Теоретична діяльність товариства стала закономірним якісним етапом в еволюції суспільно-політичної думки. Тут вперше висунуто конкретний проект майбутнього державного ладу.
Велике значення для розвитку української політичної думки мав і політичний аспект творчості Т.Шевченка. Найпліднішими з цієї точки зору були 1843-1845 рр., коли, повернувшись в Україну, Шевченко написав свої найреволюційніші поеми - "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "І мертвим, і живим..." та "Заповіт". Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього.
Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української національної ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезій Шевченка.
Дальший поштовх розвитку політологічних ідей в Україні надала творчість М.Драгоманова (1841-1895) - фундатора української політології, основоположника вітчизняного конституціалізму. Його головні політологічні праці: "Переднє слово до Громади", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Вільний союз - вільна спілка", "Історична Польща і великоруська демократія". "Листи на Наддніпрянську Україну" та ін.
Драгоманов проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством, критично ставився до унітарних державних структур, крайнощів націоналізму. Саме людина для мислителя є найвищою соціальною цінністю.
Найдоцільнішою формою організації для держав з великою територією Драгоманов уважав федеративну республіку. Ось чому проблему політичної самостійності України він уважав "за певних умов зовсім не потрібною для будь-яких інтересів українського народу" і звів усю справу національного визволення до питання перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію.
Особливе місце в суспільно-політичній думці України належить І.Франкові (1856-1916) - поету, публіцисту, філософу, громадському діячеві. В його політичних поглядах критично оцінено деякі постулати марксистської теорії, геніально передбачено негативні наслідки її реалізації, зроблено спробу адекватно оцінити сучасне йому політичне життя. Зокрема, І.Франко гострій критиці піддає буржуазну державу, вкрай негативно ставиться до ідеї диктатури пролетаріату. Він висловив припущення, що за наявності держави соціальна нерівність подолана не буде. Тому в майбутньому суспільстві, на думку Франка, повинно утвердитися справжнє народовладдя, управління громад.
Значну увагу приділив І.Франко і розв'язанню національного питання. Крилатими стали його слова про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Франко закликає до досягнення Україною політичної самостійності, а для цього треба формувати національну самосвідомість народу, протистояти асиміляційним процесам і водночас активно засвоювати загальнолюдські надбання. Дбав Франко і про розвиток національної мови, без якої, на його думку, "виховання народу не може зробити бажаного поступу".
Отже, піднесення політичної активності в українському суспільстві XIXст. винесло на авансцену всеукраїнського національного руху цілу когорту видатних постатей, які започаткували формування концепції української самобутності, створили підґрунтя для політичного визначення нації, вироблення засад національно-визвольної ідеології, вказали перспективи розвитку українського суспільства.
3. Проблеми державності к політичній думці України XXстоліття
Українська політична думка XXст.., формуючись на грунті теоретичних надбань попередніх поколінь, зберегла в собі елементи різних ідеологічних напрямків. Представники політичних течій, що виросли нерідко з принципово відмінних ідеологічних засад, під впливом реальних суспільно-політичних процесів дедалі частіше схилялися до висновку, що вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження є державна самостійність і політичний суверенітет України.
Показовою в цьому плані стала творчість М.Грушевського (1886-1934) - видатного історика, громадського діяча. Його основною заслугою є те, що він завершив концептуальне обгрунтування політичної історії українства, довівши що українці мають власну історію, коріння якої сягають часів Київської Русі.
Грушевський уважав, що логічним завершенням запитів національного розвитку будь-якої народності є проголошення суверенітету і незалежності. Відсутність політичної самостійності, на його думку, можлива лише за панування ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Ось чому він довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації і лише в IV Універсалі Грушевський відійшов від цієї позиції, проголосивши державну самостійність України.
Проблеми державності України стояли в центрі уваги і В.Винниченка (1880-1951). Ядром його політичної концепції була остаточна переконаність у тому, що найкращим засобом збереження життя і розвитку кожної нації є державність. "Нація без державності, на думку В.Винниченка, - є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані "не державні нації" прагнуть своєї держави, через так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані".
Розроблена В. Винниченком концепція державності України ґрунтувалася на принципах соціалізму та федералізму. Він уважав, що через міжнародне становище політична незалежність України неможлива. Реальним ідеалом в існуючих умовах, на його думку, є автономія України у складі Російської Федерації. Однак пізніше , В.Винниченко у праці "Відродження нації" переглядає свої позиції ' стосовно федерації з Росією. Взявши до уваги, що почуття панівної нації у росіян швидко не зникне, він приходить до висновку про політичну незалежність української нації, тобто еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської Федерації до відродження української державності та незалежності.
Ідея незалежної української державності була центральною і в творчості представників ще двох напрямків політичної думки націоналістичного і націонал-демократичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напрямку є М.Міхновський (1873-1924) та Д.Донцов (1883-1973).
М. Міхновський є автором промови "Самостійна Україна", яка стала програмним документом утвореної 1900 року у Харкові Української революційної партії і вважається першим програмним документом українського націоналізму. Він уважав, що "державна самостійність - це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин". Думки М.Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.
Помітне місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д.Донцова, який поклав початок течії так званого "інтегрального націоналізму". Ця течія в націоналізмі почала зароджуватися в і останній чверті XIX ст. і її характерними рисами є крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм. Суть його націоналістичної теорії найбільш повно викладена в працях "Підстави нашої політики"(1921), "Націоналізм"( 1926), "Дух нашої давнини"(1944). Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, який покликаний об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення. На думку Д.Донцова, нація - це об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити дітям.
У роки панування радянського політичного режиму політологічна думка в Україні фактично перестала розвиватися, оскільки вона була репрезентована таким догматичним вченням, як науковий комунізм" з його виправдально-захисними функціями.; Певним чином вона збагатилася ідеями, народженими дисидентським рухом 60-80-их років, який став завершенням майже вікової духовно-політичної еволюції української інтелігенції, підсумком розвитку її ідейних традицій. Передбачення, які містилися в її вимогах були пріоритетними у постановці всіх політичних і національних проблем наступних років нашої історії, що передували встановленню державної незалежності України.
Дальшого розвитку українська політична думка набула в Декларації про державний суверенітет України (16.VII. 1990), Акті про державну незалежність України (24.VIII.1991) та Конституції України (28. VI. 1996).
Література
1. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х частинах - К., 1990.
2. Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В.Липинського // Український час.- 1994. -№1.
3. Грицак Я. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Сучасність, -1994. - №9.
4. Грушсвський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.
5. Драгоманов М. Вибране. - К.. 1991.
6. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї М.Драгоманова. - Чернівці, -2000.
7. Кухта Б. З історії української політичної думки. - К., 1994.
8. Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій. - К., 2003.
9. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К., 2001.
10. Політологія / За ред. О.І.Семківа. - Львів, 1994.
11. Політологія. Кінець XIX- початок XXст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. -Львів., 1996.
12. Потульницький В. Історія української політології. - К., 1992.
13. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. - К., 1998.
14. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.-К., 2001.
15. Українська суспільно-політична думка у XXст.: документи і матеріали. - К., 1994.
16. Франко І.Я. Філософські праці. Збірник творів у 50-ти томах. - К., 1986. - Т.45.
17. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). - К., 2002