Лідер арабського світу, президент Єгипту Г.А. Насер в листопаді 1967 року казав :“ Євреї – наші двоюрідні брати. Ми жили разом протягом століть. Сіонізм висунув проблему і все стало неможливим між євреями, арабами та християнами. Ми можемо жити разом в єдиному домі, проте ніхто з нас не може захопити весь дім та вигнати з нього інших”.
§2. Військова та політична ситуація напередодні війни.
Араби сформували найміцнішу коаліцію , яка будь - коли створювалася арабами. Лише єгипетська армія до початку війни мала в своєму складі 833 тисячі чоловік , 2400 танків , 590 літаків, 190 гелікоптерів, 122 бойових кораблів та катерів. А ще були сирійці, армія котрих нараховувала 332 тисячі чоловік, 1350 танків, 321 бойових літаків, 36 гелікоптерів та 21 корабель. Окрім цього на сирійському фронті діяли війська інших арабських держав. Ірак надав 3-тю танкову дивізію посиленого складу ( 20 тисяч чоловік, 300 танків, 300 БТР ), а також 73 літака. Іорданія та Саудівська Аравія надали кожна по бронетанковій бригаді, Мароко - механізовану бригаду , а Організація визволення Палестини виділила 2 бригади спеціального призначення. Ізраїль мав вести війну на 2 фронти. З півночі сирійці планували захопити Голанські висоти та вийти на позиції біля річки Іордан. Більш масштабні завдання ставили перед собою єгиптяни – форсувати Суецький канал, прорвати оборону противника, захопити Сінайський півострів та, можливо, сектор Газа[14,C.47].
І, дійсно, якщо підрахувати сили супротивників, то перевага була аж ніяк не на користь Ізраїля, а на користь саме арабських держав. Їх збройні сили переважали ізраїльські за чисельністю особового складу та кораблів майже в 3 рази. Додатковою перевагою арабів була раптовість, адже підготовка до війни проходила таємно і дата удару не була відома майже до початку військових дій. Рішення про початок операції керівництво Єгипту та Сирі Анвар Садат та Хафез Асад прийняли влітку 1973 року, а остаточна дата була визначена ними в тайні лише 4 жовтня. Взагалі-то в 1973 році араби вперше зуміли спланувати та провести операцію такого рівня. Тобто, готуючись до наступу, сирійське та єгипетське командування розраховувало на раптовість першого удару та на неготовність до нього самого Ізраїля.
Проте, розглядаючи передумови війни 1973 року, треба сказати про важливість ролі СРСР та США в цьому процесі. В 1972 році Єгипет вів складну гру між інтересами свого давнього союзника СРСР та США. Садат дуже прагнув домовитися з американцями, проте в Вашингтоні ніяк не могли зрозуміти як примирити інтереси їх давнього союзника Ізраїля з інтересами Єгипту. Ізраїльтяни не хотіли йти на поступки навіть заради того, щоб американці змогли нарешті відірвати ключову країну арабського світу від союзу з Радянським Союзом. В той же час в Москві також чудово розуміли те, що Садат починає поглядати в бік США. В СРСР вважали, що зможуть натиснути на Садата, в разі, якщо перекриють йому канали оснащення зброєю. Дійсно, без радянської зброї Єгипет повинен був би розпрощатися з ідеєю коли-небудь завдати поразки Ізраїлю та повернути Синайський півострів. В квітні 1972 року СРСР відмовився поставити Єгипту наступальну зброю. Після цього Садат вислав з країни радянських радників[9,C.87]. Проте після цього впевненість ізраїльтян в слабкості Єгипту лише збільшилася. Дійсно, термін “ вислання радників “, автором якого був радник президента США Ніксона з питань національної безпеки Генрі Кіссінджер, було прийнято в офіційній історіографії, проте виникають деякі сумніви стосовно цього терміну. Влітку 1972 року Єгипет залишили тисячі радянських військових спеціалістів. Але вони належали, в основному до регулярних частин, що прибули в рамках операції “ Кавказ “. А оскільки було проголошено про припинення вогню, необхідність в присутності цих частин зникла. Оскільки Радянський Союз ніколи не визнавав, що відправляв до Єгипту регулярні частини, а США намагалися не афішувати присутність радянських військ на Близькому Сході, то обидві сторони вважали за потрібне назвати вивід регулярних військ “ від’їздом радників “. Але військових радників в Єгипті залишилося стільки, що евакуація членів їх сімей на початку жовтня 1973 року була основним свідченням невідворотності війни. Досі невідомо чи було так зване “ вигнання “ 1972 року маневром, що був узгоджений між Москвою та Каїром, але в будь-якому випадку Ізраїль виявився неготовим до цього, а єгипетське приготування до війни між іншим продовжувалося повним ходом. Проте, треба визнати й ще раз наголосити, що без радянської зброї Єгипет був слабким, а такий Єгипет звісно не міг розраховувати на поступки з боку Ізраїля та США. В будь-якому випадку Синайський півострів йому ніхто не збирався повертати. В цій ситуації Садат зробив дуже важливий та, на мій погляд, вірний крок. Він знову звернувся до СРСР за підтримкою. Радянський Союз схвально зустрів таке прагнення Єгипту і новітня радянська зброя знову стала доступною для єгипетської армії.
Але також потрібно розглянути внутрішньополітичну ситуацію в Ізраїлі напередодні 1973 року. Дуже цікава особистість, дипломат, міністр закордонних справ ( в 1966- 1974 рр. ) Абба Евен був витіснений на задній план Голдою Меїр, Іцхаком Рабіном та Моше Даяном. Потрібно сказати, що призначення І.Рабіна на посаду посла у Вашингтоні в 1968 році зробило його в очах Г.Меїр настільки вагомою фігурою, що міністр закордонних справ А.Евен, який формально займав вищу посаду, фактично втратив вплив на розвиток американо-ізраїльських відносин. Голда Меїр виховувалася в Сполучених Штатах і сама колись займала посаду міністра іноземних справ. Саме тому вона була переконана, що розбереться у відносинах зі США краще, ніж А.Евен, котрий виховувався на англійських традиціях. В цей час Моше Даян, спираючись на свій авторитет військовокомандувача, зробив міністерство закордонних справ фактично залежною від нього структурою. Можна лише додати, що улюбленим виразом Даяна був : “ У Ізраїля немає зовнішньої політики, а лише політика оборони “. А.Евен в той же час думав про відставку, але не спромігся на такий крок. Можливо, було б краще, якщо б він все ж зробив це і публічно розповів про причини свого рішення. Можливо, що Війну Судного дня можна було б уникнути, якщо б уряд Г.Меїр- Даяна не був би настільки впевнений в остаточній перемозі Ізраїля у війні 1967 р. Міністр оборони, який також був військовим губернатором зайнятих територій Західного берегу, Синайського півострова та сектора Газа, не приділив значної уваги ні мирній ініціативі Єгипту ( 1970р. ), ні його приготуванням до війни. При цьому, що є дуже важливим, Даян мав широку підтримку як в уряді, так і серед військових.
Подібне халатне відношення до Єгипту з боку Ізраїля ще більше зміцнилося, коли 18 липня 1972 року А. Садат повідомив про вигнання з країни радянських радників. Звісно, цей крок був розцінений в Ізраїлі як послаблення військової міці Єгипту. Проте, в той період розрив Садата з СРСР був більше політичним маневром ніж дійсно рішучим кроком в політиці Єгипту. 6 жовтня 1973 р. Араби нанесли свій удар.
Розділ ІІ. Хід війни
Розуміючи, що спроба повного знищення Ізраїлю неможлива, керівництво Єгипту й Сирії ставило перед собою обмежені цілі: на єгипетському фронті - форсувати Суецький канал й опанувати рубежем перевалів Митла - Гиди - Мелес на глибину 25-30 км, а на сірійському фронті звільнити Голанські висоти й вийти до ріки Йордан.
Ізраїль виявився неготовим до раптового початку війни. В Тель-Авіві до останнього моменту не мали жодних свідчень та доказів про плани арабських країн. Активність єгиптян на кордоні розцінювалася ізраїльтянами як блефування. І все це через те, що дуже вже свіжою була пам’ять про блискучі перемоги ізраїльської армії та недієздатності арабських військ. І лише вранці 6 жовтня, в день Йом-Кіпур ( священний день для ізраїльтян ), ізраїльська розвідка отримала докази, що Єгипет та Сирія збираються напасти о 18 годині цього ж дня. Засідання ізраїльського уряду почалося опівдні, а вже через 2 години о 14, на чотири години раніше строку єгипетська авіація нанесла свій перший удар по позиціям на лінії “ Бар-Лева“, що була збудована вздовж Суецького каналу.
§1. Єгипетський фронт.
6 жовтня в 14.05 єгипетська артилерія почала інтенсивний обстріл ізраїльських позицій. Одночасно авіація нанесла удари по "лінії Бара-Лева" і цілям у глибині Синайського півострова. У цей час ізраїльтяни перебували в стані часткової бойової готовності, тому що за наявними в них відомостями, араби повинні були атакувати тільки в 18.00.
В перші години війни Ізраїль пережив справжній шок. Арабські війська все ж таки зуміли це зробити. Ізраїльтяни вперше в своїй історії змушені були змагатися проти вмілого та дуже добре організованого противника без звичної переваги в техніці та переваги в повітрі. За перші 2 доби військових дій втрати ізраїльтян лише вбитими склали 500 осіб. Для цієї країни це була дуже велика кількість. Дійсно, перші 24 години були найважчим періодом для Ізраїля. Єгипет володів однією з найбільших в світі армій, яка до того ж була добре підготовлена, в той час як Ізраїль спирався в основному на резервістів, більшість з яких знаходилась в синагогах в день Судного дня.
Після закінчення вогневої підготовки, єгипетські передові частини форсували Суецький канал, і почали готувати переправу для основних сил. У районі 2-й армії мости були готові до опівночі 7 жовтня, а в районі 3-й армії - до 8 жовтня. По наведених мостах переправилося близько 500 танків. У результаті лінія Бара-Лева, на яку ізраїльтяни покладали великі надії, була захоплена єгипетськими військами, хоча на окремих ділянках опір не припинявся. З ізраїльського резерву терміново були підтягнуті дві бронетанкові дивізії генералів Аріеля Шарона й Авраама Адана. А. Адан розмістився в районі Румани, а А. Шарон біля Таса.