Смекни!
smekni.com

Природа державної влади (стр. 2 из 3)

Розмежування влади - це її взаємне збалансування. Інакше на-і спіє параліч влади або диктатура і втрата політичної свободи людини. «Щоб не було можливості зловживати владою, - писав III. Монтеск'є, - необхідний такий порядок, за якого різні гілки влади могли б взаємно стримувати одна одну». При цьому активна діяльність кожної гілки влади знижує ризик узурпації публічної щади, встановлення автократичного правління. У цьому, очевидно, І полягає основний критерій демократичності суспільства.

Родоначальниками концепції поділу влади прийнято вважати Дж. Локка і Ш. Монтеск'є. Слід звернути увагу, що їхні основні Ідеї, які суттєво відрізняються, були опубліковані з проміжком часу більш як півстоліття - «Два трактати про правління» Локка (КІ90) та «Про дух законів» Монтеск'є (1748). Якщо Локк вважав основою поділу влади природу тих функцій, які виконують гілки влади, тобто їхню функціональну специфіку, то для Монтеск'є головне - їхня природа. Не відкидаючи функціональної специфіки поділу влади, він більше підкреслював його імперативне, ніж факультативне, значення для збереження свободи. Монтеск'є писав про владу законодавчу, владу виконавчу, що відає питаннями міжнародного права, і владу виконавчу, яка відає питаннями права цивільного, громадянського. Цю останню він називає судовою, уточнюючи, що «судова, у певному розумінні, зовсім не є владою». З часом ідеї Локка і Монтеск'є перетворилися на інституціональну концепцію нормативного поділу влади, тобто імперативність Монтеск'є поєдналася з функціональністю Локка.

Поглиблене розуміння держави, виконавчої влади, соціального призначення управління, їх відносин з громадянами, громадянським суспільством дано Жан Жаком Руссо у праці «Суспільний договір» і філософських трактатах Вольтера, особливо у «Думках про державне управління». Руссо писав, що законодавча влада належить народові й може належати лише йому. Виконавча влада, навпаки, не може належати всій масі народу як законодавцеві чи суверену, адже ця влада виражається лише в актах приватного характеру, які взагалі не стосуються закону, а отже, до компетенції суверена, всі акти якого якраз і можуть бути законами. На думку Руссо, коли добре встановлена законодавча влада, потрібно встановити таким же чином владу виконавчу що діє лише за допомогою актів приватного характеру і за своєю сутністю відрізняється від першої. Руссо зробив висновок, що першооснова політичне верховній владі суверена. Законодавча влада - це се виконавча влада - її мозок, який надає руху всім час може бути паралізований, а індивід ще житиме. Не законами жива держава, а законодавчою в; прийнятий учора, не має обов'язкової сили сьогодні.

Чому ж так шанували закони у стародавніх державах? Лише верховенство волевиявлення громадян могло зберегти їх у силі так довго; якби суверен не визнавав їх незмінно доброчинними, він би тисячу разів їх скасував. Ось чому стародавні закони не тільки не втрачають сили, а й набувають нової сили у будь-якій добре влаштованій державі; вже одне те, що вони стародавні, робить їх з кожним днем все шанованішими; тоді як скрізь, де закони, старіючи, гублять силу, це доводить, що немає там більше влади законодавчої, що держава перестає жити.

Вольтер, полемізуючи з Руссо і Монтеск'є, визнав, що чиновники - не господарі народу. Господарями є тільки закони. «Свобода у тому, щоб залежати лише від законів. У цьому сенс. Кожна людина є вільною - у Швеції, Англії, Голландії, Швейцарії, Женеві, Гамбурзі; тією ж свободою користуються у Венеції та Генуї, хоча ті, хто не належить до правлячого стану, там принижені». Вольтер вважав, що рівність не означає знищення підлеглості одних іншим: ми всі рівною мірою люди, але ми не рівні члени суспільства.

Ще глибше філософське розуміння держави й проблеми поділу і єдності державної влади дав Гегель у праці «Філософія права». Держава, за Гегелем, дійсність моральної ідеї, а моральний дух як очевидна, сама собою зрозуміла, субстанціональна воля, яка мислить, знає себе і виконує те, що вона знає і оскільки вона це знає. А оскільки держава як реальність субстанціональної волі, яка дійсністю володіє у зведеній у свою загальність особливій самосвідомості, вона є у собі й для себе розумне. Ця субстанціональна єдність є абсолютною, нерухомою самоціллю, в якій свобода досягає найвищого, належного їй права, так само як ця самоціль слушна щодо окремої людини, найвищий обов'язок якої - бути членом держави. Гегель закликав шанувати державу як певну землебожественну істоту і розуміти: якщо важко збагнути природу, то ще важче збагнути державу, але необхідно привносити розумний світогляд, щоб ми знали, що є суттєве, а те, що впадає в око, не завжди суттєве.

Однак далеко не всі вважали природу держави божественною. На початку XXст. Б. Кістяківський зазначав: «Держава навіть тепер викликає жах і здригання. В уявленні багатьох держава є якимось деспотом, який пригнічує і нівечить людей. Держава - це таке чудовисько, той Звір-Левіафан, як його прозвав Гоббс, який повністю поглинає людей. На думку Ш. Ніцше, держава - найхолодніше з усіх холоднокровних чудовиськ. Воно також холоднокровно обманює, і цей обман повзе з його вуст: «Я - держава, Я -народ». «Держава, - стверджують інші, - це організація економічно сильних можновладців для придушення й експлуатації слабких і бідних. Держава - це несправедливі війни, що ведуть для підкорення і поневолення слабких і невеликих народностей великими і могутніми націями. Держава завжди базується на силі, її вона ставить вище за все; як втілення сили вона потребує від усіх схиляння перед нею».

Виходячи з філософського розуміння цілого, інтерес якого реалізується, розпадаючись на особливі цілі, Гегель зробив висновок про корисність поділу влади. «Влади в державі повинні насправді бути різні, але кожна з них повинна сама утворити ціле і містити у собі інші моменти. Коли ми говоримо про різний характер діяльності влад, то ми не повинні помилятися, розуміти це у тому значенні, ніби кожна влада повинна існувати сама по собі, абстрактно. Очевидно, що дві самостійності не можуть скласти єдність, а повинні, навпаки, породжувати боротьбу, завдяки якій або буде зруйновано ціле, або єдність буде знову відновлена силою. Так, у французькій революції або законодавча влада поглинала виконавчу владу, або, навпаки, виконавча влада - законодавчу; і безглуздо вимагати тут моральної гармонії». Яскравими прикладами цього були радянський період нашої історії, а також сучасна політично-владна криза в Україні.

Визнаючи корисність поділу влади, Гегель водночас застерігав, що «самостійність влад, виконавчої і законодавчої або безпосередньо розпочинає руйнування держави, або, оскільки держава зберігається, цей поділ влади є початком боротьби, яка закінчується тим, що одна влада підпорядковує собі іншу, створює за допомогою такого підкорення насамперед єдність, який би характер остання не мала, і лише так рятує існування держави». Ці зауваги прямо стосуються сучасної політичної ситуації в Україні.

Виступаючи проти абсолютної самостійності й можливої взаємної ворожнечі, Гегель вважав важливим, щоб визначення влад, що є самі по собі єдиним цілим, становили цілісність і на практиці. Якщо зазвичай говорять про три влади - законодавчу, виконавчу і судову, - то перша відповідає загальності, друга - особливості, але судова влада не є третім моментом поняття, тому що ЇЇ одиничність лежить поза зазначеними сферами.

Думки Гегеля про державу і державну владу актуальні й нині та важливі для подальших наукових розробок і практичної реалізації у процесі трансформації державного управління - від тоталітарного до демократичного.

Принцип поділу влади, зауважує В. Шаповал, помилково тлумачиться як такий, що засвідчує наявність у держави трьох гілок влади з особливими повноваженнями. Однак за усталеною юридичною теорією повноваженнями наділені державні органи та посадові особи, а не умовні «гілки». Фактично в Конституції України йдеться про три основні функції державної влади, які реалізуються спеціалізованими органами.

Нині функціонально-прагматичний підхід витісняє інституціональний. Гарантія дієздатності й стабільності демократичних інститутів - не в розмежуванні трьох основних гілок влади, а в «отриманнях і противагах», в інституціоналізації «контрвлади»: чи то буде оформлення взаємодії між більшістю і опозицією, чи розподіл повноважень і відповідальності між центральним урядом і регіональними (там, де вони існують) чи навіть місцевими одиницями. Тобто на перший план виходить питання про реальне, а не інституціональне врівноваження різних центрів влади. Це зумовлено тим, що класична теорія влади, створена у двопартійну добу, не передбачала, що парламент, уряд, глава держави, найвищі судові посади можуть контролюватися в деяких випадках тією ж самою партією. Сьогодні такі ситуації є скоріше правилом, ніж винятком. Щоб компенсувати пов'язані з ними неминучі й очевидні витрати, з'явився механізм «стримувань і противаг», контрвлади, поділу влади за вертикаллю, контролю з боку мас-медіа, інститут омбудсмена та інші.

У доктрині функціонального поділу влади одна з основних цілей - досягти ефективного функціонування державного механізму в цілому і кожної гілки влади зокрема. Поділ та спеціалізація праці завжди ефективні. Найпродуктивніше це виявляється у сфері виконавчої влади, де ієрархія поряд з децентралізацією управління зумовлює найбільший економічний і соціальний ефект. Важливо відзначити й політичну ефективність поділу влади, яка виявляється у зменшенні ризику тиранії, можливості обслуговування окремих груп, незалежно від того, більшість це чи меншість.