Земля у цей період набуває великої цінності. Запорозькі козаки вже не задовольняються спільним землекористуванням зі своїми сусідами (татарами, донськими козаками та іншими), а намагаються чітко визначити кордони своїх земель і не допускати на неї чужих осіб. Дуже часто справа доходила до збройних сутичок із сусідами. Особливо ситуація загострилася в останні роки існування Запорозької Січі (з кінця 60-х років до 1775 р. ).
В цей час стороннім особам, які не мали відношення до Війська Запорозького, отримати дозвіл від Коша на користування запорозькими землями було дуже важко. Наприклад, 1774 р. поміщик Михайлів уклінно просив Кіш, щоб йому відвели землю для пасовища і сінокосу та будівництва хутора. Він пропонував значну суму грошей, незважаючи на щорічне жеребкування землі. Прохання його відхилили, посилаючись на те, що без ухвали всієї громади дозвіл не можна дати.
В окремих випадках допускалася оренда землі. Наприклад, у. 1774 р. полковник Орільської паланки Іван Гараджа здав в оренду сінокоси російським однодворцям. Можливо, це були угіддя з числа зайвих, хоча б і з тих, які припали на жеребок, або ж за отримані гроші можна було купити необхідне сіно, не витрачаючи на косіння та перевезення багато робочої сили та часу.
У XVIIIст. оренда землі була поширена також на Лівобережній і Слобідській Україні.
Розглянемо питання щодо верховного власника земель запорозьких козаків. Вперше кордони Запорожжя були визначені спеціальним указом польського короля Сте-
фана Баторія від 1576 р. Право запорозьких козаків на землю неодноразово підтверджували й інші польські королі, а також російські царі — Олексій Михайлович, Петро І, Анна Іванівна, Єлизавета Петрівна, Катерина II.
Із середини XVIIст. територія Запорожжя стає об'єктом міжнародних угод. Після Андрусівського перемир'я у 1667 р. ця територія вважалася спільною для Росії і Польщі. Тільки після Вічного миру в 1686 р. вона перейшла повністю під юрисдикцію Росії.
Після відомих подій Північної війни за наказом Петра І Запорозька Січ у 1709 р. була зруйнована і запорозькі козаки були змушені перейти під протекторат Кримського хана. Землі ж запорожців офіційно були втрачені Росією тільки по Прутському миру 1711 р. Петро І змушений був погодитися на проведення кордону між Самарою і Ореллю і взагалі не «вступатися більше в запорожців».
Коли в кінці 1734 р. запорожці знову перейшли в підданство Росії, вважалося, що вони забирають з собою назад і свою територію, яка, як уже зазначалося вище, належала Запорожжю по праву першого займу, не підтверджена ніякими міжнародними трактатами, або ж «по неразграничению оной», кажучи мовою тодішніх документів. Лише після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. було остаточно визначено кордон між Росією і Туреччиною: на Лівобережжі цей кордон (так званий кордон 1740 р. ) ішов по прямій лінії від витоків р. Кінські Води до витоків р. Берди. Таким чином, запорозькі землі формально увійшли до складу Російської імперії. Як бачимо, з середини XVIIст. запорозькі козаки не виступають на міжнародній арені як власники своїх земель. Це право уособлювали в різні роки Польща, Туреччина, Росія.
У період Нової Січі Військо Запорозьке зберігало певну автономію у складі Російської імперії. (Про це свідчить хоча б термін «Запорозькі Вольності», який з'являється в офіційних документах у XVIIIст. ). Але царський уряд, виступаючи верховним власником цих земель, вів активний наступ на територію Запорожжя, передусім шляхом спорудження фортець і впровадження поселень на цій території, які відмежовували землі запорожців від Лівобережної та Правобережної України. Ще 1687 р. на р. Самарі було збудовано Новобогородицьку фортецю. 1736 р. її було відновлено під назвою Самарського ретраншементу. У 1699 р. зведено фортецю у Кам'яному Затоні. У 1735 р. за два кілометри від Січі для утримання козаків «в надлежащем порядке» було збудовано Новосіченський ретраншемент. З 1740 р. почалося заселення «Заднепрских мест» вихідцями з Полтавського та Миргородського полків. У 1746 р. східна частина Запорожжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. 1750-1754 рр. на запорозьких землях було споруджено фортецю св. Єлисавети — центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорозьких земель було створено Слов'яно-Сербію. З 1770 р. розпочалося будівництво Дніпровської укріпленої лінії, яка пройшла майже через всю територію Запорозьких Вольностей.
Запорожці боролися за збереження своїх «Вольностей» як мирними, легальними шляхами — делегації до Петербурга, так і збройними сутичками зі своїми сусідами. Один із дослідників, А. ЦІиманов, назвав її «передсмертною поземельною боротьбою Запорожжя».
Як відомо, запорожці не визнавали законів інших держав. Проте у разі потреби, зокрема, коли йшлося про їхні права на землю, вони не цуралися посилання на відповідні нормативні акти Речі Посполитої та Росії. Не випадково депутація запорожців у складі військових старшин Сидора Білого і Логина Мошенського та полкового старшини Антона Головатого, направлена до Катерини II в кінці 1774 р., везла з собою цілий пакет документів (у копіях), в який входили: універсал Б. Хмельницького 1655 р., грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Б. Хмельницькому і Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р., універсал польського короля Михайла Вишневецького 1670 р. із затвердженням Острозької угоди, грамоти царів Іоанна, Петра і Софії 1688 р., конституція сейму у Варшаві 1717 р., де згадується універсал короля Стефана Баторія козацтву 1576 р.
Список використаної літератури:
1. Будзилович І., Юрченко А. Оренда землі в Україні // Право України. — 1994.- № 10. - С. 65.
2. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — С. 499.
3. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні роки свого існування. 1734-1775. — К., 1961. - С. 163.
4. Гуржій О. І. Заїмка землі й вільні військові села та містечка в загальному розвитку аграрних відносин на Лівобережній Україні (друга половина XVII — перша половина XVIII ст. ) / Історія та історіографія України: 36. наук, праць. — К., 1985. — С. 59.
5. Зварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков: Историко-топографическийочерк. - 2-е изд. - СПб., 1898. - С. 337.
6. Кабузан В. М. Заселение Новороссии. — С. 9, 12, 120. "ГолобуцькийВ. Запорозьке козацтво. — С. 501-502.
7. Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII- первой половине XIXвека (1719-1858 гг. ). - М., 1976. - С. 51-52, 76-77.
8. Слабченко М. Соціально-правова організація... — С. 296;
9. Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края.- Ч. 1. - Одесса, 1836. - С. 120.
10. Пашук А. І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIIIст. (1648—1782). - Львів, 1967. - С. 20, 78-79.
11. Слабченко М. Соціально-правова організація... — С. 296.
12. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 165.
13. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1993. — Т. 3. — С. 41-44.
14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — С. 154.