Історія Древнього Сходу надає щодо цього унікальні можливості, оскільки багато країн ранньо-східного світу тривалий час розвивалися ізольовано один від одного й процес зародження політичної ідеології протікав у них що називається в чистому вигляді, незалежно від зовнішніх впливів. Подібна ситуація вкрай рідко повторювалася в наступній історії в інших народів. Крім того, високий рівень культури й багаті літературні традиції сполучалися тут з уповільненими темпами соціального розвитку.
В античній Греції філософія стала світоглядною основою політичних і правових навчань. Це визначило постановку таких питань, як причини виникнення держави й законів, їхню взаємодію й загальні закономірності розвитку. Теоретичний підхід до вивчення політики й права в давньогрецьких вченнях відокремлюється від практико-прикладних описів техніки державного управління. Усяке дійсне знання, у тому числі й політичне, стверджував Аристотель, має справу із загальним й існуючим по необхідності. От чому “мудрість і мистецтво управляти державою не будуть тотожні”. Дотримуючись цього ідеалу щирого знання, філософи прагнули оформити свої погляди на державу й право у вигляді політичної теорії, перетворити їх у єдиний комплекс взаємозалежних понять і доказів.
Саме в давньогрецьких філософів ми знаходимо перші в історії визначення держави й закону, класифікації форм державної влади, концепції переходу від одного політичного пристрою до іншого.
Величезний вплив на наступний розвиток політико-правової ідеології зробило навчання Платона. Під його впливом складалися філософські й соціально-політичні погляди Аристотеля, стоїків, Цицерона й інших представників античної політичної думки. Висунуті Платоном ідеї “правління філософів” й “мудрих законів” були сприйняті багатьма мислителями епохи Просвітництва.
Платонівський проект спільності майна активно обговорювали ранні представники соціалізму - Т. Мор, Т. Кампанелла й ін. На цій підставі деякі дослідники називали Платона “родоначальником комунізму”. У дійсності платонівські побудови не містять комуністичного ідеалу, тому що спільність майна в нього поширюється лише на вузький прошарок стражів-правителів і не становить економічної основи проектованого суспільного ладу.
Далеко за межі античності вийшов вплив політико-правових ідей Аристотеля. Широке поширення в наступній політичній думці одержало запропоноване ним визначення держави як об'єднання громадян заради загального добра. Взяте поза своїм контекстом, воно виявилося досить зручним, оскільки дозволяло захищати різні соціальні інтереси. Залишалося тільки уточнити, кого варто включати до складу громадян і що потрібно розуміти під загальним добром. Віддалені відгомони цього визначення чутні в сучасних концепціях держави загального благоденства.
У політичну ідеологію середньовіччя й Нового часу з аристотелевського вчення перейшли класифікація форм держави, положення про причини зміни політичних станів, змішаний державний устрій. Уявлення Аристотеля про природне й умовне право дали потужний поштовх розвитку природно-правових концепцій.
Антична політико-правова ідеологія зробила перші кроки по осмисленню політичної волі. Держава й закони в Древній Греції починають розглядатися як встановленні, створені самою людиною й покликані служити її інтересам. Подібного роду уявлення, однак, відносилися тільки до вільних громадян держави й супроводжувалися обґрунтуванням підневільного положення рабів. Розширення цивільних свобод в Античному світі відбувалося за рахунок розвитку рабовласницьких відносин.
Політико-правова ідеологія Древнього Рима, яка складалася під сильним впливом ідей грецьких мислителів, розробила ряд своєрідних конструкцій, що залишили помітний слід в історії політичних і правових навчань. Серед них - знамените визначення держави (“справа народна”), дане Цицероном, а також його ідея про право (закон) як зв'язок, як основу суспільства. Значний вплив на відокремлення теорії права від філософії зробили логіко-правові конструкції римських юристів, розробка ними догми права.
Проблема подолання політичного відчуження в політико-правовій ідеології Древнього Рима виражена слабко. Термінологічно вона намічена визначенням держави як “справи народної”, теоретично - виправданням системи стримувань і противаг, яка попереджає виродження республіки в тиранію. Цицерон визначав право як з’єднання суспільства (народу), але в його розумінні воно поширювалося лише на вільних; крім того, він же стверджував, що при гуркоті зброї (у період війни) замовкають закони.
Зовсім виняткове значення в історії суспільно-політичної думки належить християнству. Складність самого процесу становлення нової світової релігії, відбиття цієї складності в християнському каноні (Новий заповіт) обумовили й довгострокове панування християнства в Європі, і можливість використання його в середні століття в прямо протилежних цілях: від апології рабства (Августин) і кріпосництва (Фома Аквінський) до обґрунтування демократично-революційних (таборити) і комуністичних (Томас Мюнцер) програм.
1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень. — Львів, 2002.
2. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.
3. История политических и правовых учений / Под. общ. ред. B.C. Нерсесянца. М., 1997.
4. Кремінь В. Політологія. — К-Х.: Єдинорог, 2001.
5. Політологія: курс лекцій: Навчальний посібник. — Тернопіль, 2004.— 236 c;
6. Політологія: підручник. За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - 3-тє вид., перероб., доп. - К.: Академія, 2006. - 568 с.