Смекни!
smekni.com

Глобалізація: ілюзія або реальність? (стр. 2 из 3)

По-друге, дійсно мають місце спроби сформувати одно полярний мир. Але й це прагнення, будучи завершеним, буде мати той же результат, що й тенденція, розглянута вище.

Однак у світі відбуваються процеси, що стримують поглиблення двох названих явищ. Зупинимося на них докладніше, оскільки при їхньому ігноруванні нейтралізуюча функція цих тенденцій може звернутися у свою протилежність, підірвавши світову цивілізацію.

Формування сучасного суспільства обумовлено чотирма групами взаємозалежних напрямків розвитку.

1. Підвищення значимості різних спільностей. Інтереси, що складаються із приводу розвитку цих спільностей, не визнають класових, етнічних і інших обмежень: там, де ці обмеження діють, немає місця дійсно асоціативним спільнотам. У підсумку світове співтовариство виявляється як би "пронизаним" відносинами "наддержавності", поза класовості, загальності.

2. Підвищення значимості територіальних спільностей. Їхня роль двояка: їхній розвиток сприяє, з одного боку, "розмиванню" етнічного й національного типів державності в їхніх існуючих границях (сьогодні в багатьох країнах всі частіше співіснують територіальні спільності У підсумку зростає значимість розглянутої ланки суспільних відносин у системі як внутрішньодержавних, так і міждержавних взаємозв'язків.

3. Підвищується роль місцевого самоврядування, що також виконує кілька функцій. По-перше, воно забезпечує можливість реалізації соціальних і локально-територіальних інтересів невеликих груп індивідів, інтегруючи деякі функції соціальних і територіальних спільнот. У підсумку, по-друге, місцеве самоврядування одночасно стає певною гарантією від підпорядкування існуючої в суспільстві (у рамках обох типів цивілізацій) системи інтересів як інтересам держави, так і інтересам територіальних громад, які часом здобувають державно-регіональні форми.

4. Зростає значимість союзів держав однієї цивілізаційної приналежності. Це дозволяє припустити, що такі союзи виконують стосовно сучасного суспільства функції, аналогічні тим, які виконували й виконують стосовно кожного із двох типів цивілізацій локальні цивілізації (див. розділ перший). Зв'язано це з тим, що процес формування світової цивілізації, свідками якого ми є, не може відбуватися поза часом і простором, тобто поза існуючих у рамках общинного й цивільного типів цивілізацій систем інтересів і ціннісних орієнтирів.

Чотири виділених напрямки розвитку сучасного суспільства, їхньої форми й глибина реалізації, природно, варіюють залежно від конкретних умов. В одних країнах, наприклад, більше значення має формування соціальних спільностей, в інші - рух іде по лінії підвищення значимості територіальних спільностей і т.п. Однак, думаємо, у кожному разі ці напрямки носять загальний характер і тільки інтеграція "на виході" всіх названих тенденцій забезпечує перехід окремих країн і світового співтовариства в цілому на рівень якісно нових цивілізаційних відносин, відносин, природа яких заперечує тезу про "кінець історії". У їхніх рамках не просто зізнається рівність прав на існування будь-якої цивілізаційної лінії розвитку, але, більше того, відкидається будь-яка модель, що ігнорує або не багатоваріантність, що визнає, як базовий принцип розвитку сучасного суспільства. Отже, у світі дійсно відбуваються загальцивілізаційні трансформації. Однак, відповідно до теорії соціальних альтернатив, далеко не факт, що їхнім результатом виступить формування єдиної цивілізації. Скоріше, навпроти, сьогодні відбувається ускладнення системи суспільних відносин. І в рамках даного ускладнення кожний тип цивілізації спробує застосувати досягнення науки й техніки, виходячи із власних подань про втримування "реального" і "потенційного багатства", власних критеріїв економічного росту, характерних для них економічних інтересів і особливостей процесу відтворення. Насамперед тому, що в рамках західного (цивільного) і традиційного (общинного) типів цивілізацій реалізуються власні подання: про суспільно-нормальну систему економічних інтересів; тут не пропонується нічого нового. Ми лише розвиваємо відоме положення теорії, відповідно до якого суспільні системи різняться формою суспільного багатства, його структурою, механізмами нагромадження, а також критеріями оцінки ефективності розвитку, намагаючись поширити його на порівняння двох типів цивілізацій; про прийнятну структуру національного багатства й темпи його нагромадження; про оптимальні критерії й напрямки розвитку економіки; про місце людини в природі й суспільстві.

Однак поза залежністю від своєї цивілізаційної приналежності країни змушені будуть відповісти на другий по значимості виклик поточного сторіччя.

Перехід до нової якості росту не просто пов'язаний зі зміною структури елементів національного багатства. Намічаються два взаємодоповнюючих, але різних процесів. У рамках одного відбувається інтелектуалізація виробництва, що змушує підприємців збільшувати вкладення в людський капітал. У рамках іншого процесу спостерігається підвищення видатків на розвиток людського капіталу з боку домашніх господарств - родин і самих працівників.

Перший процес описується методологічною схемою нагромадження капіталу, характерної для традиційної політичної економії. Для другого ж потрібно інша інтерпретація.

Адже абсолютне й відносне підвищення значимості людського капіталу в національному багатстві не може не супроводжуватися підвищенням сукупного інтелекту всього суспільства. А це, у свою чергу, підсилює опір з боку певних соціальних груп спробам не тільки присвоєння результатів нагромадження їхнього інтелектуального багатства підприємцями й державою, але й нав'язування їм керівництвом національних держав єдиного подання про форми керування, у тому числі внаслідок монополізації економіки, та ін.

Чи існує можливість виразити результати інтелектуалізації за допомогою економічних показників? Закордонні фахівці на це питання дають позитивну відповідь. На жаль, вітчизняна економічна теорія продовжує оперувати в основному застарілими поданнями про те, що є розвиток.

Звернемося до аналізу використовуваних у світі принципів і методів оцінки величини й структури національного багатства, що забезпечує перехід до нової якості росту, у главі дев'ятої. У главі ж восьмої спробуємо проаналізувати проблему, на жаль, що випала зі сфери уваги фахівців, що вивчають особливості сучасного етапу розвитку людства.

Так, наприклад, говорячи про ріст сепаратистських настроїв, як правило, посилаються на слаборозвинені країни, забуваючи про Канаду, Францію, Бельгії й інших демократичних і аж ніяк не бідних державах.

Отже, із другої чверті XX в. у розвинених країнах починається зміна якості економічного росту й, відповідно, зміна якості суспільних відносин у напрямку, що дозволяє реалізувати не тільки власницькі, але й соціальні, тому подібні інтереси населення. Ця зміна не була, та й не могла бути миттєвою. Вона вимагала часу, а отже, і особливого перехідного періоду, у рамках якого, крім іншого, вирішується завдання заміни національної державності державністю децентралізованого типу.

Природно, кожна країна входить у такий період зі своїм "спадщиною". Проте, можна припустити, що рішення історичних завдань даного періоду підкоряється певній загальній двоетапній логіці.

На першому етапі відбувається переструктурування всієї системи суспільних відносин у напрямку їхньої соціальної переорієнтації. На другому - викликані соціальною переорієнтацією структурні зміни стають необоротними; величину суспільного багатства визначає вже не тільки його фізичний обсяг, але усе більше його якість. У підсумку під впливом нової системи інтересів функції держави також одержують нове, у порівнянні з колишнім, утримування (не тільки за формою, але й по суті). Захист приватних інтересів стає лише одним, причому далеко не головним фактором інтеграції соціально-економічних мотивів поводження населення. Даний процес, на наш погляд, є початком формування суспільства, у якому держава не протистоїть особистості, а "обслуговує" її інтереси й потреби.

Підтвердженням такого висновку служать результати, до яких прийшли країни, що переборюють кризу національної державності, де місце приватного інтересу, що панував, зайняв інтерес індивідуально-суспільний. Ці результати виразилися, по-перше, у тім, що розподіл суспільства на протилежні по інтересах ворогуючі класи перемінила його стратифікація, по-друге, що безумовний пріоритет у структурі суспільного багатства його матеріально-економічнихих чинників розмивається й все більшу частку в ньому одержують фактори, що вважалися раніше позаекономічними (рівень утворення, якість навколишнього середовища й т.п.).

Для того щоб нова соціальна спрямованість стала відтворюватися в суспільних масштабах, потрібно перебороти небезпеку механічного й фізичного руйнування накопиченого багатства, забезпечити гарантії збереження раціональних господарських зв'язків. А це неможливо поза особливим етапом переструктурування, етапу, що дозволяє, крім іншого, відносно безболісно трансформувати національну державність у державність децентралізовану.

Висунута гіпотеза дозволяє, як можна помітити, відповісти на два питання. Чому поза залежністю від своїх соціально-економічних, етнокультурних особливостей всі країни, що вирішували завдання першого етапу переходу, ішли по шляху підвищення рівня централізованого, свідомого державного втручання в переструктурування суспільних відносин? Чому, незважаючи на те що ступінь централізації (тобто сполучення прямих і непрямих важелів впливу) визначалася й визначається національно-державною специфікою, при будь-якому варіанті вона розглядається як фактор, що гарантує проведення реформ у суспільних інтересах і, що не менш важливо, у суспільних масштабах?