Феномен особистої і групової влади в Україні проявляється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої.Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим. Так, наприклад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а партійна маса вже пристосовується до вироблених правил лідером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.
Сутність особистої влади в Україні здебільшого проявляється як влада мітингового вождя(«борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого батька»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види особистої влади ґрунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу.
За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани— це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади.
За новою Конституцією державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені у такому:
1) висока питома вага судово-юридичних установ у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду — 6 призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції — 14 представлено юридичними організаціями, 11 — призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) обираються на їх пленарних засіданнях;
2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади;
3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;
4) наявність спеціалізації судів;
5) наявність суддівського імунітету;
6) проголошення демократичних засад судочинства;
7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;
8) узаконення суду присяжних.
Однак проголошені конституційні принципи судочинства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають у першу чергу торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного і соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень. Прерогативи інших гілок влади буде розглянуто в наступних розділах.
Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, але й для функціонування механізму противаг і стримуваньміж ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпічменту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду президенту і парламенту (парламентський контроль за діяльністю уряду і виконанням бюджету).
Однак названі механізми противаг і стримувань виявилися недостатньо ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади у перехідний період. У політологічній і юридичній літературі існують думки щодо недоліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:
1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездійсненна;
2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядовоїпрограми;
3) дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відповідальності президента і парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.
Висновки
1. Влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою примусу, права, авторитету. До розуміння влади існує декілька підходів:
a. біхевіористський — розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших;
b. телеологічний — як засіб досягнення суспільних цілей;
c. інструменталістський — як набір певних інструментів впливу на суспільство (сила, багатство, знання);
d. структуралістський — як структуру поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору покарань і винагород.
2. Усяка влада як засіб панування (а в сучасну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здатність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори:
a. особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу;
b. середовище, що характеризується станом невизначеності, мінливості та складності, може негативно позначитися як на інституціональному, так і груповому і особистому рівнях влади;
c. процесуальні, пов'язані з співвідношенням невдач і успіхів суб'єктів владних відносин.
3. Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. Політична влада включає державну, владу партій та груп тиску, владу політичних лідерів і засобів масової інформації.
4. Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований примус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо.
Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих в даному суспільстві цінностей і норм.
Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.
Плюралізм владних центрів, що функціонує в рамках цивілізованого правового узгодження· різноманітних політичних, економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утворенню владної монополії, трансформації її управлінських функцій у функції панування.
5. Типологізацію влади можна проводити за такими критеріями: 1) характером примусу; 2) типом легітимності; 3) ступенем публічності; 4) типом владного суб'єкта; 5) джерелами формування; б) ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.
6. Примус як атрибут влади може бути насильницький, узаконений і правовий.
7. За типом легітимності влада буває традиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною — на визнанні виняткових рис політичного лідера, національно-патріотичною — на визнанні символів, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень, соціально-евдемонічною — на визнанні здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя; правничо-раціональною — на визнанні владних інститутів в силу їх конституційного статусу, раціонально-цільовою — на визнанні влади в силу її здатності забезпечувати виконання поставлених цілей, на засадах участі — на визнанні необхідності і здатності широкої участі мас у впливі на владу.
8. За ступенем публічності влада може бути: 1) видима, прозора; 2) напівприхована; 3) прихована, криптологічна.
9. За типом владного суб'єкта влада є інституціолізована, групова, особиста. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централізованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентро-ваною. За груповими ознаками — національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною. За особистими ознаками — деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харазматично-традиційною.
10. За джерелами формування влада може бути: монархічною, аристократичною, олігархічною, демократичною, а також династичною, узурпаторською, виборною, призначуваною, делегованою.
11. Влада може бути єдиною і розподіленою на законодавчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримувань і противаг.
12. Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримувань і противаг.