Власть

’Ґ¬ : ‚« ¤  ђ §¤Ґ«: Ї®«Ёв®«®ЈЁп Ќ §­ зҐ­ЁҐ: аҐдҐа в ”®а¬ в: WinWord Ђўв®а: ... ?бЇ®«м§®ў ­ЁҐ: 2001Ј®¤, Џ„Џ“, ђ ¤мЄ® Џ.ѓ. РЕФЕРАТ На тему: Влада Студента психолого-педагогічного факультету ПДПІ

РЕФЕРАТ

На тему: Влада

Студента психолого-педагогічного факультету ПДПІ

Гр. – ПП 41

Гоч В. П.

Полтава - 2001

Проблема влади взагалі і політичної влади зокрема із давніх часів хвилює людство. В одному із діалогів Платона говориться:

"Немає людської душі, яка вистоїть спокусу владою." Декого влада зачаровує, несвідомо вабить і притягує як магніт. Влада не тільки здавна страшила і захоплювала людей, вона завжди була однією із центральних категорій політичної науки. Багато мис­лителів, вчених вважають, що влада - незмінний супутник політики і є її головною проблемою. Поняття влада широко ви­користовується як у політичному, так і буденному вжитку. М. Вебер справедливо нагадує, що в залежності від ситуації го­ворять про владу батька над дітьми, про владу грошового мішка, про владу юридичну, духовну, економічну тощо. При всій різно­рідності і неоднозначності цих понять можна, однак, відмітити одну об'єднуючу їх характеристику: всі вони відображають від­носини, в яких воля і дії одних панує над волею і діями інших. Але в першу чергу під владою розуміють вищу державну владу. Так, наприклад, англійською мовою the роwег - це не тільки влада , але й держава з усією її міццю; в латинській мові potestas - сила, міць, панування; німецькою dіе Gewalt : - це не тільки влада, але й міць, а також насильство. Нарешті, в нашій рідній мові влада найчастіше виявляється синонімом начальст­ва і означає владні органи держави . У політичній і у буденній мові слово влада не має якогось одного стійкого значення. Для одних теоретиків влада - це особливий вплив одних людей на інших, для других - здатність досягнення певних цілей, для тре­тіх - можливість використання тих чи інших засобів, для четвертих - особливі стосунки між підлеглим і керівником.

У своєму загальному значенні, поняття "влада" означає право і можливість одних керувати, розпоряджатися і управляти ін­шими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, робити визначальний вплив на їх пове­дінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.

Політологію ж цікавить політична влада. До поняття "політична влада", звичайно, можна застосувати загальне визна­чення влади як такої. Політична влада, як і будь-яка інша, означає здатність і право одних здійснювати свою волю по від­ношенню до інших, веліти і управляти іншими. Але разом вона має, на відміну від інших форм влади, свою специфіку верховенство , обов'язковість її рішень для всього суспільства І для всіх інших видів влади; загальність , тобто публічність; легальність у використанні сили та інших засобів володарювання в межах країни; моноцентричність , тобто існування загальнодержавного прийняття рішень; широкий спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реаліза­ції влади.

Таким чином, політична влада характеризується здатністю і можливістю для тих, хто нею володіє, проводити свою волю в керівництві і управлінні всім суспільством (державою), справля­ти визначальний вплив на поведінку народних мас за допомогою засобів, що знаходяться в розпорядженні держави, мобілізовувати на досягнення поставлених цілей і програм великі маси людей, регулювати відносини між окремими групами людей.

Поняття політична влада значно ширше, ніж поняття держав­на влада, яка є її частиною. Політична і державна влада мають загальні цілі, які пов'язані з управлінням суспільством, мають публічний характер. До суб'єктів політичної влади належать не тільки державні органи, а й політичні партії, різні політичні об'єднання, органи місцевого самоврядування. До суб'єктів дер­жавної влади належать тільки органи державної влади. Політична влада відображає певну взаємодію (панування, керу­вання одних іншими) і передбачає мінімум два боки: на одному - пануючі, яких у політології прийнято позначати поняттям "суб'єкт" (це може бути цілий народ, державний орган, окрема наділена владою особа); на іншому - підвладні, підлеглі - об'єкт, на який спрямовані владні відносини. Об'єктом політичної влади може бути суспільство в цілому, тобто народ, і кожний громадя­нин зокрема. Влада завжди є взаємодією суб'єкта і об'єкта, волі володаря і підкорення об'єкта. Підкорення так же властиве лю­дям як і керування, тому влада залежить від покірливості населення, від того, чи готові її терпіти, якщо вона не влаштовує суспільство. Якість об'єкта політичної влади залежить від політичної культури населення. Наприклад, патріархальний тип культури формує покірливість, звичку коритися , бажання жити під "твердою рукою". Активістичний тип культури формує гро­мадянина, який несе свою долю відповідальності за державу.

Функціонування політичної влади у суспільстві необхідно для зберігання його цілісності та єдності, стабільності і посту­пального розвитку. Влада покликана формувати політичну систему суспільства, політичні відносини між державою, суспі­льством, соціальними групами, класами, партіями, грома­дянами, органами державного управління, а також контролю­вати ці відносини, перетворювати їх по можливості в безконфлі­ктні і організовані. Влада керує справами суспільства і держави на різних рівнях:

> мегавлада - глобальний рівень політичної влади — виходитьза рамки однієї держави і прагне розповсюдити свій вплив насвітове суспільство;

> макровлада - високий рівень функціювання центральних

державних інститутів і політичних відносин, що складаються між ними і суспільством;

> мезовлада - середній, проміжний рівень політичної влади,

котрий пов'язує два крайніх рівні політичних і владних від­носин;

> мікровлада - міжособові владні відносини всередині малихгруп.

Від функціонування політичної влади залежить тип політич­ного режиму в суспільстві, відкритість чи замкненість суспільства, характер політичних відносин та інші політичні ха­рактеристики даної держави, включаючи стабільність, автори­тет, розподіл та співробітництво влад, демократичність.

Таким чином, до найбільш важливих, суспільно значущих функцій політичної влади можна віднести наступні: підтримка суспільного порядку та стабільності; виявлення обмежень і роз­в'язування конфліктів; досягнення суспільної злагоди; приму­шення в ім'я соціально значущих цілей і збереження стабільнос­ті; керування справами суспільства.

У сучасній літературі існують різні погляди щодо концепцій влади. Релятивістські концепції влади (від лат. - relavitus -відносний) - розглядають владу як особисті відносини, в яких одна людина (суб'єкт) визначально впливає на іншу (об'єкт). Уякості суб'єкта і об'єкта можуть виступати як окремі люди, так групи, прошарки населення чи ведуча політична партія й опозиція. Релятивістські концепції влади включають серію методів шляхів впливу на суспільство з метою досягнення стабільності У тому числі стимулювання активності трудової діяльності, до тримання норм громадської поведінки тощо.

Біхевіористські концепції влади (від англ. - behaviour - по­ведінка), як і релятивістські, виходить із її трактовки як відносин між людьми, при яких одні володарюють, командують, панують, а інші підкоряються та виконують рішення перших. Але при цьому особливість біхевіористського підходу полягає в зосере­дженні уваги на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. Початкові імпульси до володарювання, за думкою представників даної школи, закладені в природі окре­мих особистостей, у їх прямуванні до влади й здатності володарювати. Важливу роль відіграють блага та привілеї, котрі у всі часи одержують люди, які мають владу. З отриманням вла­ди пов'язано, як правило, отримання багатства, престижу, безпеки та ін. Для багатьох людей боротьба за владу є способом самоствердження. Крім того, для багатьох влада над іншими людьми є формою насолоди. В прагненні до володарювання іс­нують ще й інші мотиви. Представники біхевіористської школи виходять з того, що в умовах ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, існує попит і пропозиція. Виникає своєрідний "ринок влади" зі своїми мене­джерами, які готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Тому боротьба за владу — постійне явище. Політична влада народжується, як правило, у протиборстві полі­тичних сил і окремих особистостей. У цьому й полягають основні положення в розумінні влади в біхевіористських конце­пціях.

Системні концепції . В них розглядають владу як системотворчі відносини в політичній організації суспільства. Всі інші елементи системи пов'язані з нею безпосередньо чи опосередко­вано. Призначення політичної влади - регулювати відносини між людьми і суспільством в цілому, включаючи державно-політичні інститути, вирішувати суперечності, що постійно ви­никають між необхідністю порядку в суспільстві і різноманіт­ністю інтересів його членів. Завдання політичної влади будуватисвої відносини з усіма елементами політичної системи суспільс­тва таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану даної системи. Іншими словами, політична влада повинна прямувати до досягнення в суспільстві в першу чергу стабільності, як полі­тичної, так і економічної.

Найважливішою соціальною причиною підкорення одних людей іншими є нерівномірний розподіл ресурсів влади . Під ресурсами влади прийнято розуміти всі ті засоби, викорис­тання яких забезпечує вплив на об'єкт влади у відповідності з цілями суб'єкта . Ресурси можуть використовуватись для заохо­чення, покарання чи переконання. Для виділення різних видів влади широко розповсюджена класифікація її ресурсів у відпо­відності з найважливішими сферами життєдіяльності: еконо­мічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

Економічні ресурси - це матеріальні цінності, необхідні для суспільного та особистого виробництва і споживання: гроші як їх загальний еквівалент; техніка; родючі землі; корисні копалини тощо.

Соціальні ресурси - здатність підвищення чи зниження со­ціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації. Соціальні ресурси включають такі показники, як посада, прес­тиж, освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення і так далі.

Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх одержання і розповсюдження: інститути науки та освіти, засоби масової інформації та ін.

Силові ресурси - цей вид ресурсів політичної влади виконує функцію забезпечення оборони країни, охорони внутрішнього порядку, в тому числі забезпечення безпеки політичної влади, недопущення будь-яких зазіхань на владу з метою її повалення. Це - армія, поліція, різні служби безпеки, прокуратура, суд. Як показує історичний досвід політична влада використовує ці ре­сурси в тій чи іншій їх частині дуже часто. Вони відносяться до найбільш діючих, викликають страх, оскільки використання та­ких засобів призводить до позбавлення людей власності, волі, а нерідко й самого життя. Особливо часто політична влада вдаєть­ся до використання названих ресурсів у випадках послаблення своєї сили, моці та впливу на суспільство.

Специфічним ресурсом влади є сама людина - демографічні ресурси . Люди - це універсальний, багатофункціональний ре­сурс, який виробляє інші ресурси. Людина - творець матеріальних благ (економічні ресурси), солдат і член партії (політично-силові ресурси), володар і розповсюджувач знань, інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. Особистість виступає ресурсом влади лише тільки в одному із численних ви­мірів, - будучи використана як засіб реалізації чужої волі. В цілому ж людина - не тільки ресурс влади, але й її суб'єкт і об'єкт.

Підводячи підсумок щодо основних видів ресурсів політичної влади, потрібно установити, які з них є найважливішими, а які другорядними. Однозначної відповіді немає. В різні періоди життєдіяльності суспільства вирішальними стають то одні, то інші ресурси. Наприклад, при спробі переворотів чи інших ви­ступів проти політичної влади вирішальними стають силові ресурси. В цілому ж, як показує практика, всі види перерахова­них ресурсів відносяться до постійно діючих, необхідних для політичної влади.

Виключно важливим аспектом у розумінні сутності політич­ної влади є поняття "легітимність" (від лат. legitimus законний). Принцип легітимності, тобто виправдання законності влади, завжди відігравав важливу роль в суспільно-політичній історії. Так, у Римській імперії, коли римські легіони були не­зламною силою, влада імператорів базувалася на простому принципі - законність правителю надає армія, яка і проголошує його верховним законодавцем. Із послабленням імперії пробле­ма легітимації гостро постала перед багатьма імператорами. Тому вони намагались закріпити свої домагання на владу, спи­раючись на традиції, закріплюючи давньоримську релігію і привласнюючи собі титули Цезаря й Августа, підносячи свій рід до Геракла та Юпітера. Пізніше римські імператори взяли на озброєння християнство, яке на той час широко розповсюджува­лось. Воно стало для імператорів основою більш авторитетної та більш глибоко релігійної легітимації. З тих пір імператор царю­вав Божою милістю - єдиного та всесвітнього Бога. В пізніші часи Реформація, а потім й англійська революція принципомлегітимності проголосили божественне право народу на прав­ління.

Теоретична розробка проблеми легітимності зв'язана з конце­пцією легітимної влади М. Вебера. Він відзначав: панування спирається на згоду, що визнає його легітимність. В легітимнос­ті панування влади він бачив гарантію стабільності суспільства, підтримки соціального порядку і підкреслював, що соціальна поведінка, а також соціальні відносини можуть бути орієнтовані індивідами на їхнє уявлення про існування легітимного порядку. З його точки зору, легітимність порядку може бути гарантована лише внутрішньо, а саме емоційною відданістю, вірою в абсо­лютну значимість порядку і в залежність блага і рятування від збереження даного порядку. Крім того, легітимність порядку може бути гарантована також очікуванням специфічних зовніш­ніх наслідків. Порядком М. Вебер називає умовність, звичай, який вважається у певному колі людей значущим, а також право, при якому порядок гарантований можливістю морального чи фізичного примусу, що здійснюється особливою групою людей, у функції яких входить охороняти порядок. Мова йде про те, що не тільки право забезпечує гарантію стабільності, соціальний порядок, але й особисті інтереси індивідів, дії яких відбиваються на становищі тих, хто володіє владою. За М. Вебером, визнання влади підлеглими є передумовою і основою її легітимності. Чим більша підтримка з боку населення, тим більш легітимною є по­літична влада. При відсутності такої підтримки влада губить свою легітимність, хоч вона й не зникає повністю.

У поняття легітимності входить і довіра з боку народу до іс­нуючої влади. Носій законної, легітимної влади може правити безбоязно, спираючись на згоду народу. Володар, який не спира­ється на законність, відчуває страх перед народом. Насильство, яке здійснюється ним, породжує насильство інших, через страх він змушений вдаватися до все зростаючого терору, а це призво­дить до того, що страх стає переважаючим почуттям у такому суспільстві. Тому щоб влада не перетворилася у всемогутність, необхідна легітимність. Тільки при наявності легітимності існує воля, оскільки легітимність сковує владу. Там, де зникає легіти­мність, знищується воля особистості. Із сказаного випливає, що будь-яка політична влада здійснює своє панування не тільки шляхом фізичного насильства чи спирання на звички мас дослухняності, але й намагається різними засобами добитися доб­ровільного визнання своєї влади з боку підвладних. В тому випадку, коли панівні кола здійснюють владу, спираючись на широку згоду з боку мас, ми можемо, говорити про її легітим­ність. Це влада, яка приймається масами, а не нав'язується їм. Довіра мас до влади у суспільстві досягається при орієнтації на певні цінності, інтереси, при допомозі певних вірувань, які діють у даній політичній системі. Ці вірування розглядаються як принципи легітимності, тобто найбільш соціальне значимі осно­ви, що дають панівним верхам право в даний момент панувати, а масам коритися.

Принципи легітимності можуть мати свої витоки в давніх традиціях, діючому законодавстві чи в революційній харизмі. Головне полягає в тому, що всі вони володіють підкорюючою силою, спрямованою на закріплення стабільності влади, полі­тичної системи, тобто ті основи, на яких будуються відносини влади і підкорення в будь-якій політичній системі. По суті спра­ви, ці принципи легітимності виправдовують таке становище в суспільстві, коли певна частина людей (панівна еліта) керує, а більшість населення змушена підкоритися. Звідси у пануючих і виникає потреба знайти необхідні виправдовування такому ста­ну, який був би прийнятий тими, хто не знаходиться при владі. Діючі принципи легітимності забезпечують відносний ступінь довіри між політичною владою і масами. Пануючі в цьому ви­падку виходять з того, що вони панують на законній підставі, а підвладні розглядають їх претензію на владу як легітимну. Та­ким чином, політична влада може бути чи легітимною чи нелегітимною. Якщо політична влада, політичне панування ви­знається правомірним з боку суспільства, а маси виявляють прихильність політичній системі, то така влада може вважатись легітимною. Якщо ж вона втрачає довіру мас, то перестає бути легітимною. Причому, між легітимністю пануючих верхів і за­стосуванням насильства існує зворотній зв'язок, тобто мова йде про те, що чим надійніше в свідомості мас укорінились принци­пи легітимності, тим менш необхідним стає застосування насильства. І навпаки, коли пануючі кола втрачають легітим-ність, вони починають удаватися до систематичного вживання насильства. Природньо, що владоможці систематично займаю­ться діяльністю, спрямованою на зберігання і зміцнення віри мас в існуючий політичний устрій навіть тоді, коли ця віра достат­ньо глибока, але ж її все одно необхідно постійно підтримувати чи не дозволяти їй згаснути. У всі часи панівні кола прагнули домагатися легітимності і рішуче вели боротьбу з тими, хто ста­вив їх легітимність під сумнів.

Важливим теоретичним аспектом політології є типологія ос­нов легітимності . Основи типології розробив М. Вебер. У залежності від мотивів підкорення він виділив три головних ти­пи легітимності влади:

> традиційний - базується на вірі в священний характер зви­чаїв, традицій, норм, які на протязі століть регулювали життя і поведінку людей. Влада тут освячена авторитетом існуючих патріархальних устоїв і релігійних звичаїв. Освя­чені звичаєм норми є основою таких сталих у суспільстві відносин, які постають як відносини керування і слухнянос­ті. Вони фактично вказують, хто володіє правом на владу, а хто зобов'язаний підкорятися цій владі. Причому, традиційні норми розглядаються суспільством як дещо непорушне, а відхід від них, їх порушення приводить до певних санкцій. Характерною особливістю традиційного типу політичної влади є відсутність динамізму. Протягом тривалого періоду політична влада, політична система функціонує без істотних змін. Це пояснюється тим, що традиції панують над людьми, а тому відносини панування і підкорення перманентне від­творюються з покоління в покоління. Глибокий консерва­тизм пронизує всю систему влади, і традиція стає основою обґрунтування, політичної влади панівною елітою. Тради­ційні норми як для пануючих, так і підвладних набувають зобов'язуючого характеру. Традиції повинні суворо дотри­муватись пануючими колами, інакше вони ризикують втратити свою легітимність в очах широких мас. У якості прикладів традиційного типу влади можна привести суспіль­ства давніх східних імперій (Єгипет, Персія, Китай), середньовічної Європи. Із сучасних суспільств до цього типу певною мірою можна віднести Саудівську Аравію, Бахрейн, Кувейт, Оман. Характерною особливістю традиційного типу є також те, що влада тут набуває, як правило, персоніфікова­ного характеру;

> харизматичний - (від грец. - harisma - божественний дар), оснований на вірі у виняткові якості. природній дар, тобто харизму керівника, якого інколи обожнюють, створюють культ особистості. Харизматичний спосіб легітимації часто спостерігається в періоди революційних змін, коли нова влада для визнання населенням не може, спертися на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. В цьо­му випадку свідомо культивується велич самої особистості вождя, авторитет якого освітлює інститут влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням. Харизматична легітимність базується на вірі та на емоційному, особистому відношенні вождя та мас;

> регіонально-правовий - заснований на вірі в силу права, закону, на визнанні добровільно прийнятих загальних пра­вил, встановлених юридичних норм, які спрямовані на регулювання відносин панування і підкорення. Характерною формою даного типу влади є конституційна держава, юри­дичні норми якої, з одного боку, визначають правила її функціонування, а з іншого, - самі стають об'єктом для змі­ни у відповідності з узаконеними процедурами. Легітимація політичної влади пануючих кіл тут заснована на законі. Па­нуюча еліта обґрунтовує свої претензії на владу встановленим законодавством, перш за все конституцією. Саме конституція як основна норма визначає ті правила, яких повинні дотримуватись пануючі і підвладні. До цього типу політичної влади можна віднести більшість сучасних суспільств. Насамкінець підкреслимо, що мова йшла про; ідеальні типи політичної влади. В реально функціонуючій політичній владі найчастіше поєднуються названі типи при перевазі одного з них. Жодна влада не є тільки традиційною, харизматичною чи регіональною-правовою, в ній поєднані всі три типи, один із яких домінує.

У наш час багато держав переживають кризу легітимності, що виявляється в політичній нестабільності, державних перево­ротах, глибокій соціально-економічній кризі. Це супроводжу­ється втратою довіри владі, розчаруванням у цілях, методах по­літики і в самих політиках. Звичайно, попередити втрату легітимності можливо. Якщо політики вміють рахуватись згідно з інтересами і запитами мас, то втрачена легітимність відновлюється. Це залежить від суб'єктів політики, інтелектуальних якос­тей політичної еліти. Таким чином, політична владареальна здатність соціальної спільності чи певного індивіда до виявлен­ня своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб . Особливостями по­літичної влади є: здатність суб'єкта влади виявити політичну волю; охоплення всього політичного простору взаємодією різ­них політичних суб'єктів; наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність; осмислення політичного інтересу і політичних по­треб; забезпечення суб'єкта політичної влади соціального пану­вання в суспільстві.

Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості влад­них структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності за­галом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначаль­ними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами фор­мування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігар­хічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично меха­нізмом стримувань і противаг.

Список використаної літератури.

Вебер М. Избранные произведения.- М., 1990. - 808 с.

Власть: Очерки современной политической философии Запада /В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко, Е.В.Осипова и др./. - М., 1989.-328с.

Вятр Е. Социология политических отношений /Пер.с

польск./. - М.,1979. - 463 с.

Гегель Г. Политические произведения. - М., 1978. - 438 с.

Гегєль Г. Философия права. - М., 1990. - 524 с.

Джилас М. Лицо тоталитаризма. /Пер.с сербо-хорватского/. -

М., 1992.-544с.

Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство /Пер.с болг./.-М„ 1991.-336с.

Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. — М„ 1994.-352с.

Халипов В.Ф. Введение в науку о власти. - М., 1996. - 382 с.