Психічний розвиток підлітка нерозривно пов'язаний дальшим розвитком процесу мовлення, що відбувається завдяки оволодінню ним багатствами рідної мови, її лексичними, граматичними і фонетичними засобами. Воно розвивається, як засіб спілкування підлітка з іншими, як засіб набування знань, як предмет вивчення, як знаряддя утворення і як засіб вираження емоційних станів та вольової поведінки.
Основним у мовному розвитку підлітка є вдосконалення його вміння користуватись мовленням, як засобом спілкування. Залежно від змісту й форм такого спілкування змінюються і форми мовлення, які використовуєпідліток. В здатності користуватися словом, зовнішнім мовленням підлітки вбачають свою інтелектуальну силу, навіть ознаку свого авторитету у колективі (саме в цьому віці окремі підлітки гостро переживають не доліки у процесі мовлення). У зв'язку з цим у них посилюється інтерес оволодіння засобами виразності мови, до алегорій, крилатих слів і метафор. Підлітки розуміють гумор, мовні засоби його вираження. Користуючись внутрішнім мовленням, вони активно шукають найбільш адекватні способи передачі своїх думок.
Підлітки дедалі більше усвідомлюють красу слів, що узагальнюють дійсність, вони пізнають емоційні відтінки слів, вкладають в них образи, які залишилися в їх пам'яті, стають чутливішими до краси художнього словесного опису, вираження духовного життя людини. Переживаючи естетичну насолоду від красивого вірша чи прозового твору, вони намагаються нерідко і самі їх складати. У підлітка вперше виникає потяг до писання віршів, які відбивають переживання людини. Він відчуває потребу поділитися своїми переживаннями й думками, висловити свої погляди на ті чи інші явища дійсності. Підліток прагне точно висловлювати думку, правильно вживати синтаксичні й граматичні конструкції, засоби виразності мови.
Удосконалення процесу мовлення підлітків виявляється у кількісному збагаченні їх словника, нагромадженні досвіду активно користуватися мовними категоріями, у піднесенні виразності й зв'язності мовлення складності його синтаксичної структури. Для підлітків є характерним оволодіння складними конструкціями супідрядних і підрядних речень з уживанням різних сполучників, дієприкметникових і прикметникових зворотів. Підліток вільно, як і дорослий, володіє флексіями. Підліток уже звертає увагу на відображення відношень, основного змісту мислення. Засоби зміни граматичних, синтаксичних і фонетичних конструкцій підлітки не лише розуміють, а й використовують у своєму усному і особистому писемному мовленні. Підліткам властиве самостійне словотворення, що грунтується на поєднанні практично засвоєних слів і засобів словотворення, якими вони оволодівають у процесі вивчення курсу граматики. У підлітків відбувається перехід від уживання простих розповідних речень до складнопідрядних і складносурядних.
Підсумовуючі все вище згадане про розвиток мислення, мовлення і загальний психічний стан підлітків, хочемо додати, що дітям цього періоду життя властива і кооперація зі своїми сверсниками, вони наслідують поведінку певного героя з художнього твору, а не тільки поведінку дорослого. Чому вони дуже радіють, а також до чого вони завжди готові – надання їм завдання для виконання якоїсь суспільної роботи, використання свого творчого підходу та прав креативності у роботі над цим завданням. Батьки і педагоги повинні також залучати підлітків і якомога заохочувати їх до роботи у позакласних гуртках та групах.
Діалогічне мовлення характеризується певними комунікативними психологічними й лінгвістичними особливостями. Діалогічне мовлення – це процес взаємодії двох або більше учасників спілкування. Тому в межах мовленнєвого акту кожен з учасників по черзі виступає як слухач і як мовець.
Розглянемо комунікативні, психологічні та мовні особливості цього виду мовленнєвої діяльності.
Діалогічне мовлення виконує такі комунікативні функції:
1. Запит інформації – повідомлення інформації;
2. Пропозиція (у формі прохання, наказу, поради) – прийняття/неприйняття запропонованого;
3. Обмін судженнями/думками/враженнями;
4. Взаємопереконання/обгрунтування власної точки зору.
Кожна з цих функцій має свої специфічні мовні засоби та є домінантною у відповідному типі діалогу.
Охарактеризуємо діалогічне мовлення з психологічної точки зору.
Діалогічне мовлення завжди вмотивоване. Проте в умовах навчання мотив сам по собі виникає далеко не завжди. Отже, необхідно створити умови, за яких у школярів з'явилося б бажання та потреба щось сказати, передати почуття, тобто, за висловом К. Станіславського, слід поставити їх у "запропоновані обставини". Крім того, сприятливий психологічний клімат на уроці, доброзичливі стосунки, зацікавленість у роботі сприятимуть вмотивованості діалогічного мовлення.
Діалогічне мовлення, як і монологічне, характеризується зверненістю. Спілкування, як правило, проходить у безпосередньому контакті учасників, які добре обізнані з умовами в яких відбувається комунікація. Діалог передбачає зорове сприйняття співрозмовника й певну незавершеність висловлювань, що доповнюються позамовними засобами спілкування (мімікою, жестами, контактом очей, позами співрозмовників). З їх допомогою мовець виражає свої бажання, сумніви, жаль, припущення. Отже, їх не можна ігнорувати в навчанні іншомовного спілкування.
Однією з найважливіших психологічних особливостей діалогічного мовлення є його ситуативність. Ситуативним діалогічне мовлення є тому, що часто його зміст можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, в якій воно здійснюється.
Іншими словами, існує чітка співвіднесеність діалогічного мовлення з ситуацією, що, однак, не слід розуміти буквально. Справа в тому, як зазначає Ю. І. Пассов, що власне зовнішніх обставин ситуації у момент мовлення може не бути, проте вони існують у свідомості комумікантів. Це можуть бути якісь минулі події, відомі ли ше співрозмовникам, їхні переживання, життєвий досвід, спільні відомості. Класичним прикладом ситуативності є репліка "Іде!", яка в школі може означати, шо йде вчитель і учнямслід негайно заходити докласу й сідати на свої місця, а на трамвайній зупинці – появу довгоочікуваного транспорту й т. п.
• Слід зазначити, що в процесі навчання нас цікавлять не будь-які ситуації дійсності, а лише такі, що спонукають до мовлення. Такі ситуації називають мовленнєвими, або комунікативними. Вони завжди містять у собі стимул до мовлення.
Уявімо, що ви відчуваєте спрагу. Якщо ви прийшли додому, то, звичайно, підете на кухню і вип'єте води (соку,чаю тощо). Але коли ви прийшли в гості, то потреба випити води стане стиму лом до мовлення, в даному разі – звернення до господині (господаря) дому: "Чи не дасте мені склянку води? У мене страшенна спрага". Реакція співрозмовника буде як вербальною ("Будь ласка", "Із задоволенням" тощо), так і невербальною: він (вона) наллє вам склянку води або пригостить чашкою чаю. З вашого боку буде висловлена подяка.
Питаннями ситуативності мовлення й створення навчальних комунікативних ситуацій займалося багато вчених: Є. П. Шубін, Й. М. Берман і В. А. Бухбіндер, В. А. Скалкін і Г. А. Рубінштейн, Є. М. Розенбаум, В. О. Артемов, Ю. І. Пассов, А. Хорнбі та багато інших.
Проте ніхто доступніше за В. О. Артемова не сформулював компонентного складу комунікативної ситуації, аналізуючи комунікативні ознаки мовленнєвих вчинків: "...для сценічної актуалізації мовленнєвого вчинку важливо враховувати: хто, кому, що, навіщо, за яких обставин і з яким ставленням повідомляє й наказує, пропонує тощо" Спираючись на роботу, можна конкретніше визначити компоненти комунікатвної ситуації:
• комуніканти та їх стосунки (суб'єкти спілкування);
• об'єкт (предмет) розмови;
• ставлення суб'єкта (суб'єктів) до предмета розмови;
• умови мовленнєвого акту.
Навчальні комунікативні ситуації створюються на уроці за допомогою вербальних і різних невербальних аудіовізуальних засобів. Вони мають стимулювати мотивацію навчання, викликати інтерес до участі у спілкуванні, бажання найкраще виконати завдання.
Характерною особливістю діалогічного мовлення є його емоційна забарвленість. Мовлення, як правило, емоційно забарвлене, оскільки мовець передає свої думки, почуття, ставлення до того,про що йдеться.Це знаходить відображення у відборі лексико-граматичних засобів, у структурі реплік, в інтонаційному оформленні тощо. Справжній діалог містить репліки подиву, захоплення, оцінки, розчарування, незадоволення та інше.
Іншою визначальною рисою мовлення є його спонтанність. Відомо, що мовленнєва поведінка кожного учасника діалогу значною мірою зумовлюється мовленнєвою поведінкою партнера. Саме тому діалогічне мовлення, на відміну від монологічного, неможливо спланувати заздалегідь. Обмін репліками відбувається досить швидко, і реакція вимагає нормального темпу мовлення. Це й зумовлює спонтанність, непідготовленість мовленнєвих дій, потребує досить високого ступеня автоматизму та готовності до використання мовного матеріалу.
Діалогічне мовлення має двосторонній характер. Спілкуючись, співрозмовник виступає то в ролі мовця, то слухача, який повинен реагувати на репліку партнера. Іншими словами, обмін репліками не може здійснюватись без взаємного розуміння, яке відбувається через аудіювання. Отже, володіння діалогічним мовленням передбачає володіння говорінням та аудіюванням, що вимагає від учасників спілкування двосторонньої мовленнєвої активності та ініціативності.
Виходячи з цього, в учнів необхідно розвивати вміння ініціативно
розпочинати діалог, реагувати на репліки співрозмовника та спонукати його до
продовження розмови.
Мовні особливості діалогічного мовлення.