Навряд чи можна підібрати визначення, яке підходить для всіх різновидів “тероризму знизу”, з якими ознайомилося людство: адже і селянські війни, і робітничий рух, і просто бандитизм, наприклад, неминуче супроводжувалися застосуванням насильства. Те ж саме справедливе стосовно традиційних воєн, воєн громадянських, а також національно-визвольних рухів. У більшості зазначених випадків, однак, терор хоч і був одним із інструментів, але частіше виконував підлеглу роль. Мене ж цікавлять рухи, де терор був основним засобом, все інше згадується доволі побіжно. Існує думка, наче політичний тероризм як певна система – явище доволі нове, яке постало лише наприкінці XIX сторіччя. У певному сенсі це так: “філософія бомби” – стосовно нова доктрина. Разом з тим в історії вистачає прикладів масового знищення політичних супротивників. Подібно до того, як мольєрівський міщанин, на своє превелике здивування, з’ясував, що все життя розмовляв прозою, тероризм і терористи існували задовго до появи цих термінів. У багатьох країнах були варфоломіївські ночі і сицилійські вечірні. Ворогів, реальних і уявних, знищували римські імператори, оттоманські султани, російські царі, а також багато, багато інших володарів.
“Тероризм знизу” розвивався в найрозмаїтіших формах, набуваючи характеру чи то релігійних рухів, чи то політичних бунтів і соціальних повстань. Одне з найдавніших відомих історії терористичних угруповань складали сикарії, прекрасно організована секта, яка діяла в Палестині в 66-73 роках н.е. Джерела нечисленні і суперечливі, однак, якщо вірити Йосипу Флавію, сикарії застосовували незвичайну тактику: вони атакували супротивника в денний час, особливо по святах, коли Єрусалим бував загачений юрбами людей. Улюбленою зброєю сикаріїв був кинджал чи короткий меч (сика), який вони ховали під одягом. Як відзначено в есеї англійського письменника Де Квінсі “Убивство як красне мистецтво”, сикарії, слушно гадаючи, що юрба сама по собі є чимось подібним до темряви (завдяки своїй щільності, тисняві і неможливості побачити збоку, хто саме завдав фатального удару), були присутні там, де була товкотнеча, і коли люди намагалися зрозуміти, хто убивця і де він, відповіддю залишалося: “невідомо!” Сикарії знищили будинок первосвященика Ананії, а також палаци представників династії Іродів, вони спалили публічний архів, щоб знищити розписки боржників. У Тацита згадується, що сикарії спалювали зерносховища і виводили з ладу системи водопостачання в Єрусалимі. Вони були екстремістськи й антиримськи налаштованими націоналістами, але водночас вбачали своїх ворогів у середовищі поміркованої єгипетської і палестинської діаспори, у євреях, котрі стояли за спілку з Римом. З деяких джерел випливає, що в сикаріїв була ретельно розроблена доктрина, так звана “четверта філософія”, щось на кшталт юдейського протестантизму. Вони корилися одному лише Богу, не визнавали над собою ніякої земної влади, відмовлялися бачити у священослужителях посередників між Всевишнім і простими смертними. Інші автори наголошують на тому, що сикарії очолювали рух соціального протесту, налаштовуючи низи проти багатих верхів. Йосип Флавій, однак, не схильний бачити в них утілення шляхетности. Він переконаний, що це були звичайнісінькі корисливі розбійники, керовані іноземними силами, які використовували заклики до справедливости для прикриття своїх непорядних цілей. Але навіть Йосип Флавій визнає, що деякі з них виявляли релігійний фанатизм: вони бачили в мучеництві щось таке, що дарує радість, думали, що після скинення ненависного режиму Господь з’явиться своєму народові і порятує їх від мук і страждань. Утім, так міркували аж ніяк не рядові сикарії.
Схоже сполучення релігійного месіанства і політичного тероризму було притаманне набагато знанішій на Заході секті асасинів, які відокремилися від ісмаїлітів, що з’явилися в ХІ сторіччі і були розгромлені монголами в ХІІІ столітті. Асасини упродовж тривалого часу приваблювали до себе увагу Заходу, причому інтерес учених до них в останні роки зріс, оскільки дуже багато елементів їхньої тактики і стратегії нагадують методи сучасних терористів. З Персії асасини чинили набіги на Сирію, убивали префектів, губернаторів, каліфів. Їм вдалося убити навіть Конрада Монферратського, який правив Єрусалимським королівством. Вони двічі намагалися убити Саладдіна, але невдало. Їхній перший ватажок, Гасан Сібаї, швидко зрозумів, що в нього занадто мало людей, щоб успішно боротися відкрито, але тривала, вміло продумана кампанія терору, здійснювана добре навченими і дисциплінованими воїнами, може досягнути серйозного політичного ефекту. Асасини діяли під покровом найсуворішої таємности, нерідко переодягаючись іноземцями, у тому числі й християнами. Вони не користувалися ні отрутами, ні метальним приладдям. Їхньою зброєю був кинджал, і не лише через його високу надійність, але й тому, що в убивстві вони вбачали щось ритуальне. Сучасні дослідники, описуючи цю секту, відзначають її аскетичну дисципліну. Сектанти вітали мучеництво і смерть в ім’я ідеї і твердо вірили в настання нового світового ладу. В історичній перспективі діяльність секти була запеклою, хоча й приреченою на кінцеву поразку боротьбою релігійної меншости за право на власний спосіб життя і свободу віросповідання, яку усіма силами прагнули придушити їхні запеклі вороги сельджуки. Утім, певний час тактика асасинів приносила їм успіх...
В Індії та на Далекому Сході здавна діяли таємні товариства іншого ґатунку. Так, англо-індійська адміністрація упродовж тривалого часу заперечувала існування так званих “душителів”, поки капітан, а згодом і генерал-майор, Вільям Сліман не вивчив проблему і зрештою не розгромив цю секту. “Душителі” убивали свої жертви за допомогою шовкового мотузка. Вони намагалися не чіпати европейців, але в іншому не виявляли жодної вибірковости. Члени секти вважали, що такий спосіб убивства сягає до ритуальних жертвоприношень богині Калі, і, варто відзначити, що багатьох він дуже приваблював. Як казав тим, хто захопив його у полон, член цієї секти Феррінґея: “Якщо хто-небудь хоч раз випробує насолоду жертвоприношення, він уже наш, навіть якщо він опанував різноманітні ремесла, і є у нього все золото світу. Я сам посідав доволі високу посаду, працював добре і міг розраховувати на підвищення. Але ставав сам собою, тільки коли повертався в нашу секту”. “Душителі” нехтували смертю. Їхні політичні переконання, якщо взагалі про такі можна всерйоз говорити, залишалися вкрай імлистими, і сектанти не ставили спеціальних завдань щодо залякування влади чи населення.
У загальному контексті політичного тероризму це явище, звичайно ж, не більш ніж виноска, підрядкова примітка. Те ж саме можна сказати і про войовничі таємні громади Китаю, яких чимало було на ріках серед піратів, у горах серед розбійників і в містах, де жили шановні вірнопіддані. У кожного такого товариства чи гуртка був свій громило, найчастіше досвідчений майстер кулачного бою. Деякі займалися традиційним грабіжництвом, були там і професійні кілери, ладні служити тому, хто більше заплатить. Ці товариства володіли ігорними будинками, займалися контрабандою. Деякі, найбільші, мали і політичні амбіції з перевагою антиманьчжурських настроїв. Не шкодували вони й іноземців. Ці товариства зробили чималий внесок у Боксерське повстання, а також надали істотну підтримку Сунь Ятсенові на перших етапах його політичної кар’єри. Чинна у 20-х роках організація “Червоні списи” поєднувала політичну активність з інтересом до окультизму, багато в чому нагадуючи західну контркультуру шістдесятих. Але політична діяльність складала лише незначну частину їхніх інтересів, і в цьому сенсі вони набагато більше нагадують мафію американського й італійського зразка, аніж сучасні терористичні угруповання.
Виразніший інтерес до політики виявляли члени к’ю-клекс-клену, хоча й вони перебували поза основним руслом тероризму ХХ століття. Зараз уже мало хто пам’ятає, що в США існував не один клан, а три, які мали між собою мало спільного. Перший к’ю-клекс-клен став продуктом періоду реконструкції американського Півдня після громадянської війни. Негритянська емансипація була головним ворогом цього таємного товариства, яке охоче вдавалося до насильства. Другий клан (існував приблизно від 1915 до 1944 року) також засновувався на ідеї переваги білих, але, крім того, відстоював і багато інших гасел – насамперед американський патріотизм. Його члени переслідували бутлеґерів, гравців у азартні ігри і навіть тих чоловіків, які піддавали тілесному покаранню своїх дружин. Незважаючи на всю ритуальну маячню про Великого Мага тощо, к’ю-клекс-клен другого призову швидко інтеґрувався в політичний істеблішмент американського Півдня – як на рівні штатів, так і на місцевому. К’ю-клекс-клен дуже активно займався бізнесом. Відзначу, наприклад, угоди з гудроном для дорожніх покриттів. Другий клан був відображенням американського суспільства в мініатюрі, і його історія закінчується в квітні 1944 року, причому останньою крапкою стала не кровопролитна перестрілка з поліцією, а федеральний позов на 685 тисяч доларів у зв’язку з несплатою податків. У результаті клан позбувся своїх пільг і привілеїв і швидко вийшов із гри.
У порівнянні із сикаріями, асасинами, “душителями”, “Червоними Списами” і к’ю-клекс-кленом, сучасні терористичні групи виглядають зовсім по-іншому. Щоб розібратися в особливостях сьогоднішнього тероризму, варто пошукати інших аналогів, і отут цілком до речі синдром Вільгельма Телля. В епоху абсолютизму політичні убивства траплялися стосовно рідко, особливо після того, як релігійні конфлікти втратили колишню гостроту. При всіх розбіжностях і відмінності інтересів монархи зберігали свого роду солідарність. Звичайно, їм і на думку не спадала ідея про фізичне усунення один одного. Царевбивства взагалі на певний час вийшли з моди – за декількома доволі прикметними виключеннями. Ситуація стала мінятися після Французької революції і зросту націоналістичних настроїв у Европі. Щоправда, поза межами Европи пристрасті бушували як і раніше, сягаючи витоків у непам’ятні часи, але це було більшою мірою зумовлено традицією династичних чи військових змов, або дій одинаків чи фанатиків-безумців.