Крім того, одні партії настроєні на прагматичну діяльність і постійно використовують будь-які можливості для досягнення поставлених цілей, а отже, на передній план виступають відповідні функції. Інші – віддають перевагу ідеологічному стилю діяльності і вбачають своє головне завдання в захисті ідеалів і принципів. У цих партій домінують інші функції, відповідні до їх цілей.
Правові основи створення і діяльності політичних партій
Крім загальносоціологічного підходу в політології існує і правова характеристика політичних партій, бо вони є суб’єктами права. Політичні партії беруть участь в різних відносинах, регульованих юридичними нормами, але головним чином їх діяльність регламентується конституційним законодавством і відповідними законами про партії. В Україні діяльність партій регулює Закон України „Про політичні партії в Україні” 2001 р. У конституціях і законах закріплюються права і обов’язки політичних партій, вимоги, що ставляться до їх статутів і програм. Законодавством регламентується порядок і умови створення і припинення діяльності партій, фінансова сторона їх функціонування і контроль за діяльністю партії з боку держави. У багатьох країнах, в тому числі в Україні, Конституція забороняє створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі і дії яких суперечать принципам Основного закону.
З точки зору законодавства процес створення політичних партій регулюється в різних країнах по-різному. В одних країнах порядок утворення партій взагалі законодавче не регулюється. Громадяни самі проголошують створення партії, не звертаючись ні до кого за дозволом (Великобританія, Нова Зеландія). В інших – законодавство не вимагає формальної реєстрації, однак для створення партії необхідно надати до компетентних органів певні документи (програму, статут тощо). У деяких країнах передбачається і обов’язкова реєстрація партій в певних державних органах (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції тощо). Проте у більшості країн попереднього дозволу з боку держави на створення партії не потрібно.
У деяких державах для реєстрації партії потрібна підтримка певної кількості громадян; в інших країнах для юридичного оформлення партії необхідна певна кількість її членів.
Законодавством регулюються умови і межі діяльності політичних партій. Так, практично в усіх країнах діяльність партії дозволяється, якщо вона не суперечить конституційним нормам, не закликає до повалення існуючого ладу, не створює військові організації тощо. Правовими актами регулюється і фінансова діяльність політичних партій (порядок фінансування політичних партій, їх витрати на виборах, контроль за фінансовою діяльністю).
У багатьох країнах діє інститут фінансування політичних партій. Причому, в одних країнах об’єм фінансування конкретної партії залежить від числа поданих за неї голосів на попередніх виборах; в інших країнах – від числа отриманих депутатських мандатів. Регулюється законодавством і приватне фінансування політичних партій, але, як правило, забороняється отримувати гроші з-за кордону. У багатьох країнах політичні партії згідно з законом зобов’язані подавати державним органам щорічні фінансові звіти із зазначенням джерел, з яких отримані кошти.
Типологія політичних партій і партійних систем
Різноманітність історичних і соціально-культурних умов розвитку країн і народів призвела до виникнення політичних партій, що мають різні організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість; істотно вони відрізняються і за способами та функціями діяльності. Коли дослідники вперше поставили задачу класифікувати створені і діючі партії, то головними критеріями такого поділу були або моральні („хороші” і „неблагородні”), або кількісні („великі” і „малі” партії). Проте подальший розвиток політичних партій у всіх цивілізованих країнах викликав необхідність створення більш складної типологізації, автори якої (М. Дюверже, М. Вебер, С. Коєн, Є. Вятр, А. Боднер) за основу класифікації беруть певні критерії, причому всі підходи не є альтернативними, а доповнюють один одного.
У політологів значного поширення набула типологізація партій французького політолога М. Дюверже, що ґрунтується на відмінностях в структурі партій і організації їх внутрішнього життя. За цим критерієм М. Дюверже виокремив кадрові, масові і суворо централізовані партії.
Кадрові партії нечисленні за складом, формуються з відомих політичних діячів і діють лише в період перевиборної кампанії і виборів; це партії „нотаблей”. Основним структурним елементом кадрових партій є комітет, що створюється за територіальним принципом і має постійний склад активістів. Члени комітету підбирають кандидатів для виборів до органів влади, допомагають лідерам у формуванні перевиборних програм, вивчають громадську думку, симпатії та інтереси виборців. У таких партіях відсутня система членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків (звідси і назва „кадрові партії”).
Масові партії мають у своїх лавах велику кількість членів, являють собою централізовані утворення, добре організовані і дисципліновані, зі статутним членством. Основним джерелом фінансування є сплата членами партії внесків. Масові партії мають постійно діючий центр, що приймає рішення з поточних питань, партійна ж маса об’єднується в низові, первинні організації. Такі партії ведуть роботу (головним чином ідеологічну) з населенням постійно, а не тільки в період виборчої кампанії. Партійна дисципліна розповсюджується не тільки на рядових членів, але і на парламентаріїв – членів даної партії.
Із суворо централізованих М. Дюверже виділів три типи масових партій: соціалістичні, комуністичні і фашистські. Для цих партій характерне перетворення ідеологічного компонента в основоположне. Для таких партій характерною є наявність безлічі ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага і шанування вождів.
Іншим критерієм для типологізації партій є їх соціальна база, тобто ті класи, соціальні групи або верстви, інтереси яких вони виражають і захищають. Це – партії монополістичної буржуазії, партії середніх і дрібних підприємців, робочі, селянські. За цим саме критерієм партії поділяються залежно від основ їх утворення: соціальних (аграрні), етнічних (ультраліва партія в Іспанії „Еррі ба тасуна”), демографічних (жіночі партії в ряді європейських країн), культурологічних тощо. Проте в останні роки для багатьох партій стало очевидним: щоб досягти успіху на чергових виборах, необхідно спиратися не тільки на один клас або певну соціальну верству, а враховувати інтереси цілих блоків соціальних сил. Звідси, на зміну соціально-класовим партіям все частіше з’являються „загальнонародні” партії, партії „для всіх”, які враховують істотні зміни, що відбулися в соціальній структурі суспільства.
За ідеологічною спрямованістю партії поділяються на доктринальні, діяльність яких базується на чітко оформленій ідеології і захисті „ідеологічної чистоти”; прагматичні – такі, що орієнтуються на практичність, доцільність дій, або, іншими словами, використання ідей, лозунгів, які найбільш привабливі і актуальні в період виборчої кампанії; харизматично-вождистські, в яких члени партії об’єднуються не стільки навколо якоїсь ідеї, скільки навколо популярної особистості вождя.
Партії одного типу, в свою чергу, можуть поділятися на різні види залежно від способу ідеологічного оформлення інтересів соціальної групи, яку вони представляють. Наприклад, в сучасних цивілізованих країнах серед партій, що виражають інтереси підприємців, можна виділити консервативні, ліберальні і клерикальні партії. Проте при визначенні того, до якого типу належить та або інша конкретна партія, не завжди потрібно виходити з назви. Так, клерикальні, тобто створені на релігійній основі, партії, нерідко відстоюють інтереси досить широких соціальних верств.
Традиційним є поділ партій за критерієм прогресивності або консервативності їх політичних програм. Історія такої класифікації партій сягає Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Французької національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, виступаючи за збереження монархії, а зліва – радикали, що відстоювали ідеї загальної рівності, помірні ж займали місця в центрі. Відтоді і виникли поняття „ліві”, „праві”, „центр”. Кожному поняттю традиційно властивий певний набір цінностей. „Ліві” – це прихильники прогресивних суспільних змін, принципів рівності і справедливості; вони схильні до радикально-революційних методів діяльності. „Праві” – це партії, що орієнтуються на збереження стабільності і негативно ставляться до революційних потрясінь; вони допускають можливість лише найнеобхідніших змін. „Центристи” традиційно відстоюють ліберальні та гуманістичні цінності.
Традиції, згідно з якими праві партії належать до консервативних, реакційних, а ліві – до радикальних, прихильників прогресивних суспільних змін, дожили до наших днів. Проте подібні оцінки відносні і рухливі, бо те, що недавно було „лівим”, сьогодні може стати „правим” і навпаки. Наприклад, у 80-х роках у західноєвропейських країнах більшість соціал-демократичних партій (ліві) еволюціонували від ортодоксального соціалізму до класичного лібералізму, ринкової економіки, а консерватори (праві) нерідко виступали в захист створення системи соціальних гарантій для незаможних верств населення. Крім того, інколи і ліві, і праві розглядаються як радикали, а центр – як помірні, які ніби завжди представляють правильний політичний курс.