регистрация / вход

Демократія як політичний режим

Демократія як форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є носієм державної влади, її ознаки. Три способи реалізації демократії, проблеми утвердження в сучасному світі. Становлення демократії в пострадянських країнах.

Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos – влада, владарювання) означає «владу народу».

Демократія – це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн: Демократія – правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, зосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

– наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

– визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

– вільна діяльність політичних і громадських організацій;

– обов'язкова виборність органів влади;

– розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

– економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти людських ідеологій).

Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.

1. Пряма демократія – весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

2. Плебісцитарна демократія – народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

3. Представницька демократія – народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші монархічні форми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія, військова, племінна демократія додержавних етапів політичного розвитку людства. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновидність організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

В Греції демократичні форми устрою держави тривалий період чергувались із різноманітними формами монократії (тиранія, деспотія), в Стародавньому Римі республіканська демократія протягом декількох століття передувала правлінню монархічного імперського типу. В Середньовіччя неодноразово виникали демократичні міста-держави, де в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу (Голландія, Венеція, Женева, Новгород та ін.) реалізувалися демократичні принципи управління. В Новгороді вічові збори обирали релігійного володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру вирішувалися на народному віче. Соціальна і політична свобода, представництво влади і суверенність народу – основні риси демократичного правління державою.

На думку Платона, практично єдино можливою формою демократії стає влада натовпу, який приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон'юнктурних інтересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержавши перемогу над деякими своїми супротивниками знищують їх, інших виганяють, решту урівнюють в громадянських правах і праві заміщення державних посад. На різних етапах суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між собою нічого спільного, окрім назви. Запозичуючи з античності два пріоритети: «всі рівні» і «всі мають брати участь в процесі прийняття політичних рішень» філософи Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо сформулювали класичну теорію демократії, доповнивши її ідеєю «загального добра для всіх», що створюється на основі загальної волі. Пізніше економіст Йосиф Шумпетер висуне у вигляді суб'єкту політичної дії індивіда, а не більшість або народ. Індивіди борються за владу, народ – голосує, вибираючи гідних. Відповідно, актуалізувалася проблема політичного лідерства. В теорії знаходять виправдання політичні партії.

При всій різноманітності політичних проблем, що висуваються сучасним життям загальним є демократичне їх вирішення. У світі в сучасних умовах немає держав, де б демократія реалізовувалася повністю і могла б вважатися відносно ідеальною, зразковою формою державного ладу, механізмом здійснення влади. З 226 країн світу в 79 країнах уже встановився демократичний політичний режим. Основу демократичного режиму складає економічно незалежна особистість, яка володіє вільним вибором сфер діяльності і зв'язує своє буття з результатами власної діяльності. Така незалежність досягається тільки в умовах соціально закріплених пріоритетів особи перед суспільством і приватною власністю перед власністю державною. Економічно незалежні громадяни шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на певні терміни представників в органи місцевого і державного управління. Конкуренція між громадянами за проведення представників в органи влади відображається в змаганні політичних партій. Політична партія, представники якої складають більшість в обраних органах, стає правлячою, одержуючи більшість місць у різноманітних представницьких органах і займаючи ключові пости в структурах виконавчої влади. Інші політичні партії можуть або вступати в блоки з партією, що править, або створювати політичну опозицію. Так забезпечується міцна легітимація (законність) влади, переборюється політичне відчуження громадян, що сприяє стабільності всієї політичної системи.

Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма – основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це – різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни демократичної держави, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу своїм представникам, беруть на себе обов'язок поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно, політичний режим існує як система взаємних політичних обов'язків влади та народу.

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40–50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем.

Чимало сучасних учених пов'язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного Організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація – процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Токвіля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.

Серед проблем утвердження демократії, пов'язаних з економікою і політикою, – відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять «лібералізм» і «демократія» теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія – рівності перед волею.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання:

– фіксувати певну форму правління;

– закріплювати й виражати згоду народу;

– регламентувати повноваження урядових структур.

Щоб стати демократом, людина, з огляду на психологію, має вирости й соціалізуватися в демократичному середовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегровані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталізація поєднана з корпоративністю, тому японську демократію інколи називають корпоративною. Саме збереження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демократичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим е винайдення способів органічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий