В урядах країн Антанти і США зміцніла зневіра в силу українського національного руху і можливості Директорії контролювати територію і чинити опір радянським військам. 31 січня 1919 р. посольство США в Лондоні переслало до Вашингтона копію меморандуму "Ситуація в Україні", підготовленого Департаментом політичної розвідки британського Форін Офісу. В кінці листа посольство підсумовувало, що загальна ситуація в Україні вказує на те, що "жодних надій не можна покладати на сепаратистський рух Петлюри, і що будь-яка допомога цьому рухові закінчиться поразкою, як це вже було наприкінці 1917 р. Справжньою небезпекою в Україні є більшовизм, і його можна перемогти, лише підтримуючи російську Добровольчу армію генерала Денікіна". Аналогічну думку висловлювала американська військова місія в Одесі. Окремі прихильні до української влади рапорти, як, наприклад, звіт американського майора Л.Мартина у травні 1919 р. після поїздки до Галичини та Східної України, в якому він писав, що Директорія є "компетентною" і "ефективною", не робили погоди у Вашингтоні і Парижі.
Навіть після усунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського Вашингтон і далі сприймав Директорію та Раду народних міністрів УНР як "лівий уряд", на який не можна покладатися. В лютому 1919 р. Шарп писав до Держдепартаменту, що Петлюра і його уряд "ближче до більшовизму, ніж будь-хто, і їм не можна вірити". Не змінилось і ставлення до українського руху як до інтриги німців. Дійшло до того, що Держдепартамент, аби довести зв'язки українців із Берліном, доручив посольству США у Стокгольмі з'ясувати, звідки фінансується тамтешня українська місія. Посол незабаром відповів: "Посольство не змогло знайти якихось свідчень, що українська місія має контакти з Німеччиною, проте мої британські колеги переконані, що вона фінансується з Берліна, а її єдиною метою є створення проблем".[33;41]
У другій половині березня остаточно зазнала краху французька політика на півдні України і Париж був змушений вивести звідти свої війська. Водночас у перших числах березня в Сибіру розпочався наступ білогвардійської армії Колчака. Разом з успішним початком наступу пожвавішали російські еміграційні політики в Парижі. Ще у грудні 1918 р. на зустрічі політичних діячів і дипломатичних представників колишньої Росії було утворено Російську політичну нараду (РПН) під головуванням князя Львова, її завдання полягало в тому, щоб "виражати російські національні погляди" і "підносити голос на захист інтересів Роси". Для представництва інтересів Росії на Паризькій конференції РПН виділила делегацію у складі Г.Львова, В.Маклакова, С.Сазонова та інших. І хоча формально російська делегація не брала участі в роботі конференції, вона, на відміну од делегації УНР, мала досить помітний вплив. Антанта пов'язувала великі надії з наступом Колчака і, відповідно, зважала на думку РПН у Парижі. Наприклад, на засіданні Комітету у польських справах 9 березня представник Італії, колишній посол Цієї країни в Росії Торретта наголосив, що, визначаючи східний кордон Польщі, треба враховувати інтереси відновленої небільшовицької Росії, а за основу взяти декларацію Тимчасового уряду 1917 р.
Отже, починаючи від березня 1919 р. Антанта і США змістили акцент у боротьбі з Радянською Росією з прямої інтервенції власними силами на підтримку антибільшовицьких сил у самій Росії. Найефективнішою такою силою союзники вважали російську білу контрреволюцію, на яку й було зроблено головну ставку, незважаючи на погляди окремих політиків, наприклад полковника Гауза, який виступав за необхідність надавати військову допомогу всім силам, які боролися з більшовиками. В першій половині 1919 р. головні надії покладалися на адмірала Колчака. З червня 1919 р. на зустрічі Лансінга з українськими представниками А.Марголіним і Т.Окуневським, який приїхав до Парижа на доручення уряду ЗУНР для переговорів із чехами, держсекретар підкреслив однозначну вимогу Вашингтона - визнання українським урядом верховного командування Колчака. З огляду на відверто антиукраїнську позицію білої Росії і небажання її лідерів миритися з існуванням самостійної України у будь-якій формі, підпорядкування Колчакові було для українського уряду цілком неприйнятним. Позиція Директорії лишалася непохитною. 18 липня міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький писав із цього приводу Сидоренку в Париж: "...Правительство непохитно стоїть за суверенність та самостійність України. Всякі балачки, буцім правительство готове робити якісь концесії в сторону федеративної Росії, не мають найменшого грунту".[18;70]
Позиція Вашингтона, в якій від початку було закладено протиріччя, була складною. Виходячи з загальних принципів В.Вільсона, вона в цілому наближалася до позиції Англії, що виявилося на перших засіданнях конференції і під час конфіденційних зустрічей англійських та американських експертів. Зокрема, у накресленому експертами східному кордоні Польщі попередній кордон у Східній Галичині проходив по р.Сян, лишаючи українцям майже всю Східну Галичину, а Польщі - Перемишль і залізницю до Хирова. З іншого боку, плани федералізації сходу Європи й особисті симпатії Вільсона і Гауза до Падеревського, який став польським прем'єром, робили США у східно-галицькому питанні союзниками Франції.
Суттєво впливали на формування політики Вашингтона у східно-галицькому питанні пропольські погляди Р. Лорда, який приїхав на конференцію як голова польського відділення делегації США. Лорд брав участь у роботі Міжсоюзної місії Бертелемі, відправленої в лютому до Львова Найвищою Радою конференції з метою посередництва в укладенні польсько-українського перемир'я. Місії Бертелемі не вдалося зупинити бойові дії. Українці за основу переговорів хотіли взяти лінію Сяну, поляки лінію Збруча. 28 лютого комісія Бертелемі вручила обом делегаціям в ультимативній формі свої пропозиції. Визначена демаркаційна лінія лишала по боці поляків понад третину території Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який у той час повністю контролювала Українська галицька армія (УГА). "Лінія Бертелемі" була набагато вигіднішою для поляків, ніж попередні пропозиції англійських офіцерів Вейда і Джонстона, які приїздили до Галичини у січні, хоча за цей час лінія фронту кардинальних змін не зазнала. В результаті польська сторона пристала на визначені місією Бертелемі умови, тоді як галицький уряд -Державний Секретаріат - вважав запропоновану лінію неприйнятною. У відповіді союзній місії уряд ЗУНР зазначив, що демаркаційна лінія "відповідає політичним бажанням поляків", і висловив готовність до укладення перемир'я, але "на основі справедливого рішення".
Повернувшись до Парижа, Лорд поклав усю вину за продовження війни на українську сторону. Він запропонував направити саме українцям ультиматум союзників щодо негайного припинення бойових дій і застосувати силу в разі непідкорення. Внаслідок компромісу великих держав Паризька конференція ухвалила рішення направити командувачам українських і польських військ у Галичині генералам М.Омеляновичу-Павленку і Т.Розвадовському телеграми з пропозицією негайно припинити бойові дії і вислати своїх представників до Парижа для подальших переговорів.
Найважливішим геополітичним чинником, що визначав політику США у Східній Галичині, було врахування інтересів Росії. Питання східних кордонів Польщі і статусу Східної Галичини порушувало велику нерозв'язну проблему відносин із Росією. Пов'язуючи багато надій із наступом Колчака, навесні 1919 р. Вільсон і Лансінг були готові задовольнити лише ті польські вимоги, які не шкодили територіальній цілісності Росії або не йшли всупереч російським домаганням.[16;41] Останні, сформульовані Російською політичною нарадою, були офіційно викладені у березневому й квітневому меморандумах, де, зокрема, зазначалося: "Через те, що російське населення становить переважну більшість на території Східної Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, потрібно врахувати його волю до об'єднання з російською вітчизною".
Проте польські війська, підсилені частинами з Познані, досягли у середині березня перелому на галицькому фронті і перейшли у контрнаступ, незважаючи на рішення-вимогу Паризької конференції від 19 березня про припинення бойових дій і початок переговорів про перемир'я. У новій ситуації вже уряд ЗУНР погодився на умови Найвищої Ради, натомість Варшава зігнорувала звернення великих держав. Роздратування американців відвертим нехтуванням Варшавою волі конференції, престиж якої фактично було поставлено на карту, а також вищезгадані політичні міркування визначили в другій половині березня — травні 1919 р. жорстке ставлення США До політики Польщі у Східній Галичині.[12;11] Неуспіх польсько-українських переговорів у Хирові 27 березня за посередництвом американського генерала Кернана позбавило його останніх ілюзій щодо планів польського уряду. У виступі на засіданні американської делегації і в конфіденційному звіті Вільсону Кернан протиставив готовність української сторони виконати рішення конференції й агресивні наміри поляків, підтримуваних Францією. Генерал рекомендував Блісу і Вільсону вжити жорстких заходів, зокрема економічного тиску, аби вплинути на позицію Варшави.
1 квітня Лорд і американський експерт, член Комісії у польських справах І.Боуман, підтримані Блісом, запропонували Вільсону направити польській стороні ще одну ноту з вимогою припинити бойові дії та утворити "неупереджену тимчасову комісію", яка б стала посередником в укладенні перемир'я. Наступного дня на пропозицію президента США Найвища Рада (або як її ще називали за вирішальний вплив Великобританії, Франції, США та Італії - "Рада 4-х") ухвалила таке рішення.[5;82] Було створено комісію у справі польсько-українського перемир'я на чолі з південноафриканським генералом Ботою. Навіть Лорд, попри свої польські симпатії, підготував у цей час меморандум, де визнавав вину Варшави за невиконання телеграм союзників. Американці здійснили ще одну спробу зупинити бої, коли Східну Галичину відвідали капітани В.Бахман і С.Рейслер. Офіцери зустрілися з політичним і військовим керівництвом ЗУНР, і за їхнім посередництвом галицький уряд іще раз запропонував полякам переговори. Результат лишився той самий: поляки проігнорували це звернення. Пробуючи вплинути на позицію Варшави, наприкінці квітня Вашингтон на якийсь час припинив постачання Польщі військового майна. Боуман говорив польському представникові в Парижі Е.Ромеру, що перетворення Польщі на агресивну імперіалістичну державу спричиняє зміну політики США у польському питанні. 1 травня Вільсон дав доручення Лансінгові зустрітися з Падеревським і висловити йому стурбованість Сполучених Штатів діями поляків у Галичині та надію, що переведена з Франції польська армія генерала Ю.Галлера не буде використана на українському фронті. Американці наголошували, що від поведінки поляків тепер залежатиме позиція конференції у визначенні польського кордону. Дещо пізніше Вільсон на засіданні Ради 4-х навіть запропонував у разі тривання польського наступу звернутися до польської делегації з вимогою залишити конференцію.