Смекни!
smekni.com

Політичне лідерство в Україні (стр. 1 из 7)

Вступ

Актуальність теми дослідження. Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен замислювались над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати терміном «політичне лідерство» (від англ. leader – вести, керувати). Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться й свої лідери. Це найдосвідченіші, найсильніші й найсміливіші люди, яких підтримують і визнають одноплемінники, громадяни. Геродот, Плутарх, Тіт Лівій та інші історики у своїх працях чільне місце відводили діяльності тих, кого ми називаємо сьогодні політичними лідерами, адже бачили в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії. І сьогодні в суспільстві, як ніколи, висока потреба в політичному лідері, здатному швидко і чітко реагувати на проблеми, що постають перед суспільством, і головне, здатному знаходити ефективні шляхи вирішення позначених проблем.

З початком політичних перетворень в середині 80-х років ХХ ст. в СРСР пішли в минуле суперечки про те, хто творить історичний процес: маси або особа? Сьогодні панує розуміння важливості кожного суб'єкта суспільних відносин відповідно до відведеної йому ролі. Бурхливий перебіг політичного процесу в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, висунув достатньо велику кількість людей, чий особистий вплив дозволяє їм відігравати істотну роль в соціальному розвитку суспільства. Політичне лідерство, таким чином, займає в сучасних умовах особливе положення у зв'язку з тим, що воно зримо і значущо впливає на хід політичних подій.

Процеси модернізації і демократизації в сучасній Україніроблять актуальною потребу формування політичного лідерства, здатного забезпечити компетентність державного управління й реформаторський шлях суспільного розвитку.

Політичне лідерство – одна з центральних проблем політології, безпосередньо пов’язаних із характером і якістю політичної влади, конкретним способом її структурування та легітимації. Демократичне лідеротворення, яке для більшості країн Європи є нормою, в нашій державі лише утверджується та визначає подальшу перспективу організації політичної влади. Система формування політичного лідерства вбирає відповідно типові зразки цивілізаційного досвіду продукування лідерів та еліт й нові українські пріоритети кадрової політики. На механізм лідеротворення покладаються важливі функції, як-то стабілізація політичної системи, активізація впливу громадськості на прийняття політичних рішень, підтримка демократичних цінностей та інститутів. Тож від ефективності його діяльності залежить не лише якість політичної влади, а і в цілому суспільний прогрес.

Мета дослідження.Метою курсової роботи є дослідження феномену політичного лідерства в Україні, окреслення його особливосте та механізмів створення.

Для досягнення цієї мети потрібно виконати такі науково-досліднізавдання:

- визначити зміст поняття політичного лідерства, його місця та ролі в політичному житті суспільства;

- дослідження становлення і функціонування політичного лідерства в Україні, характерних рис і якостей;

- виявлення особливостей становлення і тенденцій формування політичного лідерства в Україні.

Об’єктом курсової роботиє політичне лідерство.

Предметом дослідження є механізм формування та особливості політичного лідерства в сучасній Україні.

Практичне значення одержаних результатів дослідження.Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять,при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження даної проблематики.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 36 найменуваннь.


1. Феномен політичного лідерства у політичній науці

1.1 Вивчення проблеми політичного лідерства у науковій літературі

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель. В утопії досконалої держави Платона правителями є філософи. Право філософів на панування Платон обгрунтовує тим, що вони, «бачачи і споглядаючи дещо струнке і вічно тотожне, що не творить несправедливості і від неї нестрадаюче…», самі наслідуючи цьому, внесуть «в приватний і суспільний побут людей» те, що вони находять у світі ідеального буття [24, 132]. Тобто під істинними філософами Платон розуміє тільки тих, хто любить «споглядать істину». Іншими словами, головними умовами, при яких людина отримує право бути правителем, є оволодіння істиною і її постійне осягнення.

Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та більш досвідчені глави сімейств. У подальшому, на його думку, право володарювати отримує той, хто переважає інших розумом. Він обгрунтовує це положення рядом аналогій: «Так, домашні тварини за своєю природою стоять вище, чим дикі, і для всіх домашніх тварин краще знаходитись у підкоренні людини: так вони прилучаються до свого блага. Так же і мужчина по відношенню до жінки: перший за своєю природою вище, друга нижче, і от перший володарює, друга знаходиться у підкоренні. Той же самий принцип неминуче повинен панувати і в усьому людстві» [24, 133].

Великого значення проблемі політичного лідерства надавали мислителі різних історичних епої, такі, як Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Тард та ін. Хоча вони вкладали неоднаковий зміст у це поняття. Так, Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т. Карлейль і Р. Емерсон були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння й творче начало в історії. Оригінальну теорію, суть якої полягала в необхідності цілеспрямованого створення найвищого біологічного типу людини-лідера («надлюдини»), висунув Ф. Ніцше. Значний вплив на сучасне розуміння політичного лідерства справили погляди Г. Тарда. Він намагався довести, що основним законом соціального життя є дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера. Єдиним джерелом прогресу суспільства є, на його думку, відкриття, зроблені ініціативними й непересічними особистостями.

У Новий час глибокі думки про роль видатних особистостей в історії висловлені Г. Гегелем. Він вважав, що цілі, які переслідують великі люди і яким вони віддають свою пристрасть, містять момент всезагального. Історичні особистості – це люди, в яких втілені цілі діалектичних переходів, які повинні мати місце в їх час [8, 83].

Гегелівський підхід до розгляду суспільно-політичного лідерства отримав дальший розвиток у марксизмі. Основоположники цієї аналітичної традиції виходили з того, що і сама поява видатних особистостей, і результати їх діяльності є історичною необхідністю [8, 84].

У сучасній західній політології висунуто кілька концепцій політичного лідерства. Найбільш відомі – це так звані теорія рис лідерства, ситуаційна теорія лідерства, теорія визначаючої ролі послідовників, а також синтетичні підходи до розгляду лідерства. Зарубіжні дослідники розглядають проблеми лідерства на двох рівнях.

На першому – переважно теоретичному – робляться спроби загально-теоретичного рішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політологічних концепцій лідерства.

На другому – переважно утилітарному – вирішення проблеми лідерства зводиться до емпіричних досліджень, до вироблення практичних рекомендацій.

Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену Максом Вебером. Він виділив три типи лідерства:

- традиційне лідерство – право на лідерство, приналежність до еліти, віра в святість традицій (характерного для індустріального суспільства);

- харизматичне лідерство – віра в здібності вождя, його винятковість, культ особи;

- раціонально-легальне лідерство – основане на вірі в законність існуючого порядку, бюрократичне лідерство.

Головною фігурою у веберівській теорії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народу, перед яким він несе відповідальність. На думку Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об’єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.

В концепції харизматичного лідера Макса Вебера розуміється лідер, який на відміну від бюрократа і лідера традиційного глузду, що діють на основі певних експертних професіональних знань, виходить із власного внутрішнього переконання у тому, що він знає (і тільки він) спосіб рішення поставлених проблем.

Подібний лідер вимагає від своїх послідовників безперечного підкорення своїй волі. Разом з тим свою концепцію харизматичного лідера М. Вебер жорстко прив’язує до плебіцитарної теорії демократії, розглядаючи останню як панацею від тиранії бюрократів. У рамках цієї теорії народу й окремим індивідам відводиться роль пасивного учасника політичного процесу. Єдина форма політичної участі для мас – це участь у виборах і реалізація права на голосування [24, 136].

Протягом тривалого часу проблема політичного лідерства була практично виключена з поля зору наших суспільствознавців, що робить для нас особливо цікавими праці відомих зарубіжних авторів з даної проблематики. Однією з них є книга Роберта Такера «Політична культура і лідерство в Радянській Росії. Від Леніна до Горбачова». Її автор – представник так званого ліберально-демократичного напрямку американської радянології, почесний професор Принстонського університету, президент Американської асоціації слов’янознавства. Р. Такер розділяє діяльність лідера на три взаємопов’язані фази-функції. Перша – це діагностична функція: лідери визначають ситуацію, ставлять їй «діагноз»; друга – пропонування: вони (лідери) пропонують політику, тобто напрям дії в інтересах групи, яка буде вирішувати проблемну ситуацію; третя – мобілізуюча: лідери повинні добитися підтримки групою даного ними визначення її становища і запропонованого плану дій. Усі ці функції притаманні як лідерам, що відносяться до встановлених (конституційованих) форм, так і до лідерів суспільно-політичних рухів [27, 21].