За учнем повинно бути право не відповідати, якщо він не хоче, або не може. Для цього є і питаня не на оцінку, головне – шоб учень говорив, хай і неправильно. Гасло – “скажи, нехай буда боляче мені, але тільки не мовчи”.
Якщо питання помирає після відповіді, то яка б гарна не була відповідь, питання – пагане. В складному питанні завжди залишеться щось незрозуміле, недоговорене, воно залишається для подальшого осмислення. Післядія питання – найрадісніший кінець уроку. Є сенс в тому, шоб не на все відповісти, не все вирішити. Перспектива, а не панорама – мета урока літератури.
Задавати в кінці уроку питання “Чи є у когось питання?” – табу. Питати треба всередині уроку. Треба давати змогу учням задовольняти їх бажання взнати щось нове в будь-який час, крім того коли учні перестають питать, вони перестають і відповідать. Питаючи, стаєш особистістю.
Що треба задавати.
Е.Н.Ільін висуває таке твердження: “якщо урок всьому початок і всього підсумок, то домашнього завдання – мінімум.” На домашнє опрацювання треба виносити ті завдання, що передбачають відкриття, спірні рішення, хвилюють своєю новиною, заради якої цікаво і радісно напружувати думку. Адже перенавантаження можуть бути і в недовантаженнях – яскравими, творчими. Але є і більш важливі аспекти. Домашнє завдання не “прикладається” до урока, воно органічно випливає з нього. Образно кажучи, разом з дітьми треба “копнути” книгу, а “лопату” віддати їм. Частина уроку, можливо, найцікавіша, але нереалізована, - і є домашнє завдання. Додашнє завдання повинно бути творчим. Беззаперечно, знайти відповідь на творче питання дуже важко, але краще задати одне питання, але творче, ніж 15 звичайних питань. 15 звичайних питань – це 15 раз ні про що.
Висновки.
Е.Н.Ільін – педагог-новатор, талановитий вчитель-філолог будує свій метод викладання в школі і навчанні дітей орієнтуючись на Учня. Учень – головний герой його уроків. Він намагається зрозуміти учня, допомогти йому, зацікавити його, а також, крім навчання, Е.Н.Ільін бачить покликання вчителя у формуванні творчого мислення в учня, його особистості. Шлях до досягнення всього цього проходить, на його думку, через мистецтво спілкування, яке полягає:
1) Вчитель повинен бути відкритий з учнями, його контакт з дітьми не повинен обмежуватися професійним спілкуванням. Він має дати відчути учням, що він з ними рівний і може як “вести”, так і підкорятися будь-якому учневі.
2) Вчитель має зацікавити клас тим матеріалом, що поданий на розгляд. Не чекати, поки весь клас прочитає книгу, а потім розпочати її обговорення, а обговоренням викликати зацікавленність до читання.
3) Вчителю треба давати учням в першу чергу ті знання, які необхідні їм будуть в житті, які допоможуть їм зрозуміти життя і зрости як особистість. “Суху” теорію треба розбавляти яскравими деталями, не забувати, що джерела великого - в малому.
4) Вчитель повинен володіти мистецтвом питання – питати себе як іншого, і іншого, як себе. Через питання зблизитись з учнями, разом з ними пізнавати істину. Питання має бути “невмируще”, воно повинно підштовхувати учня до подальших роздумів і відкриттів.
5) Вчитель повинен давати учням творче домашнє завдання, яке органічно випливає з уроку, є його продовженням.
Список використаної літератури:
1) Педагогический словарь.-Москва,1960.-Т.1,2
2) Педагогическая энциклопедия.-Москва: Советская энциклопедия,1965.-Т 2,4
3) Педагогический поиск.-Москва: Педагогика,1988.-470с.
4) Ильин.Е.Н. Искусство общения: из опыта работы учителя литературы 516-й
школы Ленинграда.-М.: Педагогика,1982.-110с.
5) Ильин Е.Н. Герой нашего урока.-М.: Педагогика,1991.-108с.