Еліта закритого типу формується за допомогою «системи гільдій» ( від нім. gilade – корпорація, об’єднання). Її характерними рисами є закритість. Нові претенденти відбираються з нижчих прошарків самої еліти, а не народу. Для відбору характерні численні формальні вимоги. Суб’єктами відбору виступають не широкі народні маси, а вище керівництво чи й сам керівник. Тому головним засобом відбору тут є призначення, кооптація.
Політичне лідерство
Політичного лідера (з англійської-провідника) ми визначаємо як учасника політичного життя, що прагне і здатний консолідувати зусилля оточення і активно виливати на нього заради досягнення визначеної мети. Народження політичного лідера починається з того моменту, коли його соціальний досвід, помножений на неординарні особистісні якості, дозволяє зробити йому для себе важливий висновок, немовби кажучи собі: “Я знаю суть проблеми, що настала перед нами, бачу шляхи її вирішення. Те, що я пропоную, сприймається людьми. Мене підтримують, я можу очолити людей у їх прагненні досягнути мети.” Такий початковий момент самооцінки є, без сумніву, необхідним, але далеко не достатнім. Зрештою, така самооцінка може бути наслідком банального психологічного розладу.
Для з’ясування сутності політичного лідерства насамперед підкреслимо, що справжній політичний лідер розпочинається там де з’являється професійне політичне мислення. де політик ставить під сумнів можливості свого здорового глузду і покладається на спеціальні, цілеспрямовані на знання як результат наукового підходу до суспільства.
Принципово важливим є також з’ясування питання про роль і місце лідера в системі політичних відносин суспільства. Тут політичний лідер може виступати як в ролі суб’єкта, так і об’єкта політичного процесу.
Суб’єктом тому, що за своїми якостями і в результаті добровільного вибору людини він очолює соціально-політичні рухи з метою реалізації інтересів конституєнтів (прихильників виборців). Заради цього лідерові, надаються владні повноваження. За їх допомогою він спрямовує зусилля, волю, інтелект людей, оперує суспільними ресурсами.
Разом з тим, політичний лідер – це не якась ізольована, абсолютно автономна фігура, що здіймається над суспільством. Він є одночасно і об’єктом політики. У вирішенні тих, чи інших проблем він завжди відчуває вплив і тиск різних зацікавлених сторін. Займаючи певну посаду він, в умовах формальних механізмів здійснення влади, потрапляє до системи владних відносин з усім комплексом противаг і балансів.
Варто зазначити, що проблема політичного лідерства виникає лише за наявності широких політичних і громадських свобод. Їх обов’язковими передумовами є політичний плюралізм, багатопартійність, фракційна діяльність всередині парламентів і партій, які забезпечують безперервне політичне інтелектуальне змагання представників певних ідей та соціальних інтересів.
В умовах тоталіторазму і авторитаризму не існує політичних лідерів у повному розумінні цього слова – є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами лідерства, а використовуючи монополію на інформацію, на організацію на засоби виробництва, на можливість розпоряджатися ресурсами.
Проблема лідерства включає, обов’язково, і проблему його підтримки його конституантами. В умовах демократії саме політичне життя примушує політичного лідера усвідомити, що він виступає суб’єктом політичного життя не сам, а у взаємодії у єдності із прихильниками, виборцями, окремими суспільними верствами чи й усім народом. так останній кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський підписувався наступним чином: Петро Калнишевський кошовий отаман Війська Запорозького із отаманнею та усім товариством запорозьким.
Політичний ватажок
Перш ніж завести, мову про політичного лідера з огляду на нашу політичну ситуацію доцільно зупинитися на alterego лідера – політичному ватажкові, це поняття почав розробляти французький соціолог Густав Лебон.
Політичний ватажок – суб’єкт політичної діяльності яскраво вираженого популістського спрямування. Популіз (від. лат. populus-народ) синонім демагогії, прагнення завоювати політичний авторитетне здійснення обіцянками, запровадженням з населенням, спекуляціями іменем народу.
Риси політичного ватажка (популіста, демагога)
1. Потурання сьогоденним примітивним потребам мас. Політичний вожак йде не попереду громадської думки, а завжди за нею, він завжди «рупор низів».
2. Використання критичних самоційних станів натовпу – страху, ненависті, ворожнечі, ущемлення гідності.
3. Підлабузництво, запобігання перед масами. Постійна експлуатація фраз на зразок: «народ мудрий», «народ завжди правий» і т. п.
4. Вживання лексики натовпу, опанування спеціальним красномовством, головними прийомами якого є енергійні, але повністю бездоказові твердження; яскрава образність, ґрунтована на поверховому аналізі.
5. Завищені обіцянки.
6. Апеляція до найбільш непідготованих малоосвічених охлократичних елементів населення.
7. Паразитування на ідеї зруйнування, бо масам вони більш імпонують ніж ідеї творення.
8. Розум і освіта швидше шкодять вожакові ніж приносять користь. Розум робить людину більш поблажливою. Розум, освіта дають можливість помітити протилежні наслідки, різні боки питання чи проблеми, усвідомити справедливість вимог політичних опонентів. Одним словом, розум послаблює напруженість і силу переконань, необхідних для того щоб стати проповідником, апостолом, “глаголом жечь сердца людей”. Та й історичний досвід людства вказує що вожаки всіх часів і особливо вожаки революцій відзначалися надзвичайною обмеженістю.
Як стверджував П. Струве, маючи на увазі В.Леніна вожаком стають не тому що він особистість, а саме тому, що він “ неособистість”.
Концепція політичного лідерства
У сучасній світовій політологічній думці склалося кілька концепцій витлумачення сутності політичного лідерства. Однією із самих популярних упродовж тривалого часу залишається “ теорія рис”. Наукові пошуки у межах цієї концепції спрямовуються на виєвлення найтиповіших “лідерських якостей”. Свого часу у 1940 р. К. Бірд виділив таких типових рис аж 79. Р. Стогділл у “ Підручнику з лідерства” 1974 р. виділив 40 якостей. Прихильники даної концепції розглядають лідера як уособлення цих рис. І якщо індивідуум має такі риси від народження чи попрацював над їх набуттям – він обов’язково стає лідером. Перефразовуючи гуманістів у даному контексті скажемо: «особистість – коваль свого лідерства».
У критиків даної концепції виникає вбивче питання: чому у реальному житті лідерами стають далеко не найяскравіші індивідуальності?
Прихильники ситуативної концепції лідерства відповідають: та тому що лідер попри всі його лідерські якості є, насамперед, породженням, функцією певної ситуації. Перетворення конкретної особи у лідера визначається ситуаціями, що виникають у “піраміді влади”. Перефразовуючи Л. Фейхтвангера у даному контексті скажемо: «владна ситуація навіть пустопорожню людину наповнює змістом».
Прихильники концепції послідовників (конституснтів) витлумачують лідерство як особливий тип взаємодії між цілями керівника і цілями послідовників. Характер цієї взаємодії залежить від багатьох причин: ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму. Пріоритет все ж у цій взаємодії належить лідерові, який концентрує свої зусилля на відстоюванні групових цінностей та інтересів.
Психологічна концепція тлумачить лідерство наслідок волі до панування з боку майбутнього лідера і втечі від свободи з боку мас готовності мас перекласти відповідальність за себе на лідера.
Реляційна концепція лідерства. застерігає від абсолютизації особистісних рис чи ситуації, ролі послідовників чи інстинктів. Її прихильники наголошують, що всі ці чинники є відносними, співвіднесеними із певною конкретно історичною ситуацією і мають розглядатися в комплексі, з виділенням, звичайно, того, що виступає у конкретній ситуації на передній план. А це можуть бути і послідовники, і обставини у піраміді влади, і особистісні якості, психологічні характеристики соціумів.
Вимоги до політичного лідера:
Насамперед це акумуляційність – здатність кваліфіковано акумулювати і адекватно виражати інтереси широких мас. Підкреслимо, що тут мова іде не про вміння збирати інформацію взагалі, а саме політичну інформацію. Політичного лідера має цікавити не статистика наприклад: прожитковий мінімум, а співвідношення тривалості життя, рівнів життя різних соціальних верств. В іншому випадку політичний лідер може відірватися від інтересів мас. З іншого боку, його ж підстерігає небезпека – розчинитися, повністю, ототожнитися з цими інтересами. У такому випадку він теж втрачає риси лідерства.
Наступною вимогою є іноваційність – здатність генерувати нові ідеї (або комбінувати і вдосконалювати старі). Ще в кінці XIX ст. політологи вивели закономірність: – “значимість будь-якого суб’єкта політики обернено пропорційна ступеню поширеності висунутих ним ідей”. Якщо маси у повній мірі сприйняли ідеї лідера – то він їм уже не потрібен. У такому випадку він повинен або висувати нові ідеї, або пропонувати нові механізми їх реалізації – постійно підтверджувати своє право на авангардну роль.
Вимоги до лідера є також вміння об’єднувати суспільство екстраординарною метою. Вождь об’єднує широкими обіцянками, а політичний лідер – “екстраординарною метою” або метафорично “метою скутих втікачів” (втікачі здобудуть свободу лише тікаючи в одному напрямі). Ця метафора показує, що екстраординарна мета може бути досягнута лише спільними зусиллями кількох чи усіх учасників політичного процесу лідера з яскраво вираженою рисою іноваційності ще називають прапороносцем.