Незважаючи на це, певній частині громадян України різної національності притаманна досить стійка взаємна латентна ксенофобія, що й спричинило поступове посилення антиукраїнських, антиросійських, антиєврейських, антипольських тощо настроїв, поширення відповідної негативної символіки в громадських місцях, збільшення кількості випадків руйнування надгробних пам’ятників, а також зростання екстремістських молодіжних організацій на кшталт скінхедів.
З огляду на такі факти постає запитання: чому на 18-му році незалежності України попри загальну демократизацію країни набуває актуальності проблема захисту прав українців, національних меншин, іноземців, врешті-решт, конституційного ладу та національної безпеки? Які ж головні причини значного збільшення проявів расизму, антисемітизму й ксенофобії у суспільстві, особливо в молодіжному середовищі?
Найважливіша з них — неадекватна реалізація чинного етнонаціонального законодавства. Загальновідомою є пряма дія конституційних норм, які гарантують рівність прав і свобод людини та громадянина, забороняють привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних і релігійних переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ця конституційна площина періодично поповнюється законотворчим доробком Верховної Ради, який відтворено, приміром, окремими правовими нормами у законах «Про захист суспільної моралі», «Про основи національної безпеки України». Статтею 161 Кримінального кодексу закріплено карну відповідальність за порушення рівноправності громадян незалежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії [27, 44].
Натомість для правової практики характерна тенденція вкрай рідкісного застосування або взагалі нехтування етнонаціонального законодавства, передусім уже згаданої статті 161 Кримінального кодексу. Правоохоронні органи у відповідних випадках прагнуть поводитися нейтрально або переважно порушують кримінальні справи за ознаками статей Кримінального кодексу про групове порушення громадського порядку, масові заворушення, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, про хуліганство, наругу над могилою, нищення пам’яток історії або культури. Складається враження негласного існування настанови «не афішувати» національного підґрунтя злочинів. А провадження справ такої категорії у судах загальної юрисдикції є достатньо політизованим [27, 45].
Однак невідворотність покарання за злочин — це лише одна складова проблеми. Загалом вона за межею компетенції судових і правоохоронних органів, й тому вимагала насамперед реалізації загальносоціальних (економічних, політичних, ідеологічних) гарантій законності. Зокрема, усунення прогалин в етнонаціональному вихованні громадян. Значну роль у цьому мала б відіграти інтеграція вітчизняної освіти в європейський простір, що сприяло б усвідомленню спільної історичної долі Європи й України, а також формуванню світогляду багатоманітності, поваги до громадян іншої культури, їхніх звичаїв і способу життя. Засадничо важливо, щоб етнічна толерантність, відмова від насилля стали невід’ємним елементом свідомості кожної людини, а пропагувалися ці високоморальні риси поведінки у всій системі закладів освіти та громадянської освіти за зразком наукових і просвітницьких осередків, які створено за кордоном (численні музеї, меморіали, центри толерантності).
Політичний терор — «позбавлення життя або волі, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусового поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру» [27, 46]. Голодомор, Голокост. Осмислення цих споминів сприяло б формуванню толерантних міжетнічних взаємин, неприйняттю молоддю радянського, нацистського чи інших сучасних різновидів тоталітарних режимів. Це унеможливило б повторення злочинних дій щодо громадян будь-якої національності. Український народ пам’ятав би ту ціну, за яку він отримав незалежність і став на європейський шлях розвитку.
Значну роль в етнонаціональному вихованні мали б відігравати засоби масової інформації. Беручи до уваги їх значення у пропаганді толерантності міжетнічних взаємин, вже давно назріла необхідність збільшити у державному телерадіопросторі ефірний час для програм, у яких слід відтворювати не лише гасла державної етнонаціональної політики, а й шляхи формування взаємної толерантності українців і національних меншин. Діяльна участь зацікавлених представників українських громадських організацій та національно-культурних товариств у розробці засад таких регулярних тематичних теле- і радіопрограм, підготовка та запровадження їх випусків дали б змогу лідерам і активістам національних громад викладати свої позиції та погляди з нагальних питань етнонаціональної політики, ефективніше виховувати в громадян почуття взаєморозуміння як норму співіснування різних етносів, глибше усвідомлювати цінність етнонаціональної злагоди.
Нарешті, конструктивнішою мала б бути взаємодія громадських організацій національних меншин із центральними та місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, консультативно — дорадчими органами при Президентові, Українським інститутом національної пам’яті, правоохоронними структурами, а також із релігійними організаціями. З цією метою, зокрема, було б доцільно започаткувати функціонування регулярних курсів підвищення кваліфікації для державних службовців, працівників правоохоронних органів, журналістів за відповідною тематикою. Їх могли б проводити у формі лекцій фахівці з етнонаціональної проблематики в поєднанні із семінарськими заняттями, на яких слухачі висловлюватимуть позиції, ділитимуться особистим досвідом професійної діяльності у регулюванні проблем, які мають «національну складову», спілкуватимуться з головами та членами національно-культурних товариств. Такі курси допомогли б посадовим особам змінити своє ставлення до деяких національних меншин, журналістам — сприяти об’єктивному формуванню громадської думки щодо них, а курси вийшли б за межі просвітництва й набули б політико-правового значення [23, 55].
Саме тому етнонаціональні взаємини треба вдосконалювати крізь призму зміни сталих уявлень у методологічному опануванні цієї проблематики, комплексного бачення ситуації на політичному, правничому і громадському рівнях, нерозривного зв’язку загальносоціальних гарантій законності з юридичними гарантіями, концептуального усвідомлення взаємопов’язаності таких елементів:
— правовий статус національних меншин є міцно переплетеним із повсюдним зростанням етнонаціональної свідомості окремих індивідів, народів, націй, а отже, передбачає глибоке філософське проникнення в проблему, осягнення її сутності;
— закріплення особливих прав національних меншин, як доповнення до загальних прав людини й громадянина, не має ущемлювати права українців і загрожувати дотриманню принципу територіальної цілісності та політичної незалежності;
— становлення та формування української політичної нації у пострадянську епоху буде тривалим і багатовимірним процесом, що вимагає системного розуміння статті 11 Конституції: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин» [24, 7]. Виокремлення із загального контексту цієї конституційної норми тільки української нації, єврейської чи якоїсь іншої національної меншини призводить лише до політичних спекуляцій, гальмує розвиток громадянського суспільства. Натомість положення, закріплене в Основному Законі, дає можливість поступово забезпечувати права й українців, і національних меншин, а отже, наполегливо продовжувати творення довгострокової стратегії формування взаємної толерантності. Необхідно пам’ятати, що «ксенофобія, на жаль, характерна для більшості людей. Потрібні, може, століття, щоб ми звикли жити в поліетнічному середовищі» [10, 6];
— дієвою перешкодою перетворення побутової ксенофобії на масові погроми, убивства, мотивовані ідеологічно, повинні бути судові та правоохоронні органи, етнонаціональне законодавство без притаманних йому недоліків (нечіткості, невизначеності, відсутності чи недостатності процесуальних форм реалізації). Їх треба усунути під час обов’язкового оновлення етнонаціонального законодавства, а надалі передбачити його систематизацію.
Стосовно останнього аспекту можна відзначити певні зрушення, які відбулися протягом 2007—2008 років. Під впливом представників низки міжнародних інституцій, громадських організацій, політичного керівництва країни у 2007 році Міністерство внутрішніх справ розробило План заходів із протидії проявам расизму. Ним визначено пріоритетні напрями діяльності із запобігання та розкриття злочинів, які вчиняються на расовому ґрунті, та протидії неонацистським і скінхедівським організаціям. Так, згідно з документом у складі Департаменту карного розшуку створено окремий підрозділ із напрацювання й реалізації стратегії боротьби з етнічною злочинністю. Аналогічний підрозділ утворено 2007 року і в Службі безпеки України. Координаційні функції покладено, зокрема, на прокуратуру Києва.
Згодом з метою масштабного вдосконалення управління етнонаціональними процесами доцільно повернутися до пропозиції ухвалити Державну програму зміцнення міжнаціонального та міжконфесійного миру й злагоди, опрацювання якої Президент доручив Кабінету Міністрів (вересень 2005 року). Її затвердження, з урахуванням численних пропозицій, викладених у відкритому листі української громадськості Президенту, Голові Верховної Ради та Прем’єр-міністру (липень 2005 року) переконливо засвідчило б, що країна, яка може собі дозволити формування ідеології толерантності, володіє варіантністю рішень у подоланні різних видів етнічних конфліктів [7, 55].Універсальна культура толерантності, що ґрунтується на етнонаціональному різноманітті традицій, культур, є своєрідним містком для діалогу українців із національними меншинами, а їх — з органами державної влади та місцевого самоврядування.