Для посттоталітарних систем засвоєння демократичних цінностей як внутрішній кодекс соціальної поведінки — не початок, а кінець політичної модернізації. Це означає, що на всіх етапах вторинного розвитку роль інституту президентства, як регулятора параметрів політичної системи, повинна бути не епізодичною, а постійною.
Зокрема, суттю діяльності Л. Кравчука, як президента-концептуала, стало відкриття і підтримка каналів вертикальної мобільності, гранично звужених у часи СРСР, насамперед, в інтересах партійно-господарської номенклатури. Період 1991 - 1994 р. в Україні можна охарактеризувати як період “правління Конгресу”, що дав старт утворенню нових блоків і союзів з метою одержання частки в контролі над національними ресурсами. Тому динамічний параметр політичної системи став визначати загальний напрямок розвитку країни. У кінцевому рахунку, могутня інерційність правої економічної лінії викликала конфлікт між Л.М. Кравчуком, його Прем'єром Л.Д. Кучмою і парламентом, що розв'язався достроковими президентськими і парламентськими виборами 1994 р. Почався другий етап політичного розвитку [4, 589].
До цього часу перерозподіл національного надбання на користь елітних угруповань вже йшов повним ходом. При цьому підсилився вплив на владу вже сформованих груп інтересів і різко ослабшала можливість великих людських мас відтворювати життя і робочу силу. Однак те, що політичне протистояння в Україні не пішло за російським сценарієм 1993 року, свідчить про те, що перший Президент України Л. Кравчук свою концептуальну роль хоча б частково виконав.
Його конкурент Л.Д. Кучма відразу ж заявив про необхідність проведення політики національної інтеграції в Україні, чим залучив симпатії Сходу і Півдня країни, насамперед, промисловців, бізнесменів, “прагматичні”, реформаторські сили, що конкурували з центральною номенклатурною елітою, проти нього виступали багато регіональних політиків. Для вирівнювання балансу сили, Л. Кучма вже в перші місяці свого президентства почав вибудовувати могутню президентську вертикаль. Це зрівняло сили Верховної Ради і Президента і стало основою силового компромісу між ними — підписання 8 липня 1995 р. так званого “Конституційного договору”, за яким Л. Кучма одержав можливість самостійно формувати уряд. Цим закінчився перший період “правління Конгресу”, у якому Л. Кучма підтримував динамічний параметр системи, але уже в ім'я інших політичних акторів.
Третій період політичного розвитку України — конструювання напівпрезидентської республіки, тобто встановлення динамічної рівноваги між парламентом і Президентом. Починаючи з цього етапу, процес політичної інституціоналізації став істотно випереджати процес політичної модернізації. Прийняття Конституції України 1996 р. стало кульмінацією (вершиною) політичного розвитку. Олігархічний вектор політичного розвитку до певної міри став домінувати у політичному устрої української держави. Президент, як гарант Конституції, формально дістав права суб'єкта концептуальної влади, здатного впливати на законодавчу, виконавчу і судову галузі влади, що працюють як спеціалізовані менеджери.
Таким чином, результативність української державної політики визначилася динамічним параметром політичної системи, хоча і цей параметр неоптимальний, тому що інтереси елітних груп не включають інтереси країни, як цілісності. Утворився розрив між політичною елітою і більшістю населення. У результаті доходи вище прожиткового мінімуму одержує не більш 1/5 громадян, а коефіцієнт соціальної нерівністі складає, за різними оцінками, від 35 до 40. Навіть ті, кого можна умовно віднести до “середнього класу”, мають прибуток не більш 50 центів у годину, у той час як ООН визнає мінімальною нормою 3 долари в годину. Унаслідок цього виникла могутня системна криза, реальним відображенням якої стали масові антиолігархічні акції протесту під девізом “Повстань, Україна”, що об'єднали як лівих, так і правих. Стан статичного параметра політичної системи є катастрофічним. Політична система країни виявилася на початку циклу Є. Сєдова, інакше кажучи, в українському суспільстві була реалізована модель, що породила кризи розподілу і політичного управління. Відповідно до світового досвіду, задача інституту президентства полягає в тім, щоб на найближчий час домінантою модернізації українського суспільства стала антиолігархічна політика. Конституційна реформа, яка має відбутися в Україні найближчим часом передбачає посилення позицій Верховної Ради, що означає зміну політичного напрямку ліворуч. Як показує зміст ініціатив Президента України, що були висунуті ним у березні 2003 р. найважливішою концептуально-владною функцією інституту президенства буде підтримка балансу між законодавчою та виконавчою гілками влади у перебігу конституційної реформи, а також у процесі подальшої зміни суспільно-політичної ситуації [1, 56-57].
Проблеми злагоди в державі і в суспільстві, діалектично пов'язані не лише з вирішенням проблем вдосконалення організації і діяльності окремих видів державної влади, але, водночас, - і з вирішенням проблем їх взаємодії.
В Конституції України принцип взаємодії державної влади визначений опосередковано. У зв`язку з цим можна визначити дві складові частини механізму взаємодії між органами різних видів державної влади — система взаємного контролю та інтеграційна система узгодження інтересів.
Верховної Ради України відіграє провідну роль в механізмі взаємодії між органами державної влади, а, врешті-решт, - у забезпеченні єдності влади в державі та злагоди в суспільстві, що зумовлюється, з одного боку, якісним складом депутатського корпусу, де представлені різноманітні інтереси суспільного життя, що грунтується в Україні на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст.15 Конституції України), а з іншого, - тим, що саме парламент є форумом нації, де різні інтереси узгоджуються у єдину волю народу та набувають форму закону. У зв`язку з цим, без узгодження на парламентському рівні загальнодержавних і регіональних інтересів, різних політичних і економічних суспільних інтересів неможливе формування дієвого інтеграційного механізму в системі розподілу державної влади в Україні.
При цьому особливу увагу портібно звертати на важливість формування у Верховній Раді України в сучасних умовах узгоджувальних інститутів —спільних робочих груп по розгляду важливих питань та опрацюванню проектів законодавчих актів, постійних консультацій між Кабінетом Міністрів України, парламентськими комітетами та фракціями, спільних засідань уряду, колегій міністерств та погоджувальної ради депутатських фракцій і груп тощо, тому що вони мають величезне значення у здійсненні інтеграційного механізму між органами державної влади, які можуть стати інструментом закріплення, розвитку та поглиблення взаєморозуміння і партнерства між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Використання узгоджувальних та інших паритетних комісій в парламенті дуже важливе для подолання розбіжностей саме на ранніх стадіях конфлікту [6, 38].
Особливо підвищується роль таких узгоджувальних органів на етапі підготовки правових рішень, оскільки такий підхід відповідає принципу взаємодії суспільства та держави і дозволяє забезпечити повноцінний суспільний діалог, в якому координуються позиції влади по конкретному питанню. Зокрема, таким узгоджувальним інститутом при підготовці та обговоренні проекту Конституції 1996 р. була Міжфракційна узгоджувальна група, в роботі якої активну участь брали Президент України, а також представники різних політичних течій та різних органів державної влади.
Співпраця між Парламентом та президентом України здійснюється не за допомогою охорони меж своєї компетенції, а шляхом узаконеного проникнення в сферу діяльності іншої влади; при цьому обов`язкова участь однієї влади на певній стадії діяльності іншої надає їй можливість попередити порушення своїх прав. Ця складова інтеграційного механізму безпосередньо пов'язана з співпрацею між органами різних видів державної влади в так званих "поділених сферах їх діяльності". Особливе місце Верховної Ради України та Президента України в системі розподілу державної влади в Україні зумовлено, передусім, тим, що саме вони обираються народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, і у зв`язку з цим співпрацюють між собою у державотворчій та законодавчій сферах діяльності держави.
Разом з тим, у державотворчій сфері за Конституцією України характер співпраці між Президентом та Верховною Радою, зокрема, у формуванні виконавчої влади значно обмежується шляхом встановлення широких державотворчих повноважень Президента України. Широкі повноваження Президента України у формуванні виконавчої влади, в свою чергу, зумовлюють "дуалізм виконавчої влади".
Впровадження парламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовило появу нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчим часом для збереження політичної і, як наслідок, соціально-економічної стабільності держави. Одним з основних завдань політичного, адміністративного та наукового істеблішменту є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключових суб’єктів державної влади: Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.