регистрация / вход

Выборы в европарламент

Міністерство освіти і науки України Дніпропетровський національний університет Історичний факультет Кафедра політології КУРСОВА РОБОТА “ВИБОРИ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ”

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Історичний факультет

Кафедра політології

КУРСОВА РОБОТА

“ВИБОРИ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ”

Виконала:

студентка групи

ІП-02-1

Біла Олена

Керівник:

викл. Кривошеїн В.В.

2002

ЗМІСТ

Вступ.......................................................................................................... 3

Розділ 1 Місце Європарламенту в загальній структурі Європейського Союзу...........................................................................................5

1.1 Хронологія розвитку Європарламенту................................................5

1.2 Структура Європарламенту..................................................................7

1.3 Функції та повноваження Європарламенту....................................... 10

Розділ 2 Правові засади виборів до Європарламенту............................. 15

2.1 Порядок виборів до Європарламенту................................................. 15

2.2 Особливості виборів членів Європарламенту у країнах-учасницях ЄС .......................................................................................................................... 22

Розділ 3 Аналіз досвіду останніх виборів до Європарламенту............. 24

Висновки..................................................................................................... 29

Список використаної літератури .............................................................. 31

ВСТУП

Міждержавна інтеграція – один з найважливіших чинників сучасного етапу історичного розвитку. Інтернаціоналізація економічної діяльності, ріст міжнародних економічних, наукових та культурних взаємозв’язків, створення інформаційних мереж, необхідність спільних зусиль у розв’язанні глобальних проблем людства, формування системи загальнолюдських цінностей – все це сприяє подоланню бар’єрів у міжнародному співробітництві. В політичних колах більшості держав відбувається усвідомлення хибності ідеології національної ізольованості та самодостатності в межах державних кордонів, штучного відокремлення своєї держави від міжнародного спілкування. Правове оформлення інтеграційні процеси отримують у множині угод держав, що укладаються на двох- або багатосторонній основі, про створення різноманітних об’єднань та організацій. До таких організацій і належить Європейський Союз (ЄС).

Одна з основних структур цієї організації – Європейський Парламент (ЄП). Він, відповідно до законодавства ЄС, представляє народ країн-членів Європейського Співтовариства.

Темою цієї курсової роботи є “Вибори до Європарламенту”. Актуальність роботи полягає в тому, що для Європарламенту існує велика перспектива розвитку: з кожним роком росте його вплив серед інших інституцій ЄС, змінюється його статус, все більше і більше Європарламент освоює нові повноваження. Також не можна недооцінювати і те, що Європарламент – перша і єдина на сьогодні структура міжнародної організації, яка складається з депутатів, що обираються населенням, а не з з представників, призначуваних від кожної країни-учасниці її президентом або урядом.

Мета роботи – вивчити та дослідити порядок виборів до Європарламенту, визначити роль виборчої системи ЄП в контексті інтеграційного процесу європейських країн. Для цього були поставлені наступні завдання: простежити хронологію розвитку виборчої системи, проаналізувати особливості виборів в країнах-учасницях ЄС, окремо зупинитись на останніх виборах до ЄП та на їхньому прикладі висвітити переваги та недоліки існуючої виборчої системи до Європейського Парламенту.

Для розкриття теми була використана наступна література: офіційні видання представництва Європейської Комісії в Україні, книга Хартли Т.К. “Основы права Европейского Сообщества: введение в конституционное и административное право Европейского Сообщества”, підручники Топорніна Б.М. “Европейское право”, Кашкина С.Ю. “Право Европейского Союза” та “Основы права Европейского оюза”, словник-довідник з права ЄС, різноманітні статті та ін. Також був використаній і офіційний сайт Європарламенту, який надав найсвіжіші дані щодо останніх подій в Європарламенті.

Робота складається зі вступу, трьох розділів та висновків. Перший розділ присвячений аналізу місця та ролі Європарламенту у загальній структурі Європейського Союзу. В цьому ж розділі розглядається структура Європарламенту, його основні функції та повноваження, а також представлена хронологія розвитку ЄП. Другий розділ присвячений вивченню порядку виборів до Європарламенту, а також особливостей виборів до ЄП в країнах-учасницях ЄС. В третьому розділі представлені дані останніх виборів до ЄП, розглянуті позитивні та негативні сторони даної виборчої системи, висвітлені перспективи розвитку Європарламенту.


Розділ 1

МІСЦЕ ЄВРОПАРЛАМЕНТУ В ЗАГАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВТОВАРИСТВА

1.1 Хронологія розвитку Європарламенту

Попередником нинішнього Европарламента була Загальна асамблея Європейського об'єднання вугілля та стали. Створення ЄОВС 15 липня 1952 р. закріпила Паризька угода, яку підписали шість європейських країн: Бельгія, Франція, ФРН, Нідерланди, Італія та Люксембург. Повноваження Загальної асамблеї ЄОВС, однак, були досить обмежені: вона здійснювала слабкий контроль за діяльністю Верховного органа і саме загальне спостереження за деякими іншими справами ЄОВС. Збитковим для Асамблеї виявився порядок її формування: депутати від держав-членів не обиралися населенням, а призначалися, хоча в статті 20 Договору про ЄОВС встановлювалося, що Асамблея складається з представників народу. Визначеним сурогатом запланованих виборів стало своєрідне "відряджання" в Асамблею депутатів національних парламентів держав - членів ЄОВС (за рішенням самих парламентів).

Характерно, що засновані в 1957 р. ЄЕС і Євратом сприйняли квазіпарламентський зразок ЄОВС. Однак було вирішено не створювати у кожнім співтоваристві свою власну асамблею, а мати одну на всіх. Вона стала офіційно іменуватися Європейською парламентською асамблеєю. Щоб додати їй більшого авторитету, хоча б на словах підкреслити її подібність з національними парламентами, депутати Асамблеї вже в 1962 р. прийняли рішення про іншу її назву - "Європейський парламент". Однак в офіційних документах інших інститутів співтовариств така назва прижилася не відразу. Тільки з вступом у силу Єдиного європейського акта така назва стала загальновживаною.

Але це був успіх "місцевого значення". Реальної віддачі не вийшло, оскільки повноваження Європарламенту залишилися обмеженими.

Європарламент знаходився й у відомій мірі знаходиться сьогодні в тіні інших інститутів. Ні його повноваження, ні реальна роль у механізмі керування дотепер не дають основ для того, щоб відводити йому верхню сходинку в реальної ієрархії інститутів. Не випадково в багатьох підручниках і довідкових виданнях спочатку говориться про Раду і Комісію, а лише потім про Європарламент.

Статус Європарламенту довгий час залишався одним з найслабкішихаргументів на користь ідеї про поступове просування співтовариствна шляху до державної моделі (федерація) або до союзу держав (конфедерація). Аналогії з національними парламентами, як правило, не вийшло. Правда, в останні роки ствновище стало трохи змінюватися. Статус Європарламенту, нехай і незначно, усе-таки був підвищений, чому сприяв закладенийу ньому із самого початку демократичний потенціал. У Маастрихтському договорі Європарламент названий першим.

Посилення "парламентського" характеру Європарламенту відповідає не тільки вимогам демократії. Це аргумент на користь укріпленния державних початків у розвитку самого Європейського Союзу. Адже парламенти, як відомо, існують тільки в державах (як унітарних, так і федеративних), є характерною рисою їхнього механізму керування. Як свідчить історичний досвід, парламенти можуть бути й у конфедераціях, у той час як міжнародні організації навіть всесвітнього масштабу (як, наприклад, Організація Об'єднаних Націй) або регіональні (типу Організації американських держав) не мають парламентів. Їхні асамблеї або аналогічні органи складаються не з депутатів, що обираються населенням, а з представників, призначуваних від кожної країни-учасниці її президентом або урядом.

Тому вже сама ідея створення в співтовариствах парламентської установи відбила їхню відмінність від міжнародних організацій. Істотно і те, що ця ідея була висунута ще тоді, коли інтеграція робила перші кроки.

1.2 Структура Європарламенту

Європейський Парламент – це асамблея представників 370 мільйонів громадян Союзу. Парламент нині складається із 626 членів, які обираються з 15 країн-членів ЄС. З огляду на перспективу розширення Європейського Союзу Амстердамський договір обмежив кількість парламентаріїв числом 700.

Європарламент працює в сесійному порядку. Сесії, як правило, продовжуються протягом року. Сесію варто відрізняти від засідання Європарламенту: засідання в більшості випадків - це проведення щомісяця загальних зборів депутатів. Воно може продовжуватися кілька днів.

Парламент зазвичай збирається на пленарні засідання в Страсбурзі. Брюссель є звичайним місцем засідань його 20 комітетів, які готують питання для пленарних засідань та політичних груп. Секретаріат парламенту перебуває в Люксембурзі.

Перше засідання відкриває найстарший депутат, а потім керівництво бере у свої руки знову обраний президент. Він, а також його заступники і квестори обираються шляхом таємного голосування. Кандидатури на ці посади пропонуються тільки від імені фракції або групи, що налічує не менше 29 депутатів. Тільки в тому випадку, якщо число кандидатів не перевищує числа посадових осіб, що обираються, припускається вільне висування кандидатів. У Регламенті Європарламенту відзначається, що при формуванні органів необхідно приймати до уваги інтереси справедливого представництва держав-членів і політичних течій.

Президент (голова) Європарламенту відповідно до Регламенту керує роботою парламенту і його органів. Він наділяється всіма повноваженнями, необхідними для того, щоб головувати на засіданнях парламенту і забезпечувати його діяльність. Президент відкриває, перериває і закриває засідання. Він стежить за дотриманням Регламенту, забезпечує порядок, надає слово, припиняє обговорення питання, повідомляє голосування, повідомляє про його результати. Він передає в комітети інформацію, що стосується їхньої діяльності. [1, с.№ 33]

Регламент відокремлює виконання Президентом посадових функцій від його звичайної депутатської діяльності. Він може брати слово під час обговорення як Президент тільки для того, щоб пояснити положення справ і повернути учасників до суті питання. Якщо ж він захоче взяти участь у дискусії власне кажучи справи, то має відмовитися від головування і повернутися до нього тільки після завершення свого виступу або іншої участі в дискусії. [1, с.№ 33]

В даний момент Європарламент має 14 голів. Якщо голова відсутній або бере безпосередню участь у дискусії, його обов'язку тимчасово виконує один з його заступників. Разом із Президентом ЄП обирається і Віце-Президент.

Президент, Віце-Президент та Квестори входять до складу Бюро, яке Парламент обирає на період двох з половиною років. Європарламент обирає зі свого середовища також п'ять квесторів. Їхнє призначення полягає в тому, щоб відповідно до вказівок Європарламенту займатися адміністративними і фінансовими справами. Разом з головою і віце-головами квестори входять у Президію Європарламенту, але на відміну від них мають тільки право дорадчого голосу. При рівності голосів у Президії вирішальним стає голос голови.

Президія Європарламенту виконує задачі, покладені на неї Регламентом. Вона може також вирішувати визначені фінансові, організаційні й адміністративні справи депутатів, організацій при парламенті, його секретаріаті та інших органів. Президія вирішує питання, зв'язані з проведенням засідань, встановлює штатний розклад для Генерального секретаріату Європарламенту, розробляє проект бюджету Європарламенту, дає від імені Європарламенту вказівки квесторам, призначає генерального секретаря Європарламенту і т.д. [1, с.№ 35]

Важливу роль у Європарламенті відіграє Конференція голів (Президентів). До неї входять голова Європарламенту і голови фракцій (голову фракції може представляти її член). Депутати, не вхідні в жодну з фракцій, направляють зі свого середовища двох представників на засідання Конференції голів. Ці представники не одержують права голосу. В основу діяльності Конференції голів покладена ідея досягнення консенсусу. Якщо його не вдається досягти, проводиться голосування з урахуванням кількості депутатів фракцій.

Конференція приймає рішення з питань організації роботи парламенту і з питань планування законодавства, відносин із інститутами й організаціями поза Європейським союзом. Вона представляє свій проект порядку денного засідань парламенту. Особливо варто відзначити, що Конференція наділена правами, що дозволяють їй визначати склад і компетенцію комітетів, тимчасових слідчих комісій, Змішаного парламентського комітету. Крім того, Конференція представляє Президії Європарламенту пропозиції фракцій за рішенням адміністративних і бюджетних питань. [2, с.№ 32]

Ще один орган Європарламенту - це Конференція голів комітетів. До неї входять голови всіх комітетів Європарламенту - як постійних, так і тимчасових. Конференція самостійно обирає свого голову. Найважливіше у її діяльності полягає у розробці пропозицій з питань, які стосується як комітетів, так і порядку денного пленарних засідань Європарламенту. Президія Європарламенту, а також Конференція голів можуть доручати Конференції голів комітетів виконання окремих задач. [2, с.№ 32]

У числі органів Європарламенту є також Конференція голів міжпарламентських груп. Подібно Конференції голів комітетів вона сама обирає свого голови. Схожа і їхня діяльність.

Особливої уваги заслуговує питання про фракції Європарламенту. Навіть розміщення депутатів у залі засідань здійснюється не по країнах, а по фракціях. Невипадково місця для депутатів визначаються не секретаріатом і навіть не Президією, а Конференцією голів. Якщо дотримуватися Регламенту, то фракція - це об'єднання депутатів по їхній партійній приналежності. При цьому депутат може складатися тільки в одній партії. Установлено, що для утворення фракції з депутатів однієї держави необхідно мати 29 членів. Якщо мова йде про депутатів із двох держав, то мінімальне число членів знижується до 23 депутатів, із трьох держав - до 18 депутатів, з чотирьох і більш держав - до 14 депутатів. Це зроблено для того, щоб підтримати депутатів, що складаються в партіях, хоча і невеличких, але діючих у декількох країнах.

Утворення фракції зовні виглядає як досить простий процес: потрібно тільки офіційно заявити про це голові Європарламенту. У заяві варто вказати назву фракції, її склад і склад Президії. Але на практиці утворення фракції далеко не проста справа. Адже в Європарламенті представлено дуже багато різних політичних партій. Багато хто з них складаються усього з декількох депутатів. Немає жодної партії, що мала би більшість у Європарламенті. Тому партії поєднуються одна з одною, укладаючи найчастіше "шлюб з розрахунку". Ідеологічні і політичні розбіжності вимушено відступають на задній план: головної є проблема - бути або не бути.

Комітети Європарламенту організовані і діють в основному по зразках парламентської демократії.

1.3. Функції та повноваження Європейського Парламенту

Критика Європейського союзу за "дефіцит демократії" аргументується в першу чергу слабкими повноваженнями Європарламенту. Звичайно, не можна скидати з рахунків зміни, що трапились за останній час. Хоча як і раніше Європарламент не може ініціювати нове "законодавство", його вплив на "законодавчий процес" у рамках Європейського союзу помітно зросло. Розширилися його консультативні і наглядові функції. В цілому Європарламенту додалися скоріше функції обмежуючого, негативного характеру. І все-таки підстави для докорів співтовариств і всього Європейського союзу в малій авторитетності Європарламенту зберігаються. Досить звернутися до аналізу його повноважень по основних напрямках діяльності.

Європейський Парламент надає можливість для вільних дискусій. Він має наглядову функцію, а також бере участь у законодавчому процесі.

Парламент поділяє законодавчу функцію з Радою: бере участь у розробленні директив і постанов, пропонує поправки, які подіє Комісії для включення до її пропозицій.

Єдиний Європейський Акт, який вніс поправки до договорів, запровадив процедуру двох читань у Парламенті й двох у Раді. Відома як процедура співпраці, вона надає Парламенту більшої ваги в широкому колі політичних питань, зокрема щодо єдиного ринку. Процедуру співпраці було скасовано Амстердамським договором (за винятком кількох випадків у розділі про економічний і валютний союз) задля того, щоб спростити законодавчі процедури й розширити процес спільного ухвалення рішень.

Маастрихтський договір надав Парламентові ще більших повноважень, наділяючи його правом спільного з Радою ухвалення рішень в окремих питаннях: свобода пересування для трудящих, свобода започаткування комерційної діяльності, свобода надавати послуги, єдиний ринок, освіта, дослідна діяльність, охорона довкілля, трансєвропейські мережі, охорона здоров’я, культура та захист прав споживачів. Парламент нині може відхилити спільну позицію Ради й зупинити законодавчий процес, який обумовлює абсолютну кількість голосів, хоча Договором передбачено узгоджувальну процедуру. [8, с.№ 341]

Амстердамський договір посилив роль Європейського Парламенту, поширивши процедуру спільного із Радою ухвалення рішень на нові сфері, такі, які, як охорона здоров’я, транспортна політика, свобода пересування осіб, певні пункти в соціальній політиці та питаннях зайнятості. Віднині акт щодо процедури спільного ухвалення рішень (Стаття 249, колишня Стаття 189b) вимагає схвалення Радою і Парламентом або відсутності протидії останнього.

Сфера обов'язкових консультацій з Європарламентом розширюється і стосується тепер всіляких областей діяльності Європейського союзу. До того, що було записано з цього приводу в Римських договорах 1957 р. (вільний рух товарів, загальна аграрна політика, транспортна політика, угоди про асоційоване членство в Європейському союзі) із прийняттям Єдиного європейського акта додалося небагато нового - соціальне і економічне зближення, технологічні дослідження, екологія. Маастрихтський договір пішов далі, включивши в сферу обов'язкових консультацій ряд нових питань. Амстердамський договір залишив умови і порядок проведення консультацій без змін. [3, с.№ 112]

Обов'язкові консультації, що фактично являють собою процедуру одержання згоди Європарламенту, стали вже традицією. Нині вони регулярно проводяться з проблем виборів депутатів у Європарламент, міжнародних договорів Європейського союзу з третіми країнами. Відчуваючи потребу в підтримці з боку Європарламенту, Рада і Комісія стали звертатися до нього за консультацією навіть тоді, коли порядок прийняття того або іншого правового акта такої консультації не потребує. Необов'язкові консультації значною мірою стали символом нових відносин між інститутами Європейського союзу. [8, с.№ 342]

Нарешті, Єдиний Європейський Акт вимагає згоди Парламенту в питаннях міжнародної співпраці, щодо угод про асоційоване членство і всіх подальших розширень Співтовариства. У Маастрихтс було вирішено, що згода Парламенту вимагається також у питаннях про єдину виборчу процедуру, свободу пересування й місця проживання, Структурних фондів. Амстердамський договір також обумовлює, що парламентська згода необхідна й для вжиття заходів щодо якоїсь з держав-членів ЄС за серйозне постійне порушення основних прав. [1, с.№ 10]

Парламент також поділяє з Радою бюджетні повноваження. Він може затвердити бюджет або відхилити його, як це вже бувало в минулому. Якщо таке відбувається, вся процедура повторюється спочатку.

Бюджет готується Комісією. Потім він узгоджується Радою і Парламентом – двома гілками бюджетної влади. Тимчасом як думка Ради має більшу вагу в “обов’язкових”, особливо сільськогосподарських видатках, Парламенту належить останнє слово в “необов’язкових” видатках, які він може змінювати у встановлених Договором межах. Парламент повністю використовує свої бюджетні повноваження для впливу на політику. Амстердамський договір залишив бюджетні повноваження, так само як і процедуру прийняття бюджету, без помітних змін. Разом з тим варто сказати, що реальний авторитет Європарламенту в бюджетних справах виріс. Це наслідок загального підвищення ролі Європарламенту в системі інститутів і інших органів Європейського союзу.

Однією з суттєвих функцій Європарламенту є, звісно, надання політичного імпульсу. Зрештою, він є, так би мовити, важелем політичних і національних почуттів, що репрезентує 373 мільйони чоловік. Часто це сприяє виробленню нової політики та розвитку або зміни існуючої. Проект Договору про Європейський Союз, схвалений 1984 року, став каталізатором, який в результаті привів держави-учасниці на шлях до Єдиного Європейського Акта. Саме Парламент підтримав скликання двох міжурядових конференцій з питань економічного й валютного союзу та політичного союзу. Представлений двома спостерігачами, він узяв помітну участь у переговорах про амстердамський договір. Його слід ще більшу залучати для вироблення подальших поправок до договорів. [4, с.№ 9]

Нарешті, парламент є організацією, яка здійснює демократичний контроль за діяльністю Співтовариства. Він затверджує призначення Голови Комісії та може звільнити його чи її, виявивши недовіру, підтриману більшістю в дві третини його складу. Щороку він також висловлюється й голосує щодо програми Комісії.

Амстердамський договір обумовлює, що Європарламент має розробляти план організації виборів до нього згідно із загальним виборчим правом, відповідно до “спільних для всіх держав-членів принципів”. Парламент наглядає за здійсненням спільної політики, використовуючи інформацію, викладену в звітах, що їх подає Суд аудиторів. Він також контролює повсякденне впровадження цієї політики шляхом усних і письмових запитів до Комісії і Ради.

Ущербність Європарламенту в сфері законодавства, традиційної найоб’ємнішої та найважливішої функції будь-якого парламенту, давно вже стала нормою в усіх дискусіях, що стосується реформи інститутів співтовариств. Сам Європарламент не раз висловлювався за те, щоб мати широкі і діючі повноваження в цій сфері. Однак дотепер справи до кардинальних змін не дійшло - в принципі "законодавство" залишається привілеєм Ради


Розділ 2

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ

2.1 Порядок виборів до Європейського Парламенту

Авторитет Європарламенту якоюсь мірою підвищився після того, як він став подібно всім іншим парламентам обиратися населенням. Принципове рішення про це було прийнято на засіданні Європейської ради в Римі 1-2 грудня 1975 р. Європейська рада назвала навіть дату перших виборів - травень - червень 1978 р. Відповідно до цього рішення Рада розробила положення про вибори, що одержали потім схвалення в державах-членах. Вони були оформлені у виді Акта про введення загальних і прямих виборів депутатів Європейського парламенту, що вступив в силу 8 жовтня 1976 р. Положення цього Акту замінили статтю 138 Договору про ЄЕС і відповідні статті інших установчих документів. У такий спосіб була визначена правова база для проведення перших виборів до Європарламенту в 1978 р.

Зараз виборче право європейських співтовариств як і раніше сконцентровано головним чином у цьому Акті, який доповнювався і змінювався тричі: у 1985, 1993, 1994 р. Зміни ці були пов'язані з розширенням складу співтовариств. Діюча редакція Акта про введення загальних і прямих виборів депутатів Європейського парламенту затверджена рішенням Ради від 1 січня 1995 р. Але Акт аж ніяк не є вичерпним документом. Розробити єдиний порядок проведення виборів у всіх державах-членах поки не вдалося. Мабуть, така задача виявилася набагато складніше, ніж це могли передбачати ті, хто її ставив. Дотепер конкретний порядок проведення виборів у Європарламент у кожній державі-учасниці визначається нею самою. Різноманіття підходів при цьому зберігається, і тому депутати Європарламенту обираються на різних, часом протилежних підставах. Переважна більшість країн (крім Великобританії, де за виключенням Північної Ірландії діє мажоритарна система) використовували до останнього часу ту або іншу модифікацію пропорційної виборчої системи. [8, с.№ 324]

На додаток і розвиток положень, закріплених в Акті про введення загальних і прямих виборів депутатів Європарламенту, у державах-членах розроблені й прийняті свої виборчі закони.

Амстердамський договір підтримав принцип загального і прямого виборчого права. Європарламенту доручено розробити пропозиції про проведення виборів на основі цього принципу у всіх державах - членах Європейського союзу. Можливо, буде встановлений єдиний порядок для всіх держав-членів або ж Рада виробить за згодою Європарламенту загальні умови, які будуть рекомендовані державам-членам для їх прийняття у відповідності зі своїми конституційними встановленнями.

Чисельність депутатів постійно зростала. Загальна асамблея ЄОВС нараховувала в 1952 р. 78 членів. Парламентська асамблея європейських співтовариств складалася в 1958 р. з 142 членів, а після приєднання до співтовариств Великобританії, Ірландії і Данії вже з 198 членів. Напередодні перших прямих виборів депутатів населенням була встановлена нова вихідна цифра: 410 мандатів. Для Греції в 1981 р. були передбачені ще 24 місця. У 1987 р., коли в співтовариства вступили Іспанія і Португалія, склад Європарламенту зріс на 84 місця і склав 518 депутатів. [8, с.№ 324] Після возз’єднання Німеччини склад Європарламенту був збільшений, причому додаткові місця були дані не тільки Німеччині, - хоча головним чином їй. Загальна чисельність Європарламенту досягла 567 депутатів. І нарешті, новітнє розширення Європейського Союзу (вступ у нього Австрії, Фінляндії і Швеції) додало на початку 1995 р. Європарламенту 58 місць. В даний момент у Європарламенті 625 місць. Амстердамський договір встановив ліміт збільшення числа депутатів Європарламенту. Відтепер Європарламент не може нараховувати більш 700 депутатів. [8, с.№ 325]

Звертають на себе увагу нормативи представництва держав-членів у Європарламенті. Спочатку ці нормативи були затверджені рішенням Ради від 20 вересня 1976 р. напередодні прямих виборів депутатів населенням. В основу розподілу мандатів між державами-членами із самого початку був закладений головний критерій - чисельність населення, що, однак, не завжди точно визначало питому вагу тієї або іншої держави в співтовариствах. В цей розподіл потім вносилися зміни, що випливали за прийомом нових членів і возз'єднанням Німеччини.

В даний момент число депутатів, що обираються населенням, по країнах таке. Більше всіх депутатів у Німеччини - 99. Франція, Італія, Великобританія мають по 87 депутатів. Далі випливає Іспанія - 64 депутата. Голландія одержала 31 мандат. Бельгія, Греція, Португалія обирають по 25 депутатів. Австрія і Швеція розпоряджаються кожна 21 мандатом. Данія і Фінляндія посилають у Європарламент по 16 депутатів, Ірландія - 15. Найменше депутатів обирає Люксембург - 6. Амстердамський договір оговорює, що у випадку зміни наведеного розподілу мандатів, число депутатів від країн повинне забезпечувати належне представництво народів держав, об'єднаних у Європейський Союз.

Зіставлення кількості депутатських місць з чисельністю населення показує, що великі країни виявилися пропорційно гірше представлені, ніж малі. Якби принцип пропорції був послідовно витриманий, то Німеччина мала б 137 депутатських місць, Великобританія - 98, Франція - 97 і т.д. У той же час Люксембургові було б відведене всього одне місце, а Ірландії - 6, Данії і Фінляндії - по 9 місць. Сьогодні на одне місце депутата Європарламенту в Німеччині приходиться 817 000 чоловік, а в Люксембурзі - 65 000. Відхід від буквального проходження принципові пропорційності був обумовлений прагненням послабити можливий диктат великих країн. У визначених випадках малі країни, об’єднавшись одна з одною, а ще краще одержавши підтримку однієї з великих країн, здатні відстоювати свої інтереси. [8, с.№ 323]

Питання про забезпечення відповідного представництва держав-членів у Європарламенті на майбутнє розглядалось на Міжурядовій конференції 1996-1997 р. Конкретні нормативи не були визначені, але в Амстердамському договорі з'явилося положення про те, що у випадку зміни діючих установ, число депутатів від кожної держави-члена має забезпечувати відповідне представництво народів держав, об'єднаних у Європейський Союз.

Вибори в Європарламент проводяться після закінчення п’ятирічного терміну повноважень діючого складу депутатів. Визначення часу виборів входить у компетенцію Ради, яка зобов’язана, однак, попередньо заслухати думку Європарламенту. Конкретна дата виборів у кожній державі-члені (в межах від четверга до неділі в тиждень, установлений для виборів) встановлюється нею самою. Якщо вибори в державі-члені проводяться в два тури, то перший тур має бути намічений саме в даний проміжок часу.

Разом з тим в Амстердамському договорі звернена увага на виконання депутатами своїх обов'язків у Європарламенті. У новій редакції пункту 5 статті 138 Договору про Європейський Союз записано, що Європарламент після одержання думки Комісії і схвалення Ради, прийнятого одноголосно, визначить директиви і загальні умови, що стосуються виконання депутатами своїх обов’язків.

Однак значення виборів у Європарламент не варто перебільшувати. У цілому вони ще уступають у престижі виборам до національних парламентів. Про це свідчать показники участі виборців у голосуванні. Їхнє зіставлення з підсумками національних виборів говорить не на користь виборів у Європарламент. Є кілька причин, що пояснюють таке положення. Об'єктивно європейські інтереси уступають за своїм значенням для виборців національним і навіть регіональним, локальним інтересам. Не менш істотно і те, що головну роль на виборах до Європарламенту, як і на виборах у національні парламенти, грають національні політичні партії. Європейських політичних партій практично немає, а координація діяльності національних партій, близьких по ідеології і головних цілям, по-справжньому не налагоджена навіть після введення прямих виборів до Європарламенту.

В цілому ж перехід до виборів депутатів Європарламенту безпосередньо населенням зіграв важливу роль. Такі вибори сприяли підвищенню престижу, легітимності Європарламенту - як загальнополітичної, так і правової. Змінилося співвідношення "сил" інститутів. Претендуючи на статус представників населення Європи, депутати Європарламенту стали не тільки більш активними, але й більш агресивними стосовно Ради і Комісії. Та обставина, що депутати Європарламенту представляють не національні парламенти своїх країн, а безпосередньо виборців, робить їхні думки більш незалежними під час обговорення і вирішення проблем розвитку. Депутати незалежні від національних парламентів, що не можуть ні визначати їхньої дії, ні відзивати або зміщати їх у випадку розбіжностей.

Прямі вибори в Європарламент привнесли чимало нового й у характеристику співтовариств і Європейського Союзу. У них з'явився свій "народ", що здійснює одну з найважливіших функцій - обрання своїх представників у парламентську установу. Таким чином, усталюються, одержують додаткові підстави державні ознаки Європейського Союзу, подібні тим, що відрізняють державу в її класичному розумінні. І хоча це поки тільки одна з декількох ознак і поряд з нею зберігаються багато інших ознак, властиві міжнародним організаціям, прямі вибори депутатів Європарламенту населенням явно підбадьорили прихильників перетворення Європейського Союзу у федеративний державний союз.

Депутати Європарламенту обираються на п'ять років. Цей термін обчислюється з відкриттям першого після виборів засідання парламенту. Чергові вибори проводяться протягом останнього року п'ятирічного терміну, на який обирається Європарламент. Якщо проведення чергових виборів у встановлений термін виявиться неможливим, нова дата виборів повинна бути визначена одностайно Радою за пропозицією Європарламенту.

Для того, щоб взяти участь у виборах як виборець (активне виборче право) або кандидат (пасивне виборче право), громадянин повинний бути включений у список виборців - зареєстрований як кандидат . З цією метою, виходячи з принципу рівності, особа , що володіє громадянством іншої країни ЄС, що проживає в державі, де проводяться вибори, повинна представити такі ж документи, що потрібні від громадян цієї країни Європейського Союзу. Крім того, "країна-учасниця проживання" може вимагати додаткової документації, що включає для виборця: "дійсне посвідчення особи" і "формальну декларацію", з інформацією про його громадянство, місце проживання в країні проживання; для виборів у Європарламент від виборця може бути потребовано вказати дати, коли він проживав за межами "рідноїкраїни учасниці" і зробити заяву про те, що не був позбавлений там виборчих прав.[10, с.№ 514] У будь-якому випадку, однак, якщо мова йде про вибори в Європарламент, потенційний виборець не буде зареєстрований при відсутності декларації про громадянство і місце проживання, про місце (виборчий округ) на території "рідноїкраїни учасниці", де він був востаннє внесений у виборчий список, і заяви про те, що він буде голосувати винятково на території "країни-учасниці проживання". Подібні вимоги встановлені і для кандидатів. Кандидат у депутати Європарламенту зобов'язаний також представити довідку, від "компетентних адміністративних органів своєї держави, яка засвідчує, що він не був позбавлений права балотуватися кандидатом у ційкраїні або що дані органи не мають відомостей про подібну поразку в правах". Виборець/кандидат, що представив усю необхідну документацію, повинний завчасно бути проінформованим компетентною владою держави ЄС, де він буде голосувати/балотуватися, про прийняте рішення. [12, с.№ 498]

Депутати Європарламенту здійснюють свою діяльність відповідно до принципу "вільного мандата". Вони не зв'язані ні з наказами виборців, ні з вказівками фракцій. У виборчому законодавстві та у Регламенті Європарламенту особливо оговорюється, що депутати Європарламенту голосують особисто та окремо. Вони не зобов'язані виконувати нічиї доручення та інструкції. Нерідко "вільний мандат" витлумачується більш широко - як повна відсутність залежності депутатів від виборців. Підтвердження нерідко шукається у відомій формулі: депутат представляє не тільки своїх виборців, а й весь народ. Однак ця формула може бути оскаржена навіть у національних масштабах і тим більше не обов'язкова в рамках Європейського Союзу. Можуть сказати, що парламентське право Європейського Союзу не передбачає відкликання депутата, але настільки ж вірно і те, що воно таке відкликання безпосередньо не забороняє.

Виборче право ЄС не обмежується досить детальним регулюванням національним правом держав-членів питання про можливості суміщення депутатом Європарламенту цієї посади з іншими посадами. В Акті про введення загальних і прямих виборів депутатів Європарламенту утримуються докладні правила на цей рахунок. Характерно, що, крім загального прагнення підвищити авторитет і зміцнити самостійність Європарламенту, чітко виявляється ідея поділу влади. Немає обмежень у занятті посад у представницьких установах держав-членів, але поставлені тверді бар'єри на шляху, що веде до злиття з іншою владою, особливо з виконавчою владою. [12, с.№ 499] Так, депутат Європарламенту може бути одночасно депутатом парламенту держави-члена, але встановлена несумісність мандата депутата Європарламенту із заняттям наступних посад:

- члена уряду держави-члена;

- члена Комісії;

- судді, генерального адвоката або канцлера Суду європейських співтовариств;

- члена Палати аудиторів;

- члена Консультативного комітету ЄОВС або члена Економічного і соціального комітету ЄЕС і Євратому;

- члена комітету або іншого органа, що на основі установчих договорів відає засобами співтовариства або безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання;

- члена Ради керуючих або Директорату або службовця Європейського інвестиційного банку;

- інститутів, що служать, що знаходяться на активній службі, або утворених при них спеціальних служб.

Усі депутати Європарламенту мають імунітет. Позбавлення імунітету може бути тільки в результаті виконання строгих процедурних правил. Кожне звертання компетентного органу держави-члена до голови Європарламенту з приводу позбавлення депутата імунітету доводиться до зведення пленарного засідання Європарламенту і передається в його відповідний комітет. У своєму висновку комітет пропонує прийняти або відхилити звертання про позбавлення імунітету. Цей висновок виноситься на найближче пленарне засідання як перший пункт порядку денного. Після розгляду питання Європарламент проводить тільки одне голосування, що остаточно вирішує справу.

2.3 Особливості виборів до Європарламенту в країнах-учасницях ЄС

Як вже зазначалося вище, розробити єдиний порядок проведення виборів у всіх державах-членах поки не вдалося. Кожна держава-учасниця Європейського Союзу самостійно визначає порядок виборів до Європарламенту. Більшість підходів щодо виборів до ЄП у країнах ЄС схожі, але деякі відмінності все ж таки існують. В більшості країн діє та чи інша модифікація пропорційної виборчої системи, винятком є тільки Великобританія, де діє мажоритарна виборча система. Але все одно кожна країна-учасниця ЄС має узгоджувати з ЄС своє законодавство, що стосується виборів до Європарламенту.

На додаток і розвиток положень, закріплених в Акті про введення загальних і прямих виборів депутатів Європарламенту, у державах-членах розроблені й прийняті свої виборчі закони.

У Німеччині, наприклад, це Закон про вибори депутатів Європейського парламенту з Федеральної Республіки Німеччини від 16 червня 1978 р. (у редакції від 8 березня 1994 р.). У Законі встановлено, зокрема, що вибори проводяться відповідно до принципу пропорційних виборів на основі списків кандидатів, що можуть виставлятися по окремих землях або в цілому по ФРН. Кожний виборець має один голос. Виборчим округом є територія всієї Німеччини. Для збору і підрахунку голосів створюються виборчі дільниці.

Нові віяння "європеїзму" знайшли відображення в статтях Закону, що визначають, кому надається виборче право. Активним виборчим правом наділені не тільки громадяни ФРН, але і громадяни інших держав - членів європейських співтовариств (ст. 6 "а"). При цьому до них застосовуються ті ж критерії, що й до німців: досягнення до дня виборів 18-літнього віку і наявність постійного місця проживання в Німеччині протягом не менше трьох місяців до дня виборів. Виборче право використовується один раз і тільки персонально. Це стосується також тих, хто має право обирати і знаходиться в іншій державі-члені ЄС. [8, с.№ 325]

Відповідно сформульовані статті Закону, що регламентують порядок надання пасивного виборчого права (ст. 6 "b"). Це право мають як громадяни ФРН, так і "громадяни Європейського союзу". Потрібно тільки бути не менш року німцем або "громадянином Союзу", досягти 18-літнього віку і мати постійне місце проживання в Німеччині. [8, с.№ 325]


Розділ 3

АНАЛІЗ ДОСВІДУ ОСТАННІХ ВИБОРІВ

ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ

Минулі в червні 1999 року п'яті прямі вибори до Європейського парламенту серйозно змінили розміщення сил в одному з найважливіших інститутів Євросоюзу. А трохи пізніше, на вересневій сесії, парламентарії затвердили новий склад Комісії під головуванням Романо Проді, тим самим підвівши риску під інституціональною кризою, кульмінацією якої стала відставка Комісії на чолі з Жаком Сантером у березні цього року.

На останніх виборах був відзначений рекордно високий рівень абсентеїзму, - уперше до виборчих дільниць прийшло менше половини громадян ЄС (49,9%). Традиційно найнижчий рівень активності виборців відзначений у Великобританії (23,3%), слідом йдуть Нідерланди (29,9%), Фінляндія (30,0%), Швеція (38,3%) і Португалія (40,0%). На перший погляд це може показатися дивним, бо вплив Європарламенту на політику ЄС і, відповідно, на життя громадян росте. Однак більшість виборців слабко розбираються у взаєминах інститутів ЄС і дотепер погано уявляють собі роль і обсяг компетенції Європарламенту, вважаючи його органом малоефективним і занадто далеким від інтересів громадян. Крім того, як відзначають багато спостерігачів, політичні партії виділяють мало ресурсів на ведення європейської виборчої кампанії, а в її ході практично не піднімають загальноєвропейських питань, обмежуючись сугубо національними. Нарешті, ЄС все ще сприймається населенням насамперед як економічне об'єднання, що слабко бере участь у вирішенні політичних питань.

Крім факторів, прямо пов'язаних з євровиборами, свою роль зіграло і загальне розчарування населення в політиці - так, 17,7% європейців не брали участь у виборах до Європарламенту тому, що взагалі втратили інтерес до політики, 13,8% - не мають вільного часу, 11,4% - просто не цікавляться виборами до Європарламенту. Низькій активності сприяв ряд драматичних обставин, що збіглися: війна в Косово, що цілком заповнила інформаційний простір, і скандальна відставка Комісії, яка в очах виборців дискредитувала всі інститути "євробюрократії". [19]

Головним підсумком виборів стала поразка соціалістів і соціал-демократів, що перебувають при владі в більшості держав-членів ЄС. У Німеччині СДПН одержала взагалі 30,7% голосів, тоді як її головний супротивник ХДС/ХСС - 48,7%; у Великобританії за лейбористів проголосували - 28,0% виборців, а за консерваторів - 35,8%. Аналогічна ситуація склалася в Італії, Греції, Фінляндії та в ряді інших країн. Виключення склали лише Франція, Португалія й Іспанія, де симпатії електорату змістилися вліво. Практично у всіх країнах зміцнили свої позиції вкрай ліві - комуністи та їхні союзники. Найбільших успіхів вони досягли в Португалії - 10,0% (у 1994 р. - 3,0%), Швеції - 15,8% (12,9%), Греції - 8,7% (6,3%) і у ФРН, де ПДС уперше пройшла в Європарламент, одержавши 5,8% голосів (4,7%). [19] У більшості країн збільшили своє представництво зелені, особливо у Франції, Австрії і Нідерландах. Говорити про причини цих змін дуже складно, тому що поводження виборців визначається насамперед національною мотивацією, але в цілому, у відносному виграші виявилися опозиційні і невеликі нетрадиційні партії. Євроскептики зберегли або збільшили число мандатів, їхні позиції найбільш сильні в Данії, Нідерландах і Франції. [21]

За підсумками минулих виборів вперше з 1979 р. соціалісти (ПЄС), одержавши всього 180 місць, втратили провідні позиції в Європарламенті. Найкрупнішу групу сформували християнські демократи (ЄНП) - 234 депутата. Однак ЄНП поєднує депутатів з діаметрально протилежними точками зору на майбутнє Європейського Союзу: від євроскептиків (англійці й у меншому ступені французи) до прихильників поглиблення інтеграції. Не можна не погодитися з думкою лідера ПЄС Пауліни Грін, що "ЄНП - це скоріше не політична, а арифметична група". Ліберали (ПЄЛДР) і обидві групи зелених трохи збільшили своє представництво, але якщо ліві зелені (ЄОЛ/СЗЛ) виявилися в чистому виграші, то в групі З-ЄСА лідерство перейшло до регіоналістів і автономістів. Вкрай праві, що традиційно були незалежними, спробували об'єднатися в "технічну групу", що не має єдиної політичної платформи, що дало б їм право брати участь у роботі Президії і Бюро ЕП. [19] Однак ця спроба закінчилась невдачею, оскільки в Процедурному регламенті ЕП неодмінною умовою створення політичної групи передбачена наявність загальних політичних інтересів.

В атмосфері гострого протистояння двох найбільших груп - ЄНП і ПЄС - пройшли вибори нового голови Європейського парламенту. ПЄС намагалася знайти прихильників на лівому фланзі, але зазнала поразки. У підсумку більшістю в 306 голосів на посаду голови Європарламенту була обрана висунута ЄНП Ніколь Фонтен, що входить у французький "Союз за демократію". Її супротивник, португальський соціаліст Маріо Соареш, набрав 200 голосів. [15]

З огляду на те, що більшість в Раді мають соціалісти, Європарламент навряд чи зможе ефективно скористатися багатьма завойованими повноваженнями. По-друге, у спробах забезпечити більшість коаліцій може звернутися за підтримкою тільки до вкрай правого. Дотепер жодна з політичних партій не шукала підтримки у неофашистів, що мали 25-35 мандатів, і тому вони не робили реального впливу на формування позиції Європарламенту.

У своєму виступі Ніколь Фонтен позначила наступні пріоритети діяльності Європарламенту на найближчі роки:

1) освоїти нові повноваження, надані ЕП у зв'язку з вступом у силу Амстердамського договору;

2) домогтися реальної участі ЕП у переговорах про розширення Європейського Союзу;

3) розширити роль ЕП у бюджетному процесі;

4) реформувати внутрішню структуру ЕП з метою забезпечити більшу ефективність роботи і поліпшити імідж в очах виборців. [19]

Знову обрані парламентарії у вересні були зайняті твердженням нового складу Комісії, і для членів останньої парламентські слухання стали важким іспитом . Користуючись сприятливою ситуацією, Європарламент змусив Комісію піти на серйозні поступки в сфері взаємин інститутів. З формально-юридичної точки зору Комісія під головуванням Романо Проді зараз заміщає Комісію Жака Сантера, що пішла в дострокову відставку; термін повноважень Комісії минає в січні 2000 р. Коаліція ЄНП і ПЄЛДР заявила, що в вересні Європарламент повинний затвердити мандат Комісії терміном на 3 місяці, а в січні варто провести повторні слухання. Це рішення викликало різку реакцію і. о. Голови Комісії Романо Проді, який сказав, що "він не прийме обмежений мандат", і тим самим натякнув на можливість відставки. Праві миттєво висловили готовність піти назустріч, але тільки якщо Комісія прийме ряд умов, що стосуються майбутнього співробітництва двох інститутів. Зелені і соціалісти, відзначаючи, що сформована ситуація "не повинна бути використана як засіб шантажу", у той же час підтримали більшість висунутих вимог і фактично взяли діяльну участь у цьому самому "шантажі". У підсумку Романо Проді від імені Комісії погодився з більшістю умов, а Європарламент 15 вересня 404 голосами при 153 проти і 37 тих, що утримались, затвердив склад Комісії. [21]

Самі слухання лишили дуже суперечливе враження. З одного боку, вони стали "гарною вправою в демократії" і, безумовно, будуть сприяти підвищенню легітимності Комісії і Європейського Союзу в цілому. З іншого боку, подібна практика може сприяти політизації Комісії і втраті нею статусу або принаймні іміджу незалежного органа. Ще більше занепокоєння викликають зобов'язання, прийняті Комісією під твердим тиском Європарламенту. Частину з них варто позитивно оцінити, як відбиваючі закономірний ріст його впливу. Це положення про співробітництво Комісії й ЕП, про транспарентності Комісії і про більш активну участь Європарламенту в переговорах про розширення ЄС. Однак інші можуть серйозно порушити інституціональний баланс, що складався десятиліттями. Насамперед мова йде про зобов'язання Комісії приділяти "граничну увагу всім рекомендаціям Європарламенту з проханням розробити конкретний законопроект". Заява Романо Проді про те, що "наявне в Комісії виключне право законодавчої ініціативи залишилося недоторканим", викликає подив. Або в процесі перекладу розпливчастих зобов'язань у конкретні норми Кодексу поводження Комісія розраховує вихолостити їхній зміст, або буде відкинутий один з базових принципів поділу повноважень між інститутами ЄС, що забезпечує динамічну рівновагу між національними і наднаціональними елементами. Обидва ці рішення несуть у собі початки нестабільності, що може серйозно ускладнити функціонування Європейського Союзу в і без того складний період будівництва валютного союзу і розширення на схід.

В січні 2002 року п’ятирічний термін повноважень Європейського Парламенту п’ятого скликання саме добіг середини. А це означає, що термін повноважень його Президента – Ніколь Фонтен – вичерпано. Бо Президент, як і 14 Віце-Президентів обираються Парламентом на 2,5 роки – на початку і всередині кожного парламентського періоду. [15] 15 січня 2002 року вперше за всю 52-річну історію Європарламенту – єдиного органу Європейського Союзу, що формується за підсумками прямих виборів, його Президент був обраний відкрито, а не в результаті домовленості між партіями. Їм став ірландський ліберал-демократ Патрік Кокс.

В останні роки імідж парламенту суттєво знизився в очах європейців. На виборах до нього голосують не більше половини громадян країн-учасниць Євросоюзу. Тому на нового Президента Європарламент покладає велику надію. В своєму виступі після обрання Кокс заявив, що велику увагу в найближчі два роки Європарламент буде приділяти проблемі розширення Європейського Союзу.

ВИСНОВКИ

Прямі вибори до Європарламенту сприяли підвищенню інтересу всіляких прошарків населення до проблем інтеграції, наблизили громадян держав-членів до розуміння цих проблем, до справ співтовариства і всього Європейського Союзу. Але не варто переоцінювати результати такого наближення. Як по суті, так і за формою виборчі кампанії по виборам у Європарламент мало чим відрізнялися від тих, котрі проводяться при виборах у національні парламенти. Особливої різниці населення не помітило. Хіба що розпал політичної боротьби був слабкіший. Характерно і те, що найчастіше в центрі виборчих кампаній по виборам у Європарламент стояли ті ж питання, що й на виборах у національні парламенти.

Позитивним підсумком можна вважати підвищення рівня депутатів - як професійного, так і загальнополітичного, а отже, підвищення і рівня Європарламенту в цілому. Відмова від колишнього правила, відповідно до якого член Європарламенту повинний був спочатку стати депутатом національного парламенту, привів до того, що з'явилися политики-європеїсти, що спеціалізуються по справах співтовариств, а потім і Європейського Союзу. Статус депутата Європарламенту підвищився по багатьом напрямкам, і як наслідок, професійні політики часом стали надавати перевагу європейському мандату, а не національному. Усе це сприяло зростаючій активності Європарламенту.

Реальна роль Європарламенту визначається не тільки обсягом його повноважень, але і тим, наскільки активно він бере участь у житті Європейського союзу, як використовує надані йому повноваження. Оцінюючи ситуацію під цим кутом зору, не можна не відзначити, що Європарламент активно прагне до самоствердження. Час працює на Європарламент. Повільно, але усе більше і більше він освоює нові повноваження. Їх можна розцінювати по-різному, навіть вважати, що статус Європарламенту мало в чому змінився. У всякому разі до класичного парламенту він і сьогодні явно не дотягає. Разом з тим, якщо за крапку відліку взяти ситуацію 10-20-літньої давнини, то зміни на краще очевидні.

Але все одно такий ключовий інститут безпосередньої демократії, як вибори до Європарламенту, в даний час продовжує залишатися переважно "національним" питанням; політична активність громадян як і раніше прив'язана до "рідних держав"; реалізуючи приналежне їм право на вільне пересування і проживання в межах усієї території ЄС, громадяни Cоюза не виявляють високої активності в реалізації наданого їм Договором про Європейське Співтовариство і директивами ЄС прав обирати і бути обраними в Європарламент і місцеві органи по новому місцю проживання. Однак розвиток інтеграційних процесів у Європейському Союзі , розширення компетенції його керівних органів, у тому числі Європейського Парламенту (який поки ще не має у своєму розпорядженні права справжнього органа законодавчої влади ), можливо, змінить існуючу практику.

Як відомо, в результаті самміту Євросоюзу, що відбувся в м. Копенгагені 12-13 грудня 2002 року, було прийнято декілька дуже важливих рішень, які визначатимуть найближче майбутнє всієї європейської політики. До травня 2004 року до Європейського Союзу мають увійти відразу 10 країн: Кіпр, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Мальта, Словаків та Словенія. А це означає, що в наступних виборах до Європарламенту братимуть ще 10 держав-учасниць, що суттєво змінить виборчу систему Європарламенту та розстановку сил у ньому. Європарламент буде представляти інтереси вже 25 європейських держав, а це сприятиме зростанню ефективності та продуктивності його роботи, наділенню його більшим спектром повноважень, а також підвищенню авторитету Парламенту серед населення Європи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Доктор Клаус-Дітер Боршарт. Абетка законодавства Європейського Співтовариства. – К.: Представництво Європейської Комісії, 2001. – 112 с.

2. Словник-довідник ЄС / Под ред. Ю.Марченко – К.: К.І.С., 2001. – 152 с.

3. Служити Європі: популярно про установи ЄС / Пер. С англ. – К.: К.І.С., 2000. – 168 с.

4. Паскаль Фонтен. Європа в 10 пунктах. – К.: Альтернативи, 1999. – 62 с.

5. Європейський Союз. Консолідовані договори / Под ред. Ю.Марченко – К.: “Port-Royal”, 1999. – 173 c.

6. Геген Даніель. У лабіринті Європейського Союзу. – К.: Основи, 1995. – 143 с.

7. Топорнин Б.Н. Европейское право. Учебник. – М.: Юристъ, 1998. – 254 с.

8. Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества: введение в конституционное и административное право Европейского Сообщества. – М.: Юнити. Закон и право, 1998. – 462 с.

9. Конституции государств Европейского Союза/ Изд. Группа Инфра. М. – Норма. – М, 1997. – 259 с.

10. Право Европейского Союза: Учебник для вузов/ Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.: Юристъ, 2002. – 925 с.

11. Основы права Европейского Союза: схемы и комментарии: Учебное пособие под редакцией д.ю.н. проф. С.Ю. Кашкина. – М.: ИНФРА-М. – 2002. – 137 с.

12. Право Европейского Союза: документы и комментарии/ Под. ред. Кашкина С.Ю. – М.: Терра, 1999. - 640 с.

13. Основы права Европейского Союза: учебное пособие / Под ред. Кашкина С.Ю. - М.: Белые альвы, 1997. - 368 с.

14. Престон Мэри. Пути приближения европейских институтов к интересам граждан: Опыт Евросоюза // Проблемы теории и практики управления. Международный журнал. – 2000. - № 4.

15. Садовская М. Либералы у власти // Белорусский рынок. – 2002. - № 3.

16. Зотов К. Расширение неизбежно // Белорусский рынок. – 2002. - № 49.

17. Дердри К. Местный взгляд на глобальную проблему.О формировании единого информационного пространства в Евросоюзе // Среду. – 2001. - № 3.

18. Офіційний сайт Європарламенту - http://www.europarl.eu.int/

19. Даниил Цыганков. Выборы в Европарламент в Германии: схватка технологий. - http://www.polit.ru/documents/104543.html/

20. Четвериков А.О. Избирательные системы государств-членов ЕС. – http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_system.htm/

21. Четвериков А.О. Избирательные права граждан Европейского Союза. - http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_prav.htm/

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий