка комуністична.
Проблема національного виховання набула тепер особливого звучання як форма самовизначення нашого народу і людини, повернення їх до нормального, природовідповідного стану.
Однією з важливих ознак людської натури є почуття національного, що вказує на належність людини до певної етнічної групи — таке ж важливе, як для дерева колір і форма листка, крони тощо. Повноцінний самовияв індивідуума неможливий без цієї особливості. А тому почуття національного має неабияке значення в процесі виховання і позначається на поведінці людини.
Як відомо, питанню про значення національного у вихованні багато уваги приділяв К.Ушинський. Він не заперечував орієнтації виховання на чужі приклади, але в основі повинен, на його думку, лежати дух самого народу. Для сучасної української педагогіки фундаментальне значення мають два його висновки [див. 5]. По-перше, те, що почуття національного є вроджене, воно вічне і властиве кожній людині. У цьому сенсі воно наближається до почуття моральності. Як і воно, почуття національного є даром Божим і помирає в людині разом з нею. Воно має глибинне генетичне вкорінення в психіку індивіда і виявляє себе підсвідоме навіть тоді, коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами і чужого впливу.
Національний аспект змісту українського виховання репрезентується, як правило, поняттям національного виховання, що веде до становлення громадянсько-патріотичної свідомості. Сьогодні воно втілює в собі мсту і процес національно-етнічного відродження українського народу. З огляду на це, у ряді випадків національне виховання розглядається нашими виховними інституціями як домінанта всієї системи українського виховання.
Національне виховання зорієнтоване на національні вартості як на головний предмет уваги. Воно ставить собі за мету прищепити дітям віру в українську ідею, що втілює прагнення до державності і соборності; розвинути і почуття любові до свого народу і шанобливе ставлення до власної культури, мови, традицій; утвердити пошану до державної символіки і Конституції України; відродити почуття національної гідності і самоповаги тощо.
Національні вартості втілюються найперше в національній культурі, літературі, мистецтві, в національних традиціях, в правових джерелах, в стосунках людей тощо. Всі вони виступають і як самодостатні чинники національного виховання.
У процесі становлення національної свідомості людини є підстави визначити три етапи, що відповідно вказують на різні рівні засвоєння національних вартостей [16]:
а) етап етнічного самоусвідомлення;
б) національно-політичне самоусвідомлення;
в) рівень громадянсько-патріотичного самоусвідомлення. Становлення державницького, громадянсько-патріотичного самоусвідомлення — головна мета, до якої ведуть дитину всі виховні інститути і всі можливі тенденції у системі національного виховання, включаючи виховання дітей, що належать до національних меншин.
Таким чином, ідеал українського національного виховання ґрунтується найперше на двох головних цілях українця: служіння Богові і Україні. На думку Г.Ващенка, ці два великі обов'язки людини, які репрезентують вершину ієрархії вартостей, не слід міняти місцями [див. 8].
Національне виховання покликане формувати свої цілі, враховуючи особливості українського національного характеру.
Громадянський аспект змісту виховання пов'язується з поняттям громадянського виховання. Воно зорієнтоване переважно на введення молоді у систему вартостей демократичного (громадянського) суспільства, засвоєння нею понять прав, свобод та обов'язків вільної людини, ідей рівності громадян та верховенства законів, самовідповідальності тощо. Громадянське виховання здійснюється як сім'єю, так і різними громадськими інституціями і виступає як один з аспектів сучасного українського виховання.
В останні десятиріччя спостерігається швидке поширення вартостей громадянського суспільства — на всіх континентах. Вважається, що це процес природовідповідний, і до засад демократії рано чи пізно прийдуть всі народи. Відповідні процеси зумовлюють не лише появу демократичних державних устроїв, але й становлення нової людини — вільної, творчої, самовідповідальної.
Найголовнішими природними правами людини є право на життя, на волю, на гідність. Всі інші, включаючи й право відстоювати свої права, вважаються похідними. Гарантом прав, свобод і обов'язків людини є конституція правової держави. Права і обов'язки є зворотними сторонами одного і того ж механізму правового регулювання стосунків між людьми і утвердження їх рівності: спираючись на власну волю і керуючись власними правами, людина водночас визнає і свої обов'язки, що випливають з прав інших людей [2].
Із природи громадянського суспільства випливає трактування ідеї рівності людей. Воно заперечує так звану "розподільчу" рівність, яка зумовлюється переважно люмпенською ментальністю і веде до розвитку в людині лише споживацьких прагнень. Громадянське суспільство натомість визнає і з повагою трактує рівність можливостей, що передбачає найперше творення благ і прагнення до самозабезпечення ними.
Громадянське виховання ставить собі за мету прищепити людині віру у верховенство Закону. Він є єдиною і необхідною гарантією свободи.
Сімейний аспект змісту українського виховання ґрунтується на тому, що сім'я – найбільш стійкий елемент людського суспільства. Сім'я є соборною частиною суспільного організму. Ніяка зовнішня сила, і тим більше держава, не має права безпосередньо втручатися в таємницю і в природний механізм родини. Відкритість сім'ї щодо суспільства здійснюється за допомогою культури і шляхом прямої участі її окремих членів у громадському і державному житті.
Сімейний аспект змісту виховання лежить в основі сімейного виховання. Але оскільки цей термін не однозначний, то слід підкреслити, що тут ідеться лише про виховання, яке випливає з потреб створення міцної сім'ї.
Ідеалом українського сімейного виховання є образ "ідеального сім'янина", людини, яка приймає і послідовно у своїй поведінці відстоює вартості родинного життя. В основі народного ідеалу української сім'ї, як вважає М. Стельмахович, лежить прагнення створити сім'ю щасливу, здорову, багатодітну, міцну, дружну та ін. [9].
Загальновизнано, що сім'я володіє великими природними можливостями виховання. Це зв'язано з особливостями перших кроків життя і розвитку дитини, можливістю спиратися на виховну силу традицій і обрядів, інтенсивністю повторення "виховних ситуацій" тощо. Через це виховні завдання і функції родини, звичайно, виходять за межі лише власних інтересів. В дійсності, сім'я одночасно дбає і про власну міцність і про виховання громадянина.