Зміст
Вступ
1. «Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене»
2. «Саша Ангел»
3. Порятунок «Кобзаря»
4. «Треба, щоб Русова цілу Європу об'їхала й розповіла про стан України»
5. «Ніжним серцем відчула горе й кривду народу...»
6. Із педагогічної скарбниці Софії Русової
7. Твори Русової
8. Основні ідеї
Використана література
Вступ
Лише за незалежної України ім'я видатного педагога Софії Русової, яка все своє життя присвятила творенню національної системи виховання, повернулося на рідну землю. Дуже прикро, що кілька поколінь вихователів і вчителів нічого не чули про цю талановиту дочку України. Дослідники ж вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрастю, з якими звучало її слово на захист духовності української культури, Софію Русову можна порівняти з Лесею Українкою.
Як сталося, що дочка шведа й француженки (дівоче прізвище Ліндфорс) зробила для України більше, ніж дехто із словесних ратаїв рідної мови й культури? Софія полюбила Україну всім серцем і була переконана: «Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя».
«Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене»
Народилася Софійка 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. П'ята дитина в сім'ї, вона була такою кволою, що ніхто не сподівався, що виживе. Серед благодатної природи минуло дитинство. Зразкову родину Ліндфорсів поважали сусіди і селяни, проте щастя було недовгим. Коли Софійка була зовсім маленькою, померли її сестра Наталя і брат Володя. Від туги і горя тяжко захворіла й невдовзі померла мати. Діти залишилися під опікою батька, Федора Ліндфорса, який справою свого життя вважав безкорисливе служіння народові. Визволенню селян з кріпацтва Ліндфорс віддавав усі свої сили.
Проти нього згуртувалися місцеві землевласники, усіляко чинячи опір діям справедливого мирового посередника. Батько, тяжко переживаючи цю ситуацію, відмовився від посади. Проте викликав з Петербурга свого сина Олександра Ліндфорса, який у той час навчався у Пажеському корпусі. Але чернігівське панство ополчилося і на молодого Ліндфорса, фактично змусивши родину віддати землю в оренду й перебратися до Києва.
Так Софійка запізналася з новим для неї міським життям. Навчається у Фундуклеївській гімназії, знайомиться з новими людьми.
«Серед гостей особливо близьким було молоде подружжя Старицьких — Михайло Петрович і Софія Віталіївна,— зазначає дослідниця Олена Проскура.— З цією щирою й сердечною дружбою в родинне життя Ліндфорсів уперше ввійшов свідомий український елемент».
Проте взимку 1871 родину спіткало горе: раптово помирає батько. Зовсім юна Софія залишилася круглою сиротою. Перед нею, утім, як і перед сестрами, постало питання: як бути далі? Як заробляти на життя? Від батька дівчата успадкували прагнення безкорисливо служити людям. Тому разом із сестрою Марією вирішують присвятити себе школі. По науку їдуть до Петербурга, вивчають педагогічну літературу — твори Песталоцці, Руссо, Дістервега, Фребеля. Отже, вибір зроблено.
У своїх «Споминах» Софія Федорівна згодом напише: «Скільки разів пізніше я каялася, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла! Скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову в різних обставинах кликало мене до цієї «педагогіки». Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись від усякої традиційності, формалізму... Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може, в цьому були й мої помилки, й мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене».
«Саша Ангел»
Софії разом із сестрою Марією вдалося втілити в життя своє бачення, як виховувати дітей. У 1871 році в Києві відкрився перший дитячий садок. Серед вихованців були здебільшого діти з родин інтелігенції, зокрема, двоє дітей Старицьких. Малята перебували в садку до другої години ночі. Сестри не шкодували свого часу, готуючись до занять зі своїми вихованцями. Незабаром садок переїхав до нового просторого приміщення (нині це вул. Богдана Хмельницького, 21).
Через Старицьких сестри Ліндфорс знайомляться з композитором Миколою Лисенком, а вже з 1872 року вони є повноправними членами українського товариства, майбутньої «Старої Громади», до якої належали Павло Чубинський, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Ольга О'Коннор, Павло Житецький, Федір Вовк, Михайло Драгоманов із сестрою Ольгою.
Громадська робота приносила Софії ще більше задоволення, бо вона познайомилася з Олександром Русовим. Молоді люди взаємно симпатизували один одному. «Він перший відкрив мені красу української народної пісні,— напише пізніше Софія Федорівна,— заговорив до мене українською мовою і без довгих промов і пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, що вже ніколи не покидала мого серця й керувала всією моєю працею довгі літа».
За чудовий голос і добру, веселу вдачу Лисенко і Чубинський називали Русова «Саша Ангел». Поступово дитячий садочок сестер Ліндфорс ставав осередком національної культури. На пропозицію Михайла Старицького у вечірні години, коли діти розходилися по домівках, тут відбувалися заняття аматорського драматичного гуртка, першою виставою якого була «Різдвяна ніч» у постановці Старицького й Чубинського. Вона видалася настільки вдалою, що режисери почали клопотатися про те, аби перенести цю виставу на сцену міського театру. Спільні інтереси, любов до музики все більше зближували Олександра і Софію.
Тож коли Русов вирушає до Петербурга удосконалювати свою педагогічну освіту, Софія їде за ним. У 1874 році в Петербурзі вони одружилися.
Композитор Микола Лисенко підніс молодятам весільний подарунок — власну рапсодію на пісню «Золоті ключі».
Порятунок «Кобзаря»
У Петербурзі Русови цікавилися політичним життям, відвідували мистецькі «вівторки» в Костомарова. Саме тоді вийшов горезвісний Валуєвський указ із відомою фразою: «никакого малороссийского языка нет, не было й быть не может». Українське слово переслідувалося й заборонялося.
Саме в цей час колеги й друзі покладають на Олександра Русова надзвичайно складну й відповідальну місію — врятувати від загибелі заборонені рукописні вірші Тараса Шевченка й надрукувати за кордоном увесь «Кобзар» без цензурних скорочень.
Протягом 1875–76 років подружжя здійснило в Празі всю роботу, пов'язану з підготовкою й виданням двох томів «Кобзаря», а потім і перевезенням його через кордон на батьківщину. Уже самим тільки цим вчинком Русови вписали власну сторінку в історію української культури.
Куди б не закидали Русових життєві обставини — в Єлисаветград чи Харків, Одесу, Херсон чи Вінницю, в їхньому гостинному домі завжди знаходили підтримку представники свідомої інтелігенції. Коли в Херсоні гастролювала трупа Кропивницького, гостями Русової були Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Вона дружила з поетесою Чайкою Дніпровою, професором Дмитром Багалієм, письменником Панасом Мирним.
У 1908 році Олександр Русов дістав запрошення з Києва від директора Комерційного інституту Довнар-Запольського викладати статистику. Софія щаслива: збулася її мрія жити й працювати в Києві. У 1910 році Русова ввійшла до складу вчительської колегії комерційної школи й учительського товариства під директорством професора П. Холодного. У Комерційному інституті вона викладає французьку мову. У той час у педагогічному житті сталася знаменна подія — почав виходити педагогічний журнал «Світло». Його організував талановитий молодий учитель з Полтавщини Григорій Шерстюк, співредакторами були Софія Русова і Спиридон Черкасенко.
«Треба, щоб Русова цілу Європу об'їхала й розповіла про стан України»
За кордоном Русова цікавилася роботою дитячих садків. Зокрема, у Берліні знайомилися з домом Фребеля — Песталоцці, вивчала праці цих видатних педагогів. Директор Фребелівського інституту, відомий російський педагог В. Фльоров запросив Софію Федорівну викладати курс дошкільного виховання. Відтоді й до останніх днів життя Софії Русової тісно пов'язане з педагогікою.
Після Лютневої революції 1917 року секретарем освіти в першому українському уряді був призначений Іван Стешенко. На його пропозицію Софія Федорівна очолила два відділи — позашкільної освіти й дошкільного виховання, Працювала з величезним ентузіазмом. Під її керівництвом у Фребелівському інституті був організований український відділ. Та після того як Центральна Рада змушена була евакуюватися, політична ситуація різко погіршилася. У 1919 році міністерство освіти опинилось у Кам'янці, де на той час був відкритий Перший український університет на чолі з ректором Іваном Огієнком.
Після перемоги більшовиків, згадувала Русова, викладачів Кам'янецького університету примушували замість лекцій копати буряки, працювати на городах. Запам'ятався випадок, коли ректорові університету, математикові Федоріву, літньому, поважному чоловікові, який прийшов до їдальні зі своїми глечиками, відмовили в обіді, оскільки він не виходив на польові роботи. Починався страшний терор, знищення інтелігенції. Софія Федорівна не могла далі перебувати в атмосфері шпигунства, доносів, страху й недовіри. Вона змушена була емігрувати.
Коли в Подебрадах (Чехія) була заснована Українська Академія, професор Русова дістала туди запрошення. У цей же час у Гаазі відбулися збори Інтернаціональної Жіночої Ради, куди Українська Жіноча Рада делегувала Софію Федорівну. «Треба тепер, щоб Русова цілу Європу об'їхала й розповіла про стан України»,— говорив з цього приводу Симон Петлюра. І вона несла світові правду про те, що коїться в Україні. Розповідала про голод, винищення селянства, терор проти національно свідомої інтелігенції.