Смекни!
smekni.com

Розвиток політичної думки України (стр. 4 из 5)

На другому етапі політична думка зводилась, особливо після публікації «Короткого курсу», до апологетики командно-адміністративної системи, авторитаризму сталінського політичного режиму. Створена в 1918 р. Комуністична партія України, з початку 20-х років приступила до формування системи політичної освіти в Україні.

У той час можна виділити кілька політичних проблем, при аналізі яких з'явився ряд оригінальних політичних ідей. У центрі уваги була національна проблема. Ще в 1920 р. КП(б)У опублікувала тези про державні відносини між Україною і Росією, з критикою яких пізніше виступив М. Волобуєв. Так, у 1928 р. була опублікована його стаття «До проблеми української економіки», в якій стверджувалось, що самостійність політичних рішень, які приймались в управлінні Радянською Україною, є меншою, ніж вона була в Україні до вступу в склад Радянського Союзу. М. Волобуєв також виступив проти реалізації в Україні марксистських положень з національного питання, оскільки вони можуть бути придатними для відсталіших націй, а не для такої європейської нації, якою є українська. Вже тоді Волобуєв висунув тезу про те, що в рамках утвореної радянської федерації Україна фактично втрачає свою державність.

Кінець 20-х - початок 30-х років став переломним в історії СРСР. В результаті гострої боротьби перемогла сталінська лінія розвитку – почав формуватися авторитарний сталінський режим влади. Зрозуміло, що це знайшло своє відображення в різкому повороті до ідеологізації науки, її крайній політизації. У сталінському трактуванні доля всіх суспільних наук вирішувалась шляхом їх підпорядкування політиці. Це виглядало практично так, що в Україну на початку 1935 р. приїхало 3О вчених, серед них були М. Мітін і П. Юдін, які провели «більшовизацію науки». Вона знайшла своє відображення, між іншим, в утвердженні вульгаризації класового підходу до дійсності. В результаті вже з весни 1934 р. українські вчені поїхали поступово освоювати північні простори. Так, наприклад, українських філософів поділили на такі табори: націоналістів-фашистів (Демчук, Гірчак, Степовий, Бон, Юринець); меншовицько-троцькістсько-зінов'ївці (Бервицький, Левик, Андріанов, Дорошенко); Київська група націоналістів і троцькістів (Я. Розанов, Муха, Маренко); існувало й «болото» (Семківський, Єфіменко, Паскаль). На той час вже не потрібні були творчі розробки навіть теорії марксизму-ленінізму, а вимагалось лише пояснювати цитати класиків.

Зовсім інша картина була в той час на західноукраїнських землях. Після падіння ЗУНР та включення цих земель до складу панської Польщі, тут набирає значного розмаху національно-визвольна, революційна боротьба. Чинниками, які стимулювали цю боротьбу, були кардинальні розбіжності соціально-політичних, економічних інтересів населення, що проживало тут.

У цілому ж, національно-визвольний рух на західноукраїнських землях можна умовно поділити на три напрямки: 1) ліве крило, що репрезентував спочатку В.Винниченко; 2) центр – на чолі з В. Липинським й 3) праве, очолюване Д. Донцовим.

Повернувшись на початку 1920 р. в Україну, В. Винниченко ознайомився з економічним, політичним становищем, державними відносинами між Росією та Україною і зрозумів, що при реальній монопартійності він без включення в склад Політбюро ЦК КП(б)У не матиме змоги брати участь у прийнятті державних рішень в Україні. Але йому в цьому було відмовлено, що послужило причиною другої еміграції Винниченка до Австрії. Там він відмовився від керівництва рухом за консолідацію всіх емігрантів для боротьби з радянською владою, але був визнаним лідером лівих, соціалістичних сил. Він вітав короткочасну політику українізації державного й партійного апарату, що проводилась у 20-х роках в Україні, знову хотів повернутися додому. Однак був змушений замість цього виїхати у Францію, де і помер.

Пізніше на Західній Україні ліве крило репрезентувала Комуністична партія Західної України (до 1923 р. – Комуністична партія Східної Галичини) та її легальні організації, насамперед "Сельроб".

Значно ширшу аудиторію мала українська демократична, про-радянська преса, що виходила легальне, зокрема журнали «Культура», «Вікна», «Нові шляхи». На їх сторінках з'являлися статті загальнополітичного, філософського характеру відомих демократичних діячів, зокрема Володимира Левинського та Антона Крушельницького. Володимир Левинський в молоді роки – активний діяч Української соціал-демократичної партії Галичини – пройшов складний шлях, у 20-ті – на початку 30-х років часто виступав з популяризацією матеріалістичного світогляду, марксистської політичної доктрини. Його праця «Філософія і історичний матеріалізм» була певною альтернативою відомої книжки Д.Чижевського з історії філософії. Коли до Західної України докотилися відомості про сталінські репресії в Україні, В. Левинський та ряд інших демократичних діячів гостро засудили їх, що поставило їх межі прорадянського табору. На той час старе керівництво КПЗУ було оголошено ворогами, а молоде керівництво, вибране на Vз’їзді партії, що відбувся під Києвом в 1935 р., було чітко зорієнтоване проти компромісу зі «зрадниками». Ще в 1927 р. вийшла друком стаття В. Левинського «Гегель про панів і рабів», в якій він зазначав, що одним із пунктів філософської конструкції історії Гегеля було уявлення про хід історії людства як розвиток світового духу. Цей розвиток йшов по ступенях, а ними були світоісторичні народи. Тобто народ, що становив собою окрему ступінь у розвитку світової історії, був світоісторичним. Але ними, за Гегелем, можуть бути лише ті, хто є носіями абсолютного духу. Лише в них він може реалізуватися, і ця реалізація відбувається в субстанції – волі, що наступає лише в державі. Тобто держава мала бути рівнозначною з поняттям волі, свободи. Звідси, народи, які не мали своєї держави, не були історичними. Левинський зазначав, що ця гегелівська конструкція мала «... глибокий вплив і на Маркса і Енгельса, якої сліди до нині покутують в марксизмі». Як приклад, Левинський вказував на австрійського марксиста О. Бауера, який «живцем переймає гегелівську термінологію поділу народів на «історичні» й «безісторичні»». Сам Левинський негативно ставився до цієї позиції послідовників Гегеля, бо «немає такого поділу народів. Кожен народ має свою історію. Є і були народи державні і бездержавні, пануючі і поневолені». Тут і в багатьох інших місцях українські автори, що проживали спільно з поляками, вживали часто поняття «народ» у польському значенні.

У 1930 р. Левинський опублікував працю «Народ, нація і народність», де виклав своє розуміння національного питання. Відмовившись від расистських поглядів, ототожнивши поняття «народність» і «національність», він підтримав ідею національно-визвольного руху про культурно-національну автономію. В поняття «нація» він включив думку про державний народ, а під націоналізмом розумів прагнення народу до здобуття власної державності. У статті «Марксизм» В. Левинський зупинився на розгляді взаємовідносин марксизму й політики і дійшов висновку, що «марксизм як політика є практично Марксовою соціологією, є соціалістичною політикою». Це були його одні з останніх праць популяризації марксизму. Репресії на Сході, як уже наголошувалось, призвели до протесту, а звідси - й до зміни політичних та ідеологічних поглядів. Трагедія, видно, полягає в тому, що засудивши один авторитарний режим, В. Левинський (і не лише він) змушений був силою обставин погодитися на компроміс у роки війни з іншим тоталітарним режимом.

Певний внесок у розвиток політичної думки зробив письменник, публіцист Антін Крушельницький. У ряді своїх статей він виступив опонентом Д. Донцову та іншим представникам чинного націоналізму. Особливо гостро він виступив проти політичних зв'язків і орієнтації частини національно-визвольного руху на Італію і Німеччину. А. Крушельницький підтримував професіоналізм у політиці. Він писав: «... в житті ставимо до всякої людини питання про її професійну освіту, про кваліфікацію, про її здоровий глузд, що дозволить кваліфікацію набути. Тільки в одній політичній ділянці на західноукраїнських землях політика частини нації -головно провід у ній - попадає в руки людей, яких про здоровий розум не питають... І ось такі люди роблять своєю професією роль політичних провідників, послів». Проводити правильну політику, вважав він, це значить на основі докладного вивчення дійсності, робити висновки для майбутнього.

У розвитку політичної думки певне місце належить і Володимиру Огоновському (1896-1970), випускнику Празького університету, редактору журналу «Освіта» та «Наша земля». У1927 р. він опублікував книжку «Світ. Людина. Суспільство». У ній популяризував основні положення марксистського розуміння історії, писав про розвиток людського суспільства, проаналізував генезу поняття «класова боротьба». В.Огоновський критично поставився до парламентаризму в тогочасних буржуазних державах. На його думку, парламенти в дійсності не мають реальної влади, оскільки буржуазія тримає в своїх руках не лише адміністративно-політичну владу, але й засоби духовного впливу на трудящі маси, що робиться за допомогою преси і церкви. «Завданням цих усіх установ є представити конечність і корисність сучасного ладу, схилити до послуху урядові, до любові вітчизні, загріти до жертв для «вітчизни», закрити назвою вітчизна користь тих, що визискують загал людства для свойого панування» .

Наприкінці книжки В.Огоновський дав своє бачення ідеалу майбутнього суспільства, де «все суспільство буде працювати в одній громаді, кожна людина буде товаришем і співробітником кожної другої людини, всі люде будуть працювати й всі люде будуть володіти засобами праці, всі люде будуть теж і споживати плоди праці здобуті спільними силами».