А ми самі в собі маємо болючу тріщину-рану, бо належали одночасно до Заходу і Сходу, до двох протилежних історичних, культурних і релігійних напрямів, що є однією з причин нашого національного розладу. В. Липинський виводив з цього ідею українського месіанізму, яка полягала в тому, що нашому народові призначено об'єднувати й гармонізувати цивілізаційні східні і західні рухи. Час для цього ми втратили, бо не мали своєї держави, не оборонили наших західних сусідів од східної імперії; самі стали не тільки жертвою, а й опорою царської та радянської Росії в її загарбницькій політиці. Сьогодні наше призначення в тому, щоб вийти на прямий цивілізаційний контакт з Європою, прийняти в політиці те, що відповідає нашому духові і нашій культурі ще відтоді, коли Київська Русь була в династичних зв'язках не з Візантією, а з Європою, а козацька держава будувалася вихованцями польських та західноєвропейських вищих навчальних закладів. Певна річ, при цьому необхідно триматися власних поглядів на головні загальноєвропейські моральні і духовні цінності. Світове покликання України сьогодні, мабуть, краще за нас розуміють народи, що визволилися з комуно-російського гноблення і сприймають нашу незалежність, як Боже благословення для їхньої свободи. Якщо європеїзація України зможе позитивно вплинути на демократичний розвиток Росії, допоможе їй позбутися імперського синдрому і, хоч у це повірити тяжко, визнати de facto нашу державу як необхідну умову для її нового буття, то це було б великим, у романтичній термінології - месіанським досягненням нашого міжнародного призначення.
Наша національна ідея зазнавала каліцтва через те, що ми змушені були використовувати ворожнечу між нашими гнобителями у своїх визвольних цілях. Це було навіть причиною гордості, про що 1863 року в "Зазивному листі до української інтеліґенції" писав Пантелеймон Куліш: "... покіль стояли ми за Польщу, під п'ятою в ляха ізвивалась Москва, а як почали стояти за Москву, стала тогді Польща пищати під п'ятою москаля". Бити одного ворога службою іншому ворогові - наша трагедія, найстрашніший акт якої розігрався в Другій світовій війні під Бродами, де з обох боків ішли в атаку українці, одні - в німецьких, а інші - в радянських мундирах. Гіркішої іронії долі, мабуть, не зазнав жоден європейський народ.
Орієнтація не на власні, а на союзницькі, як правило, непевні та хижацькі сили в здобутті державності розривала не тільки територію, а й духовний організм української нації. Мати лише одного ворога парадоксальним чином нам допомогла імперія, зібравши майже всі українські землі під своїм ярмом і, не хотячи, проти власної волі об'єднала визвольну енергію великого народу воєдино. Вже після розвалу СРСР деякі російські шовіністи визнали, що приєднання Західної України до Східної було помилкою імперії, інакше кажучи, її ненажерливість стала причиною її смерті.
З моменту постання Української держави українська ідея одержала могутній імпульс для нового життя, але він не був підтриманий всіма урядовими структурами. Носіями ідеї - і це велике наше досягнення - стали демократичні партії та громадські організації, що поставили своїм завданням працювати на відродження пам'яті про українську державність і на запровадження української мови у ті сфери життя, звідки вона була вигнана русифікаторами. Національна ідея перестала бути парафією радикального націоналізму, але, будучи зігнорованою владними інстанціями, вона змушена буде приходити за допомогою саме до нього, мати його напоготові, як зброю. Народ зобов'язаний боротися за своє життя. Він має право застосувати зброю не лише тоді, коли йому загрожують зброєю, але й тоді, коли його хочуть піддати політичній лоботомії, щоб вирвати з його мозку пам'ять про те, хто він є. Національний максималізм, однак, був би сьогодні для нас шкідливим, бо зростання української свідомості хотів би підігнати силою, нагадуючи дикуна, що палицею б'є й ламає дерево, аби воно швидше росло.
Особливо обережними ми повинні бути у сфері мовної політики, де кожен крок має бути обдуманий до найменших дрібниць. Але обдуманий крок належить зробити. Щороку на святі Незалежності має звітувати Президент і уряд, що зроблено для утвердження нашої мови як мови науки, освіти, виробництва, армії, торгівлі, підприємництва і засобів масової інформації. Українська мова для України ніколи не була тільки засобом спілкування, збереження фольклорних та літературних цінностей, творення філософсько-духовного коду нації. Вона була і, мабуть, ще довго залишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем його державності. Теорія про те, що український народ не втратить своєї психічної оригінальності, втративши мову, тобто що українська ідентичність може бути сформована і на російській мові, є фантазією людей, що механічно порівнюють українців з ірландцями, які, втративши свою мову, зосталися собою і збудували навіть свою державу. Ці люди не враховують агресивності імперської психіки, якій служать російська мова й культура, а також і того факту, що українська нація збереглася завдяки свому пісенному талантові. Ці люди не знають, що тепер ірландці намагаються відродити свою мову, розуміючи: без неї вони можуть втратити свою державність.
Психічний феномен українців за межами їхньої мови існує так само, як існує психічний феномен євреїв, котрі не знають своєї мови, але неможливо уявити собі Ізраїльської держави без Біблії і без мови, якою написано заповіти Мойсея. Заберіть у нас одного Шевченка, і всі національні храми на нашій землі почнуть падати. Це знають підступні антиукраїнські сили, що прагнуть із Кобзаревого чола зірвати ореол геніальності, вийняти державницьку душу з нашої мови. Чи треба доводити, що мовна політика в Україні - головний індикатор туподумства або самозгубного інстинкту влади, бо все, що працює проти української мови, прагне знищити насамперед саму владу.
В численних публікаціях наших політиків та істориків підкреслюється факт нерівнозначності сходу і заходу України на площині національного самоусвідомлення. Справді, схід більше зрусифікований, але такий погляд не позбавлений схематичності і перебільшення. На сході і на півдні України село розмовляє українською мовою, а суржик і примітивна російська мова є прикметою міста, поросійщеного робітництва і чиновництва. Опір українській мові чинять, як правило, не лише росіяни, а й малороси, які не ідентифікують себе ні з Росією, ні з Україною, а тільки з проміжною низькоосвіченою групою населення, що хоче жити в Україні, але за рабською інерцією служити Росії. Якби малороси відчули, що українська мова здатна відкрити для них двері до університетів, до престижних професій, до вигідного становища в суспільстві, що вона справді, як записано в Конституції, є державною мовою, вони заговорили б по-українськи. Пасивно українську мову знає кожен громадянин України, а до її активного знання і практичного вживання його може привернути активна проукраїнська політика нашої держави.
Схід більше русифікований, але й більше модернізований, ближчий економічними інтересами до Європи. Це впливає і впливатиме на кристалізацію його нинішньої розпливчастої українськості. На Сході кипить господарське життя, народжується промислова і хліборобська міць держави, виникають перейняті українською ідеєю нові політичні осередки. В цьому напрямі діють деякі вищі навчальні заклади, культурні центри та установи. Прикладом може бути журнал "Кур'єр Кривбасу", який став авангардним виданням українського письменництва.
Тому з гірким подивуванням слухаємо деяких львівських та івано-франківських інтелектуалів про необхідність автономізації чи навіть відокремлення Галичини від Великої України. Мовляв, Донеччина і Слобожанщина москалізують нас. Можливо, ця провінційна схибленість є виявом почуття меншовартості щодо сконцентрованих на сході України наших найбільших державних можливостей і майбутніх досягнень. Бо ж головна перспектива економічного і всілякого іншого нашого розвитку лежить над морем. Крим у певних аспектах має таке саме значення для нашої державності, як незабруднені російщиною західні околиці наших земель.
За числом і різноманітністю своїх субетносів, за багатством своїх етнічних культур українці належать до великих народів. Політика окупаційних режимів, що намагалися розчленувати нашу націю, проголошуючи, наприклад, лемківський діалект русинською мовою, а гуцульську етнічну неповторність - належною до польського чи румунського етносвіту, зазнала краху. Ми повинні дбати про збереження і розвиток етнічної багатогранності нашого народу, бо в самопізнанні нації велике значення має подив од усвідомлення її неосяжності.
Спільної свідомості, збудованої на пізнанні правди про свою Батьківщину, українці ще не мають. Це головна причина політичних непорозумінь, розбіжностей, конфліктів між національно свідомими суспільними формаціями і оглухлою до національних проблем владою. Відсутність такої свідомості зумовлює існування ідеологічного хаосу в Україні, а це загрожує українській державності.
Спільна свідомість нації здатна внести в поведінку більшості громадян впевненість у тому, що за всіх соціальних і політичних неузгоджень між ними існує для них єдине, недискусійне начало їхнього роду, їхньої мови і духовної екзистенції, - це і є розвитком національної ідеї. У Польщі ніхто не робить собі трагедії з того, що до влади прийшли колишні комуністи, бо всі громадяни знають, що жоден їхній уряд не працюватиме супроти національних польських інтересів. Практика показує, що лівий уряд наполегливо продовжує лінію правого уряду в головних питаннях зовнішньої та внутрішньої політики. Якщо правиці вдалося здобути для Польщі членство в НАТО, то лівиця все робитиме, щоб Польська Республіка якомога швидше стала членом Європейського Союзу.