Аналізувати проблему "людина і політика" не можна без врахування того, що це, власне, не що інше, як взаємини різних суб'єктів політики, політичного процесу. Найважливішими при цьому є питання відносин людини (політика) з державою, конкретною ідеологією, владою. Відносини людини і держави складні, неоднозначні і будуються насамперед на основі розуміння людиною самої сутності держави, її функцій, особливостей існування. Існує кілька найпоширеніших концепцій походження держави, Найвідоміші з них теократична (релігійна), патріархальна, договірна, насильницька, класова. Розглянемо їх конкретніше.
Теократична, або релігійна, концепція (міфологія Сходу, А. Августин, Ф. Аквінський) грунтується на тому, що держава — це продукт божої волі, її утворення й існування мало залежить від волі людей. А відтак з існуванням держави треба погоджуватися, об'єктивно рахуватися з тим, що вона є.
Прихильники концепції патріархального походження держави (Конфуцій, Р. Фільмер) стверджують, що поява держави зумовлена необхідністю захисту людей. Держава, на їх думку, — це велика сім'я, головна роль якої — батьківський захист людей, турбота про них. Сьогодні ця теорія мало спрацьовує, оскільки вона була притаманна суспільствам у період формування держав-полісів, держав феодального характеру. Чимало авторів обстоюють ідею договірного походження держави. На їх думку, держава — це результат певної домовленості між правителями і підлеглими (Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббс, Дж. Локк). Тут даються взнаки спроби відповідним чином гуманізувати відносини людини і держави, гармонізувати їх, що практично є досить рідкісним явищем—держава часто намагається монополізувати свої відносини з громадянами. Концепція походження держави як насильницької структури (М. Краківський, Л. Гумплович, М. Оппенгеймер) базується на твердженні, що держава — результат завоювання сильними народами слабших. Така концепція надто поширена і, звичайно, має сенс. Відома концепція класового походження держави (Платон, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) базується на твердженні, що держава — результат панування одного класу над іншим. Досить нагадати, що така точка зору була дуже поширена саме у XIXст., коли існували тоталітарні, авторитарні режими (держави), які характеризувалися абсолютною монополією держави над особою, практичною відсутністю демократії як такої. Відносини людини і політики, людини і держави у таких суспільствах були побудовані однозначно на проголошених антигромадських класових засадах. Мало того, такі суспільства характеризувалися абсолютним монополізмом однієї (соціально-комуністичної) ідеології, що проголошувалася державою саме як державна.
Виокремимо основні особливості держави:
• держава — це влада, яка об'єктивно не представляє інтересів усіх громадян, а тому її діяльність не збігається і не може збігатися з інтересами всього населення. Відтак у державі є соціальні групи і верстви, які мають певні привілеї, можливості керувати іншими громадянами у певних сферах суспільного життя. Врешті, в політиці і відбувається боротьба таких соціальних груп за відповідні пріоритети, що, зокрема, яскраво демонструє політична ситуація останніх років і в Україні;
• генеральною функцією держави є захист існуючих у суспільстві відносин, їх збереження, удосконалення. Забезпечити цю функцію держава може різними, у тому числі й репресивними методами, організаторсько-господарською, політико-ідеологічною діяльністю, іншим шляхом. Зазначимо однак, що такі відносини не є сталими, вони постійно змінюються відповідно до того, як змінюється політична система держави, структура і характер влади тощо;
• логічним продовженням зазначеної основної внутрішньої функції держави є її зовнішня функція (захист, розширення власної території, встановлення зв'язків з іншими країнами тощо). Ця функція забезпечується різними способами залежно від реальної політики. Скажімо, розширення території може відбуватися на договірних засадах, а може здійснюватися військовим вторгненням. Щодо встановлення зв'язків з іншими країнами, то вони також забезпечуються за рахунок зусиль політиків, дипломатів, відповідних державних структур.
Самі по собі люди (громадяни), понад усе політики, політичні діячі також по-різному усвідомлюють суть держави, її функції, необхідність існування. Так, політики — прихильники патерналістської суті держави твердять про необхідність мати державу, спроможну виконувати роль своєрідного благодійника, що всіх обігріє, підтримає. Наскільки "батьківська" турбота держави про своїх громадян послаблюється, настільки вони й критикують державу, мають до неї претензії. Свого часу, у тому числі і в колишньому СРСР, політика держави-благодійника була досить поширеною, як і патерналістська політика КПРС стосовно громадян. Точніше, такий патерналізм широко проголошувався, декларувався, а практично особа у державі нівелювалася, її інтереси і потреби відступали на другий план порівняно з інтересами колективними. Ідеологічно ж, як відомо, проголошувався пріоритет колективного над індивідуальним, що досить негативно вплинуло на формування політичної, громадянської культури.
Зустрічаються серед громадян і такі, хто бачить у державі певного мудрого "батька", але доброго, щирого і такого довірливого, що дозволяє своїм "чадам", тобто громадянам, чинити так, як вони самі вважають за потрібне і корисне для себе і для держави. Звичайно, це ідеалістичне підґрунтя такої політичної теорії взаємин держави і особи, адже про якусь соціальну гармонію тут не може йти мови: дружні стосунки держави і особи забезпечуються не на основі колективного договору, а на конституційно-правових засадах, тобто на правовому рівні. І досягається такий результат тривалою і копіткою нормотворчою роботою. Чимало громадян, політичних і громадських діячів стверджують, що державу слід максимально обмежити у її владі, впливі на громадян. Точніше, вони вбачають у державі виключно апарат насилля. Якщо мати на увазі свободу особистості, потребу забезпечити таку свободу у державі, то безумовно держава завжди значною мірою стосовно громадянина відіграє роль певного пригноблювача його інтересів. Хоч би про які теоретичні підходи йшлося стосовно держав так званого перехідного стану, до яких зараховуємо й Україну, можна дійти такого висновку: маємо не так багато громадян, а особливо політиків, політичних і громадських діячів, які глибоко усвідомлюють і працюють заради того, щоб держава стала своєрідним органом, який обслуговує людину і який громадяни, образно кажучи, наймають на своєрідну службу для власного розвитку і самореалізації. Тут ідеться про політичну культуру, громадянську позицію особи. Така культура і позиція є тривалим соціально-політичним процесом і має здійснюватися як пріоритетна державна політика. До цієї справи прямо причетні засоби масової інформації, окремі політичні, громадські діячі, політичні лідери, еліта держави. Загалом проблему формування політичної культури нації, народу потрібно вивчати окремо, глибше і предметніше. У цьому зв'язку важливо зазначити, що ставлення політиків до держави загалом може бути свідоме і несвідоме, раціональне і нераціональне. Іноді воно містить елементи і того, й іншого, тобто у чистому вигляді такого ставлення практично немає, і це цілком природне явище.
Раціональне ставлення характеризується достатньою послідовністю, певною узгодженістю між переконаннями чи цінностями особистості, з одного боку, і її реальними вчинками — з іншого. У політиці це явище досить рідкісне, воно виникає як виняткове. Ірраціональне ставлення до дійсності, до держави характеризується як суперечливе. Реально воно призводить до того, що громадяни очікують як певного месію саме харизматичного лідера, своєрідного рятівника країни, з появою якого, мовляв, все піде на краще. Така ситуація характерна для нестабільних суспільств, суспільств так званого перехідного періоду. І зумовлена вона швидкою зміною, неврівноваженістю політико-економічної, соціальної ситуації. Прихильники "сильного лідера" ("сильної руки") мають досить спрощене уявлення про справді демократичну державу. Така держана поступово все більше своїх функцій передає безпосередньо громадським організаціям, об'єднанням, відповідно стимулюючи (у тому мислі фінансово) їх діяльність. Це і є шлях до створення справжнього громадянського суспільства як найбільш демократичного. Для його побудови, окрім відповідних законодавчих актів, що зумовлюють статус і діяльність громадських організацій взагалі, як мінімум є погреба принципово визначити і врегулювати відносини держави з громадськими організаціями. Окремі приклади такого врегулювання в Історії посткомуністичної України ми маємо. Згадаймо, скажімо, відому угоду між урядом України і профспілками або Конституційну угоду. Однак таке явище не дуже поширене. Такі угоди не мають бути надто тривалими. З огляду на відносини політика з державою суттєве значення має розвиток так званих цивілізаційних функцій держави і насамперед найдавнішої з них — господарсько-організаційної. Тому економіка і політика — тісно взаємопов'язані сфери життя суспільства і цим, на пашу думку, насамперед повинен займатися політик, політичний діяч у державі. Ще раз нагадаємо, що особливості, характер діяльності політика в першу чергу зумовлюються тим, у якому суспільстві, за якого політичного режиму він живе, чи займається якоюсь, у тому числі політичною, діяльністю. Тобто не можна розглядати проблему "людина — політика" поза конкретним режимом, політичною системою. Виокремлюють головним чином два види суспільства — традиційне і модернізоване. І те й інше має свої специфічні ознаки і особливості, які потрібно враховувати саме в контексті практичної реалізації політики, понад усе з урахуванням особистісних і групових соціально-психологічних характеристик.