Ще одним документом є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою "Вивід прав України". Найпереконливішим доказом суверенності України є факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава. Б. Хмельницький уклав з Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам, тобто права її станів на незалежність. Отже договір з Росією втратив силу і "козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час". В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, але вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику. Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Створення цієї організації було зумовлене безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстка криза російської феодально-кріпосницької системи породила у 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах. Активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін.
Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як не-обхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами христи-янського заповіту.
Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.
Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.
Суспільно-політичні погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.
Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.
Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.
Владні відносини в російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ.
На думку Яворського, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини.
перший чин - аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники;
друге "колесо" - військові;
третє "колесо" - духовенство,
четверте - це "люди простонародні": міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби.
В обох випадках йдеться про аристократично - мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.
Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних до смирення та послуху владі", підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави Як релігійний діяч Яворський обстоював інтереси церкви, приділяв увагу проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви.
Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. В Москві він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви, обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що "царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами".
Яворський ставив за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці.
Феофан Прокопович (1681 - 1736) спочатку навчався в академії, а потім у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.
Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" (1718), "Духовний регламент" (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.
У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.
Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру.
Верховна влада повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються.
На підтримку Петра І було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення держави і церкви. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу.
Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895). У пошуках реально-го й об’єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.
М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислово розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.
Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.