Квінтесенцією троцькізму є доктрина «перманентної революції». Л. Троцький (1879-1940) осучаснив марксистську ідею безперервної революції. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали її як довгий ланцюг якісно відмінних один від одного етапів, що наближають революцію до її неминучої мети - завоювання пролетаріатом державної влади і усунення від неї заможних класів.
Л. Троцькйй вніс своє розуміння в ідею безперервності революції (лат. permanens - «постійний»). Перманентність розвитку соціалістичної революції в кожній країні він пов'язував не з внутрішніми умовами, а із зовнішніми чинниками, з перемогою світової пролетарської революції. Він наполягав на експорті російської революції в інші країни за допомогою Червоної Армії і таким чином «підштовхувати» світову революцію.
Прояви троцькізму різноманітні — від міської «герільї» до партизанщини у важкодоступних районах. Багато хто став жертвою власних авантюристичних помилок як наприклад Че Гевара.
У неотроцькістів з'явився «безпрограшний» козир: світове господарство з його інтернаціоналізацією та інтернаціональними корпораціями нібито реанімує «інтернаціональний плацдарм світової революції».
Створений Л. Троцьким IV Інтернаціонал у фрагментарному вигляді існує на периферії капіталістичного світу і не здійснює суттєвого впливу на політичні умонастрої сучасників.
У політології склалось подвійне розуміння фашизму: як конкретно історичного різновиду політичних ідеологій в Італії, Німеччині та
Іспанії в 20-40 pp. XX ст. і як ідеології, що позбавлена певного ідейного змісту і формується з метою виправдання політики пригнічення демократії і апологетики насилля як основної політичної технології. Останнє вимагає доктрин, що проповідують перевагу тих чи інших етнічних, расових, класових та інших соціальних спільнот.
Фашистська теорія у виконанні її родоначальника Б. Муссоліні запозичила елітарні ідеї в Платона і Гегеля, а також концепцію «органістської держави» - обґрунтування агресивної політики держави в ім'я відданого їй населення. У класичному фашизмі злились в єдине ціле войовничий націоналізм, «безмежна воля» держави, харизматична елітарність політичних вождів і апологія військової експансії.
Німецька версія фашизму відрізнялась рафінованою демагогією (націонал-соціалізм Гітлера), філософським обґрунтуванням у формі реакційного ірраціоналізму («німецький міф»), вищим рівнем тоталітарної організації влади і невтримним расизмом. Теоретики німецького фашизму були ідеологічними епігонами і використовували ідеї расової переваги Ж.-А. Гобіно, «зручні» для них положення філософії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та І. Фіхте для конструювання своєї ідеології на пріоритеті соціально-політичних прав деякого міфічного народу-«арії». Відповідно була проголошена політика підтримки «культуротворчих рас» (німців, англійців), обмеження життєвого простору для народів, «підтримуючих культуру» (слов'ян), та знищення «культуроруйнуючих народів» (євреїв, циган). У цій «місії» держава і раса мінялись місцями (на авансцену виходила раса); захист культурної цілісності раси виправдовував та інспірував політику експансіонізму, терору і дискримінації.
Звіряча подоба фашизму і його політичні обриси були характерними для франкістської Іспанії, салазарівської Португалії, Аргентини за президента Перона (1943-1955), Греції кінця 1960-х років та ряду латиноамериканських і африканських країн (Чілі, Бразилія, Південна Африка, Уганда).
6.Національні ідеології (націоналізм) і ідеологія «нових лівих»
Ідеології цього типу відбивають політичні вимоги соціальних груп, чиї інтереси щодо підвищення їх соціального статусу пов'язуються з національною належністю.
Ідеологія націоналізму (за висловом В. Соловйова - «прапор поганих народних пристрастей») містить аксіоми, які проголошують пріоритет:
- національних (етнічних) цінностей перед особистими;
- своєї культури перед іншими;
- державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносу;
- національного минулого (частково міфологізованого) і бажаного національного майбутнього перед теперішнім, яке розглядається як «викривлення» історії;
- «народного» життя і культурної самобутності перед життєвими настановами «безкореневої» інтелектуальної еліти.
Теоретичне обґрунтування націоналізму полягає в тому, що «природа» («кров і земля») - найбільш, тривка основа «національної ідеї». В межах цих пріоритетів націоналізм утворює динамічний вузол між патріотизмом і расизмом.
Відповідно до умов і рівня національної самосвідомості населення політичні сили можуть висувати найрізноматніші вимоги - від захисту культурної самобутності національної діаспори і створення самостійної держави до розширення геополітичного простору для життя нації шляхом пригнічення інших народів.
Титул «нові ліві» - спроба назвати іншого лідера-натхненника в революційних потрясіннях. Ідеолог «нових лівих» Г. Маркузе (1898-1979) заявив, що робітничий клас індустріальних країн приєднався до споживацької гонки і значною мірою інтегрував до капіталістичного суспільного організму, а тому втратив роль соціально-політичного гегемона. Його політична місія нібито переходить до радикального студентства, гуманітарної інтелігенції і маргінально-люмпенізованих верств. Цей «горючий матеріал» розвинутого капіталістичного суспільства в союзі із знедоленими масами бідних країн протистоїть купці багатіїв і надбагатіїв.
Такий авангардно-політичний статус «оздоблюється» відповідними теоретичними здобутками, часто шляхом синтезування різнорідних соціально-філософських ідей. Так, німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм (1900-1980) зробив спробу з'єднати марксизм із фрейдизмом, «безособовий об'єктивізм» марксизму - з глибоким психологізмом фрейдизму та синтезувати марксову динаміку соціальних процесів із фрейдистською концепцією особистості.
Австрійсько-американський лікар і психолог В. Райх (1897-1957) доповнив концепцію «марксизованого психоаналізу» теорією «сексуальної революції», а класичну марксову категорію «відчуження» положенням про «сексуальне відчуження» людини. В. Райх рекомендує спрямувати сексуальний опір (енергію) молоді в політичне русло. «Дивна» суміш цих двох начал викликає сумнів у політичній потенції молоді як «барометра революції» (термін Л. Троцького).
Утопізм, властивий ідеології «нових лівих», і безперспективність шляхів досягнення соціальної гармонії приводить до зменшення прибічників руху «нових лівих».
7.Ідеологія альтернативних рухів
Альтернативні соціальні ідеї відбивають прагнення вийти за межі традиційних ідеологічних систем і дати тлумачення новим соціальним проблемам наприкінці нинішнього тисячоліття з позицій гуманізму через провідне поняття «людина».
Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, парти і соціальні групи, а об'єднання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей. До них відносяться пацифісти (лат. pacificus - «миротворний») - противники всіляких воєн, прибічники миру на Землі; феміністи - прихильники утвердження рівноправ'я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті; екологісти - особи, що виступають на захист навколишнього середовища; прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демасифікації культури та інші.
Альтернативні концепції та ідеї - політичні, економічні та етичні - зводяться до кількох узагальнених положень.
Вихідним положенням виступає теза про безперспективність індустріального суспільства, оскільки індустріальний тип розвитку неминуче приводить до зрощення великого виробництва, утворення політико-економічної «мегамашини», яка протистоїть індивіду, і в поєднанні з розподілом праці, що поглиблюється, веде до відчуження сутнісних сил людини.
Теоретики альтернативних рухів (Е. Шумахер, І. Ілліч, І. Штрассер) характеризують сучасне суспільство як «систему», що є безликою централізованою структурою, яка позбавляє індивіда можливості самореалізуватись і усвідомити власні інтереси.
При цьому соціальна природа «системи» ототожнюється як з капіталізмом, так і з соціалізмом (під ним мається на увазі адміністративно-командна модель суспільного ладу); вони трактуються як два різновиди індустріального суспільства, орієнтовані на максимізацію споживання внаслідок економічного зростання. Така «система» перетворює людину не в мету, а в засіб економічного розвитку, тому вона є аморальною і антигуманною.
Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку; вона має багато аспектів і включає: розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового товарного виробництва; антиетатизм, тобто конфлікт з державою; самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької демократії; зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних системах.
Суть пропонованої альтернативи - суспільство, метою якого є вільний розвиток особистості. Альтернативники формулюють головне завдання на сучасному етапі руху до такого суспільства як подолання відчуження людини в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Вони сповідують стратегію «малих справ» - впровадження «малих ніш» альтернативного способу життя в існуючий «великий соціум». Все це виглядає досить утопічно, але стратегія «малих справ» представляє собою антипод радикалізму в політичних діях, оскільки всі форми політичних акцій аль-тернативників мають ненасильницький характер.