Смекни!
smekni.com

Виникнення, стан та основні концепції в розвитку політичної економії (стр. 5 из 7)

Різновидом теорії соціального ринкового господарства є теорія ліберального інтервенціонізму О. Рюстова, відповідно до якої забезпечення справді вільного господарства пов’язано з непрямим втручанням (інтервенцією) держави у вільний ринок за допомогою кредитної, валютної і податкової політики. Пряме втручання держави в господарську діяльність монополій вважається неприпустимим, тому, що вони є такими самими приватними підприємцями, як середні, або дрібні фірми.

Багато економістів неокласиків зазначали, що теорія соціального ринкового господарства, яка забезпечує всім громадянам рівність можливостей, є найпродуктивнішою формою організації суспільства. Теорія сформованого суспільства як результат західно германських неоліберальних теорій вважається специфічним варіантом так званого третього шляху соціально-економічного розвитку.

В Америці сучасний неолібералізм представлений монетаристською економічною теорією. Відокремлюють чиказьку школу монетаризму, основними представниками якої є М. Фрідмен і Ф. Хайск. Послідовниками М. Фрідмена є Ф. Найт і Е. Фелпс.

Монетаризм – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формування економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту.

М. Фрідмен виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і ре6альних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Виражаючи інтереси найконсервативніших кіл монополістичного капіталу, монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду. Нав’язуючи їх республікам колишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як і інших міжнародних організацій) спрощено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої економічної кризи, не враховуючи національну спе6цифіку кожної з них, їх історичні традиції [9;с.41].

Монетаристи зазначали, що коли держава занадто довго зловживає інфляційним очікуванням населення, то в економіці відбувається прискорення (акселерація) інфляційних процесів, що супроводжується не зниженням безробіття, а його подальшим зростанням. Держава також не повинна втручатися в саморегулювання ринку капіталів, оскільки відсоток, як основна форма прибутку на капітал саморегулюється, тому що процентна ставка автоматично досягає рівноваги на ринку капіталів.

У теорії «вмонтованих стабілізаторів» або теорії неокласичного макрорегулювання обґрунтовується обмежене втручання держави в економіку, яке має відбуватися як «підналагодження» автоматичного ринкового механізму. Основними видами економічної політики держави мають бути грошова і фіскальна політика. Монетаристи визначають правила фіскальної політики, серед яких відокремлюють такі: державна бюджетна політика має бути пристосована до праці «вмонтованих стабілізаторів»; податкова політика держави повинна бути помірною, високе оподаткування неприпустиме; бюджетні витрати на соціальні програми повинні бути оптимальними або мінімальними. Крім того, держава не повинна припустити проникнення імпортованої інфляції в країну, впроваджуючи механізм плаваючих валютних курсів [11; с.437].

Отже концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом – це доктрина «акселераційної» інфляції, тобто інфляції, що пришвидшується. Монетаризм виступав з ідеєю «змушеного» безробіття, як наслідку штучної підтримки державою робочих місць, виконання соціальних програм. Крім того, монетаристи вважали, що кейнсіанська політика «накачування» попиту (політика його штучного зростання) не має довгострокових результатів, тому, що діє ефект витеснення приватних інвестицій державними, оскільки залучаються значні фінансові ресурси у сферу економічної діяльності держави.

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції монетаризму, її представники А. Лаффер, Дж. Гільдер, Дж. Кемп та ін. Захисники те6орії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держава своєю необдуманою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції продукції. З огляду на це, А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів.

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки призводять до ефекту «податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформується у витрати підприємців і перекладаються на споживачів у формі вищих цін, отже підвищення податків викликає прискорення інфляції витрат. Слід зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової політики державою й оцінки її ефективності. Теорія економіки пропозиції взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету [15;с.287].

До неоконсервативних концепцій, що розглядають проблеми регулювання економіки на мікрорівні, належать теорія монополістичної конкуренції, теорія олігополії та теорія ефективної конкуренції.

3.2 Сучасний неоінституціоналізм

У 60-70-х роках в економічній науці еволюціонував інституціонально-соціальний напрям. Теоретики цього напряму (К. Кларк, В. Ростоу, А. Тофлер та ін.) враховують такі нові явища сучасного західного суспільства, як планування, розширення внутрішнього ринку через орієнтацію економіки на масове споживання, інтенсивний розвиток соціальної сфери. Їхні зусилля спрямовані на вироблення форм соціалізації господарських відносин, відшукування певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціально-класові конфлікти.

Останні десятиріччя ХХ ст. було ознаменовано розвитком і зростанням ролі неоінституціоналізму, який предметом економічного аналізу зробив трансакційні витрати і права власності.

Новий клас витрат (витрати при кожній угоді або витрати використання ринкового механізму), які отримали назву трансакційних, ввів у економічну теорію Р. Коуз.

Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Коуза, пояснити існування фірми, в який розподіл ресурсів проходить адміністративним шляхом. За Коуз, фірма буде існувати лише до тих пір, доки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалося би за ринкових угод. «Щоб мати ефективну економічну систему, - писав Коуз, - необхідно розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру» [15;с.328].

Р. Коузом була здійснена спроба пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов’язана із укладенням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов’язанних з використанням адміністративного механізму.

Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються – на ринку чи всередині організації.

Розвиваючи аналіз Коза, сучасні економісти запропонували декілька класифікацій трансакційних витрат. Наприклад, відповідно до однієї з них виділяються:

- витрати пошуку інформації – витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також витрати від недосконалості інформації;

- витрати на ведення переговорів;

- витрати на відмірювання – витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей;

- витрати на специфікацію і захист прав власності – витрати на утримання судів, органів державного управління, витрати часу і ресурсів на поновлення порушених прав;

- витрати опортуністичної поведінки (ухилення, здирство), що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

Ще одним фундаментальним поняттям нової інституціональної теорії виступає поняття прав власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана і Г. Демсеца, розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не тільки державою, але і суспільством – у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючим визначенням, права власності охоплюють як фізичні об’єкти, так і безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності) [12;с.30].