Стрижневі політичні ідеї марксизму:
1) істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження;
2) досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу;
3) визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо;
4) головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату;
5) авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої – завоювання політичної влади;
6) робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи;
7) державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон – фундамент для закону;
8) громадянське суспільство – це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв’язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; держава – механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політично, але вона не є силою, зовні нав’язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право – розведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада – організоване насилля одного класу для пригнічення іншого;
9) буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право – формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства;
10) одне з головних завдань революції – зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої влади;
11) пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної „зрівнялівки”;
12) центральне питання будь-якої революції – питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання – є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони;
13) творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості;
14) комуністична суспільно-економічна формація має дві фази – соціалізм і комунізм;
15) у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип „кожний – за здібностями, кожному – за потребами”, людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.
3. Політична культура в Україні
Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверджують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя. На думку 64,6 % респондентів, виявлення інтересу до політичного життя є обо’язком громадян. У той же час майже третина опитаних (30,7%) схиляється до того, що таке є особистою справою кожного, підкреслюючи, що цей інтерес не варто ані заохочувати, ані придушувати. Тільки 2,1% респондентів були переконані, що заняття політикою, - то марна трата часу.
Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого громадянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припустити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, виток полюсів багатства і бідності, генерує загальний стан напруженості та противостояння. Звідси висновок: необхідне кардинальне перетворення капіталістичного суспільства – усуспільнення власності на засоби виробництва. Це дозволить ліквідувати нерівність їх розподілу в суспільстві, а однозначно й всі неминучі конфлікти.
Який політичний аспект капронової перебудови? Він полягає в тім, що знищення (усуспільнення) приватної власності неминуче передбачає й руйнування знарядь її політичного панування – системи ліберальної держави. Повний „розрив” з принципами ліберальної організації влади необхідний саме тому, що вона конституційно оформлює приватновласницькі відносини. Представницька парламентська демократія з ідеєю поділу влад, захистом прав меншості, загальним виборчим правом є „ширмою”, за якою ховається панування буржуазії над пролетаріатом.
Як же має бути організоване альтернативне суспільство? Антитеза ліберальній державності була побачена в досвіді Паризької Комуни 1817р., яка, на думку К.Маркса, була саме „непарламентною, а працюючою корпорацією, в один і той же час законотворчою і виконуючою закони”.
Таким чином, у межах марксистської теорії відбувається істотне уточнення радикально-демократичного концепту влади – ідеї прямого та загального народоправства. Ідея політичної рівності (та самоуправління) може бути реалізована лише в рамках економічної рівності (та самоуправління). Теза про загальну (суспільну) власність надає радикально-демократичній політичній теорії логічно завершеного вигляду.
На думку класиків марксизму, у новому суспільстві відбувається суттєве розширення сфери, що потребує управління („планування”). Останнє має охопити фактично усе суспільство: „ ... Управлінню доведеться відати не лише окремими сторонами суспільного життя, але й усім суспільним життям в усіх його проявах, в усіх напрямках”. Однак у силу того, що суспільство попервах одразу не в змозі здійснити „владу народу за допомогою самого народу” і залучити до управління державою поголовно всіх трудящих так, щоб „функції нагляду і звітності” виконувалися „всіма по черзі”, тимчасово необхідно здійснювати владу народу за допомогою „кращої частини народу”. Тому „народне самоуправління”, яке охоплює, зауважимо, всі сфери суспільства, тимчасово має здійснюватися „найбільш свідомими”, „найбільш достойними” представниками народу. В більш пізній та більш екстремальній ленінській версії марксистської теорії „стан достойних” перетворюється в партію-авангард – „ум, честь і совість” нового суспільства.
Отже, наче, як і передбачали основоположники марксизму, суспільні функції в новому суспільстві втрачають „свій політичний характер” і „перетворюються на прості адміністративні функції, які спостерігають за соціальними інтересами”, але право на їх здійснення дається не всім, а лише тим, хто доріс до статусу „достойного”, тим, хто увійшов до авангардного „стану кращих”.
Відсутність справжніх суспільних та державно-правових норм демократії, незалежної громадської думки та громадського контролю за функціонуванням публічно-владної сфери, її монополізація „станом достойних” на практиці не створюють нічого іншого, крім тоталітарної системи партійної держави-деспотії. В останній виникає не лише нова яскраво виражена соціальна стратифікація (нерівність фактичних статусів різних членів суспільства), але й система тотального контролю та регламентація поведінки усіх сторін життя членів „вільної асоціації”. Реальна простір людської свободи стає набагато вужчим, а гноблення „загальнонародної держави” – на порядок вищим, ніж у пресловутій ліберальній державі парментської демократії.
Марксистка політична теорія універсалізувала значення соціальних конфліктів ранніх стадій індустріально-ринкового старту і оголосила про можливість їх подолання лише за умов „розриву” та заперечення ліберального владного концепту, заміни останнього радикально-демократичною владною парадигмою. Однак історичний досвід скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід політичного розвитку.
Інший показник політичної культури – це орієнтація громадян під час виборчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який ґрунтується на особистості політичного діяча або на підтримці партійної програми. У суспільствах з високим рівнем розвитку гомогенної політичної культури виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур і тільки іноді вони орієнтуються у своїх політичних партій як „необхідний елемент демократичного розвитку суспільства” (8%). Більшість вважала, що політичні партії усього політичного спектру „залучені у змагання за захоплення влади” (52 %).
Вибори президента України у 1991 та 1994 рр. засвідчили, що громадські політичні інституції ще не одержали пріоритетного розвитку, тому виборці орієнтуються скоріш на особи політичних діячів, а не на партії або рухи, які висувають своїх кандидатів. Незважаючи на недоліки у демократизації суспільства та ускладнення економічної ситуації, громадяни України не були готові вдатися до авторитарних методів розв’язання існуючих проблем. Чітка негативна реакція супроводжувала того кандидата до парламенту, який наполягав, що „порядок можна навести тільки силою” (69%), або що „авторитарна влада (залізний кулак) – то найкращий шлях до демократії”. Принаймні, майже половина населення вважала, що Україна може стати демократичною країною з таким же рівнем життя, як у Західній Європі, 46% вважали, що таке можливо для майбутніх генерацій, 13% - для нинішнього покоління, 29% не подіяло це твердження.