- Гносеологічна функція політології припускає накопичення, опис, вивчення фактів політичної дійсності, аналіз конкретних політичних явищ і процесів, виявлення найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. Політологія покликана дати раціональне пояснення політичній дійсності, відповідаючи на запитання: як, чому, через які причини виникли дані політичні явища і процеси, чому їм притаманні саме ці особливості? Гносеологічна функція політології спрямована на адекватне відбиття політичної реальності, розкриття властивих їй об’єктив них зв’язків, тенденцій і закономірностей розвитку.
- Інструментальна функція. Характерною рисою політології є її тісний зв’язок з політичним життям суспільства з політичною практикою. Політологія розкриваючи тенденції політичного розвитку, подає конкретну інформація необхідну для здійснення ефективної політичного керівництва та управлінь суспільними процесами. Політологія спеціально розглядає проблему прийняття політичних рішень при керуванні політичною діяльністю. Сюди входять підготовка політичних рішень, аналіз проблемної ситуації, оцінка співвідношення сил, рівень сили (впливу) учасників політичних подій, політичний ризик і стратегія "невразливості", політичний моніторинг, реалізація політичних рішень і протидія опозиційним силам. Інструментальна функція виражається в тому, що політологія (прикладна її частина) безпосередньо бере участь у розробці практичних рекомендацій з питань підвищення ефективності керівництва політичними процесами, керування політичними подіями.
- Прогностична функція політології припускає визначення найближчих і віддалених перспектив політичного розвитку суспільства, вироблення прогнозів, моделювання майбутніх політичних процесів і відносин. Прогнози повинні спиратися на розкриті об’єктивні закономірності і тенденції суспільно-політичного розвитку. Прогнозування – одне з найважливіших і найскладніших завдань політичної науки. Останнім часом можливості прогнозування дещо розширилися завдяки використанню новітніх наукових досягнень, обчислювальної техніки, сучасних методик тощо.
- Світоглядна функціявиражається в пошуку відповіді на запитання, яке місце займають політичні явища в системі уявлень людини про суспільство, світ у цілому, про своє місце в системі суспільних відносин і свою роль у політичних процесах. Результатом такого пошуку є розвиток політичної свідомості від повсякденного рівня до науково-теоретичного, формування ціннісних орієнтацій, допомога у визначенні політичної позиції громадянина, групи, партії.
Поряд з функціями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об’єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об’єктивних зв’язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення заперечення.
Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв’ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об’єднуються в групи.
Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. Найважливіші з них, що використовуються найчастіше, доцільно поділити на три групи.
Перша група загальних, методів дослідження політичних, об’єктів
Соціологічний підхід.Він припускає з’ясування залежності політики від суспільства, соціальної домовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури. Цей метод яскраво виражений в теорії зацікавлених груп А. Бентлі, який розглядає політику як сферу суперництва різноманітних суспільних груп, що переслідують власні інтереси. Соціологічний метод по праву займає одне з центральних місць у політичній науці, багато в чому визначає специфіку політичної соціології. Одним з його проявів є культурологічний підхід, що орієнтує на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.
Протягом усього періоду свого існування політична наука багато в чому ґрунтується на нормативному, чи нормативно-ціннісному підході. Він припускає з’ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з погляду загального блага, справедливості, волі, поваги людської гідності та ін. Цей підхід орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення. Він вимагає виходити з належного чи бажаного, з етичних цінностей і норм та відповідно до них будувати політичні інститути і поведінку.
На відміну від нормативного, функціональнийпідхід вимагає вивчення залежностей між політичними явищами, що виявляються на практиці, наприклад, у взаємозв’язках між рівнем економічного розвитку і політичним ладом, між ступенем урбанізації населення і його політичною активністю, між кількістю партій і виборчою системою тощо. Цей метод припускає абстрагування від етичної оцінки політики і ґрунтується на позитивістській орієнтації дослідника. Одним з перших функціональний метод у політології широко використовував Н. Макіавеллі, який проголосив відмовлення від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у всій його суперечливості.
Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналістських настанов виступає біхевіористський (від лат. Bihaviour – поведінка, буквально – наука про поведінку) підхід, що претендує на максимальну науковість у політичних дослідженнях у порівнянні з іншими методами. Біхевіоризм вимагає застосування до політики методів, що використовуються у природних науках і конкретній соціології. Його суть полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної (вербальної і практичної, усвідомленої і підсвідомої) поведінки окремих особистостей і груп. Цей метод вимагає експліцитності, тобто ясності вираження і чіткості визначення дослідницької процедури та верифікації знань досвідом. Констатуючими засадами цього методу виступають наступні положення: політика має особистісний вимір. Колективні, групові дії людей так чи інакше залежать від поведінки конкретних особистостей, які є головними об’єктами політичного дослідження; домінуючими мотивами політичної поведінки є психологічні мотиви, що, звичайно, можуть бути соціальне обумовленими, але можуть мати і специфічну, індивідуальну природу; у політології можуть використовуватися досягнення інших наук, у тому числі природничих, оскільки моделі (зразки) поведінки людей часто подібні в різних ситуаціях і різних видах діяльності (наприклад, поведінка військовослужбовця і службовця промислової корпорації); політичні явища вимірюються кількісно, що відкриває перед політологією широкі можливості використання математичних та інших методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп’ютерної техніки.
До функціоналістських, позитивістсько-орієнтованих методів примикає структурно-функціональний аналіз. Він припускає розгляд політики як деякої цілісності, системи, що має складну структуру, кожен елемент якої, у свою чергу, має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи і її експетацій (очікувань). Діяльність елементів системи немовби запрограмована загальною структурною організацією, безпосередньо займаними позиціями і виконуваними ролями. Структурно-функціональний метод широко використовувався К. Марксом, Т. Парсонсом і багатьма іншими соціологами і політологами. Він виступає як один із принципів системного аналізу.
Системний підхід у політиці вперше був детально розроблений у 50 - 60-х роках XX ст. Т. Парсонсом і особливо Д. Істоном. Суть цього методу полягає в розгляді політики як цілісного, складно організованого організму, як саморегулюючого механізму, що знаходиться в безупинній взаємодії з навколишнім середовищем через "вхід" і "вихід" системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження і виконує в суспільстві (по Істону) дві найважливіші функції: розподіл цінностей і ресурсів; забезпечення сприйняття громадянами прийнятих рішень як обов’язкових. За порівняно обмежений термін системний підхід до політики засвідчив свою конструктивність, зараз він достатньо представлений у різноманітних теоріях політичних систем.