Таким чином Косовський конфлікт, що має довготривалу історію і сприяв розпаду Югославії, був одним зі стимулів трансформації її політичного устрою й досі не завершився, а й має перспективи розвитку (це зокрема стосується долини Прешово на півдні Сербії). Загалом, підводячи підсумок під усім вищесказаним, треба зазначити, що Косовська проблема зіграла значну роль в трансформації Югославії, недооцінювати її значення в цьому не можна. Проте й давати однозначну оцінку теж не слід.
1.2 «Жовтнева революція» в Югославії
Слободан Мілошевич по суті ніколи не був тим диктатором, яким його зображують на Заході. Так, це був авторитарний володар, проте спирався він не стільки на військову підтримку, скільки на підтримку народу. Це був публічний політик, а не кабінетний (як наприклад Сталін) і це підтверджують останні події, коли відбувся похорон колишнього лідера у Белграді 17 березня 2006 року, – вулиці міста були переповнені його прихильниками, що само вже по собі руйнує західну теорію про те, що Мілошевич передусім спирався на військових.
З самого початку своєї активної політичної діяльності Слободан Мілошевич зайняв позиції сербського націоналізму, а враховуючи, що націоналізм в той час користувався значною підтримкою сербської спільноти (та й не тільки серби підтримали ідею націоналізму, а також хорвати, словенці, босняки, албанці, македонці, чорногорці, воєводинці), це вже само по собі принесло йому широку популярність і підтримку в народі. Підвалини свого довгого політичного життя Мілошевич заклав у 1986–1990 роках, будучі головою Пезидії ЦК СК Сербії, членом Президії ЦК СКЮ. Вже тоді він відійшов від ідеї Вітовського соціалізму. В 1990–1997 роках був президентом Сербії, а в 1997–2000 р. – президентом СРЮ. [20.стор783] І на протязі всього цього періоду у Мілошевича були суперники в середині каїни, діяла опозиція. Але народ підтримував саме його через те, що Слободан був більш зрозумілий їм, з його гаслом створення «великої» Сербії, захисту інтересів сербів у колишніх республіках Югославії. Загалом націоналістичні ідеї тоді в Сербії панували і саме це тримало Мілошевича при владі. Він був борцем за права сербів.
Проте поразки в війнах з Боснією і Герцеговиною, Хорватією, Словенією, втрата Македонії, поразка у війні з НАТО, посилення відцентрованих тенденцій в Чорногорії і Воєводині, вкрай важке економічне становище підірвали безграничний авторитет Мілошевича і призвели к утворенню можливості для приходу до влади опозиції. Це стало остаточно зрозумілим по закінченню війні з НАТО.
Вперше опозиція заявила про себе, як про серйозну силу в 1996 році, в листопаді, під час виборів до народної скупщини СРЮ та місцевих органів. Тоді правляча коаліція на чолі з СПС здобула 64 місця в скупщині із 138, а опозиція, яка об’єдналася у блок «Єдність» на чолі із Зораном Джинджичем отримала 22 депутатські мандати. На виборах до місцевих органів правляча коаліція перемогла у 75% виборчих округів, але у Белграді та великих містах перемогу здобула опозиція. Її лідер Зоран Джинджич посів місце мера Белграда (хоч і не на довго). Тоді влада спробувала опротестувати кілька результатів, проте опозиція вивела на вулиці багатотисячні демонстрації і правлячі кола поступилися. Проте надалі, до закінчення натівсько-югославської війни, опозиція активних дій не робила. Але потім, відчувши послаблення влади Мілошевича та СПС, зайняла активну позицію. В вересні 2000 року відбулися президентські вибори, на яких було два головних суперника – Мілошевич – лідер правлячої коаліції, та Воїслав Коштуниця – лідер Демократичної опозиції Сербії. [13.стор15]
24 вересня 2000 року відбулися вибори, на протязі кількох днів правляча коаліція не давала жодних повідомлень про остаточні результати. Спочатку пролунала заява про перемогу Мілошевича вже в першому турі, потім почали казати про другий тур голосування. Центрвиборчком призначив повторне голосування на 8 жовтня. При цьому кандидату від опозиції (ДОС) Коштуниці не вистачило всього 0,4% для абсолютної перемог.
На прохання опозиції порівняти офіційні та неофіційні підсумки голосування за допомоги міжнародних структур, бо спеціальної комісії, пролунала високомірна відмова. Російському президенту Володимиру Путину дали зрозуміти, що його посередництво небажане. Проявившим таку ж ініціативу грекам, відповіді взагалі не дали. Членів ДОС у Центрвиборчкомі до аналізу документів не допустили. Підсумки голосування по округах не опублікували. І нарешті – рішення Конституційного суду відмінити підсумки виборів та провести їх заново, коли захочеться Мілошевичу.
Опозиція висунула владі ультиматум до 15 години 5 жовтня визнати перемогу Коштуніци. Ранком на Белград рушили сотні автобусів і автомобілів із прихильниками ДОС із провінції. Поліція намагалася зупинити їх, але маніфестанти розтрощили всі виставлені барикади. Після мітингу в будинку Скупщини СРЮ, у якому брало участь, за даними організаторів, до півмільйона громадян, парламент був узятий штурмом і розграбований. Надалі атаці піддався будинок державного телебачення. Воно було підпалено й майже повністю вигоріло. Був установлений контроль за іншими, близькими до уряду, засобами масової інформації, захоплені деякі поліцейські ділянки, штаб-квартири Соцпартії Сербії (УПС) і руху «Югославські ліві». Властиво, протягом трьох годин влада в столиці перейшла в руки демонстрантів. Поліція чинила опір лише в будинку парламенту й телебачення. Потім поліцейських взагалі не було видно на вулицях.
Після визнання перемоги Воислава Коштуници Конституційним судом він офіційно став на посаду. президента, проголосивши клятву перед новим складом парламенту. Але ця подія лише відкрила нову сторінку протистоянь у югославському суспільстві.
А в грудні 2000 року відбулися парламентські вибори (23 грудня), на яких перемогу (64% голосів) перемогу здобув блок вісімнадцяти партій – «Демократична опозиція Сербії» (ДОС). В результаті перемоги опозиція зайняла в парламенті 2/3 депутатських місць і отримала змогу формувати уряд. Прем’єр-міністром було обрано Зорана Джинджича союзника Воіслава Коштуниці по ДОС.
Восени 2002 року колишня опозиція домоглася остаточної перемоги в боротьбі з соціалістами – колишньою правлячою силою. Президент, соціаліст Мілан Міллутинович, строк повноважень якого скінчився 5 січня 2003 року, був змушений їхати у Гаагу, де представ перед Міжнародним трибуналом. Його звинуватили у злочинах проти людськості. А загалом він проходить по тим же справам, що і його покровитель Слободан Мілошевич. А колишнього президента СРЮ було заарештовано 1 квітня 2001 року, разом з кількома соратниками. Сербська радикальна партія, на чолі з Воіславом Шешелем, прямо звинуватила владу в тому, що вона діяла за наказом США. Офіційний Вашингтон, як відомо, пов’язав надання фінансової допомоги Югославії з арештом Мілошевича в строк до 31 березня.
Всі ці, та інші дії колишньої опозиції відверто підтримував Захід. Окрім цього, одразу після зміни влади в Белграді ООН скасувала всі міжнародні санкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО.
Проте повалення Мілошевича не принесло Югославії спокою. Розгорнулася запекла боротьба між Воіславом Коштуницею – поміркованим націоналістом та Зорном Джинджичем – відвертим прихильником прозахідного активного курсу. На президентських виборах 2000 року Джинджич не висунув свою кандидатуру, це він пояснив так: «Я занадто прихильний до Заходу, щоб сербський виборець мене підтримав».
Припинилася ця боротьба 12 березня 2003 року внаслідок вбивства Джинджика. Це фактично принесло перемогу партії поміркованих націоналістів, які вважають, що швидкий темп економічних і політичних реформ створює загорзу «продажу» країни Заходу.
Таким чином підводячи підсумок ті темою приходу до влади опозиції, можна сказати, що перемогу здобули помірковані націоналісти, яких Захід вимушений підтримувати через загрозу приходу до влади радикалів. Загибель Зорана Джинджича завдала серйозного удару по прозахідним позиціям в Югославії і Сербії зокрема. Помірковані націоналісти на чолі з Коштуницею взяли курс на збереження Югославії, або хоча б її частини.
Розділ 2
2.1 Від СРЮ до Сербії і Чорногорії
Союзна республіка Югославія виникла в полум`ї громадянської війни і з самого початку не розглядалася її творцями, передусім сербами, як довготривале державне утворення. В ті часи керівництво Сербії, ще мріяло повернути старі кордони – «великої Югославії». в Белграді вважали, що зможуть придушити сепаратистський рух в Хорватії, Боснії і Герцеговині та відтворити сиру країну, проте з домінуючим положенням Сербії. А Союзна Республіка Югославія, до складу якої входили лише Сербія і Чорногорія, розглядалося як тимчасове державне утворення. І вже це заклало підвалини загибелі в майбутньому СРЮ. Адже Белград не приділив достатньої уваги Чорногорії та через це дуже швидко втратив контроль над цією територією.
Союзна республіка Югославія була утворена 27 квітня 1992 року. 3 січня 1992 року в Белграді 104 з 160 політичних партій та організацій підписали Конвенцію про нову Югославію 12 лютого на зустрічі у Тітограді (нині Підгориця) вищого керівництва Сербії і Чорногорії. Було вирішено поєднаним ці республіки в єдину державу. 1 березня в Чорногорії пройшов референдум, в ході якого чорногорці висловились за збереження єдиної держави з Сербією. 23 квітня парламенти Сербії і Чорногорії затвердили проект конституції СРЮ.
Столицею залишався Белград. що стосується головного міста Чорногорії, то йому було повернуто стару назву – Підгориця.
Першим президентом СРЮ став сербський письменник Добриця Чосич. Цей крок був по суті закономірним. враховуючи тривалу спільну історію Сербії і Чорногорії. Вони разом билися з турками за незалежність, в 1914 році разом воювали з Австо-Угощиною, в 1918 році ввійшли до королівства Сербів, Хорватів і Словенців. По завершенні Другої світової війни 29 листопада 1945 року – до складу ФНРЮ, з 7 квітня 1963 року – СФРЮ...