регистрация / вход

Рознімні та нерознімні з’єднання

Структура, основні та допоміжні деталі частин виробів. Класифікація та різновиди різьбових з’єднань. Тип різьби та її основні розміри, позначення на кресленнях. Складальне креслення як технічний документ, його структура та зміст, вимоги до оформлення.

Реферат

на тему:

"Рознімні та не рознімні з’єднання"


Рознімні та не рознімні з’єднання

Складові частини виробів мають основні деталі, які забезпечують виконання механізмом його функції, та допоміжні, за допомогою яких з’єднують основні деталі. Допоміжні деталі фіксують взаємне положення деталей механізму та передають рух від однієї деталі до іншої. Всі з’єднання в машинобудуванні можна розділити на рознімні та нерознімні.

Рознімними називаються з’єднання, для яких операції складання та розбирання можливі без руйнування їх складових частин. До рознімних відносять різьбові, шпонкові, шліцьові з’єднання. Різьбові з’єднання є найбільш поширеними в техніці. Геометричною основою цих з’єднань є гвинтові поверхні.

Різьбові з’єднання – мають на своїй наскрізній та внутрішній поверхні різьбу певного типу в залежності від призначення цієї деталі. Тобто основним з’єднувальним елементом в різьбовому з’єднанні є різьба.

Різьбою називають один або кілька рівномірно розміщених гвинтових виступів сталого перерізу, утворених на боковій поверхні прямого кругового циліндра або прямого кругового конуса.

Різьбові з’єднання поділяються на рухомі та нерухомі.

Рухомі різьбові з’єднання – з’єднання, у яких у робочому стані одна різьбова деталь (гайка) переміщується відносно другої (гвинта). Такі різьбові з’єднання базуються на ходових різьбах.

У нерухомому різьбовому з’єднанні після складання такого переміщення не повинно бути. Воно базується на кріпильних різьбах.

Умовне зображення різьби. Різьба на кресленнях зображується умовно. Це означає, що її не показують так, як бачать у натурі, де можна розрізнити профіль, криві лінії, які зображують витки різьби, а зображують за особливими правилами, встановленими стандартами (ГОСТ 2.311–68).

На рис. наведено приклад зображення різьби на стержні . По зовнішньому діаметру її зображують суцільними основними лініями як на вигляді спереду, так і на вигляді зліва, а по внутрішньому діаметру – суцільними тонкими лініями. При цьому на вигляді зліва по внутрішньому діаметру різьби проводять дугу, яка приблизно дорівнює ¾ кола. Цю дугу можна розімкнути у будь якому місці, але не на осьових лініях. Фаску при цьому не показують.

Зверніть також увагу, що суцільна тонка лінія на вигляді спереду перетинає лінію межі фаски. (Фаска, как элемент на конце стержневой части крепежных деталей типа болт, винт, заклепка, шпилька, штифт, ось, палец служит для лучшего попадания в отверстие, позволяет исправить относительную несоосность деталей разъемного соединения, облегчить ввинчивание резьбового стержня, а также предохранить крайние витки резьбы от повреждений при транспортировке.)

Суцільну тонку лінію при зображенні різьби проводять на відстані не менш як 0,8 мм від суцільної основної лінії та не більш як крок різьби. Цей розмір для метричної різьби становить 0,54 Р, для трубної – 0,64 Р, а для трапецієподібної – 0,5 Р.

Межу нарізаної ділянки показують суцільною основною лінією, яку проводять до лінії зовнішнього діаметра. Межею нарізаної ділянки (тобто кінця різьби) вважають кінець повного профілю різьби, тобто до початку збігу.

Збіг різьби – це довжина в зоні переходу різьби до гладкої частини деталі, на якій різьба має неповний профіль. Як правило, різьбу зображують без збігу.

Якщо різьбу на стержні зображують у розрізі, то межу нарізаної ділянки наносять штриховою лінією.

Різьбу в отворі при кресленні в розрізі зображують суцільними основними лініями по внутрішньому діаметру різьби та суцільними тонкими по зовнішньому (тобто навпаки різьби на стержні). Лінію, що визначає межу різьби повного профілю, проводять до лінії зовнішнього діаметра різьби і зображують суцільною основною лінією.

Штрихування в розрізі доводять до суцільних ліній, що відповідають внутрішньому діаметру різьби. На виглядах, де отвір з різьбою проекціюється у вигляді кола, по зовнішньому діаметру різьби тонкою лінією проводять дугу кола, яка приблизно дорівнює 3/4 кола, розімкненою у будь-якому місці (але тільки не на центрових лініях), а контур отвору (внутрішній діаметр різьби) обкреслюють суцільною основною лінією.

Штрихування в розрізі доводять до внутрішнього діаметра різьби в отворі, тобто до суцільної основної лінії. Це правило стосується також зображення різьби на стержні: яка б різьба не зображувалася, штрихування в розрізі завжди доводять до суцільної основної лінії.

Якщо отвір з різьбою показано як невидний, то різьбу зображують паралельними штриховими лініями однакової товщини. Глухий отвір з різьбою називають гніздом. Кінцева частина свердленого гнізда має конічну форму (кут при вершині зображують на кресленні таким, що дорівнює 1200 ), яка виходить при свердлінні внаслідок конічного загострювання свердла.

Якщо на стержні з різьбою або в отворі з нею зроблено фаски, що не мають спеціального конструктивного призначення, то в проекції на площину, перпендикулярну до осі стержня або отвору, фаски не показують. Суцільна тонка лінія зображення різьби на стержні має перетинати лінію межі фаски.

Стандартні різьби на кресленнях зображуються однаково. За умовним зображенням не можна визначити, якого типу різьба має бути нарізана на деталі.

Тип різьби та її основні розміри вказують на кресленнях особливим написом, який називається позначенням різьби.

Перш ніж нанести позначення різьби, слід провести виносні та розмірні лінії. Виносні лінії для нанесення розмірної лінії проводять від зовнішнього діаметра різьби. Позначення трубних і конічних різьб розташовують на поличках з лінією-виноскою, що закінчується стрілкою. Лінію-виноску доводять до контуру різьби.

Розглянемо структуру зображення метричної різьби, яка найбільш поширена і має трикутний профіль з кутом при вершині 60°.

Позначення різьби виконують за ГОСТ 2.311–68 і відповідними стандартами на окремі різьби. Для всіх різьб, крім конічних і трубної циліндричної, позначення відносять до зовнішнього діаметра і проставляють над розмірною лінією, на її продовженні або на поличці. Позначення конічних різьб і трубної циліндричної відносять до контура різьби і проставляють на поличці лінії-виноски; лінію-виноску закінчують стрілкою, що впирається в зображення різьби.

Розглянемо позначення окремих видів різьб (слайд).

Метричну різьбу з великим кроком позначають буквою «М», розміром зовнішнього діаметра в міліметрах і полем допуску різьби, наприклад: М 126 g різьба метрична з великим кроком, зовнішній діаметр різьби 12 мм, поле допуску – 6 g . У позначенні різьби з дрібним кроком додатково показують величину кроку, наприклад: М 12 ´ 16 g , М 12 ´ 16Н. Якщо різьба багатозахідна, то в позначенні після зовнішнього діаметра вказують хід різьби, а в дужках – букву «Р » та крок, наприклад: М 24 ´ 3 (Р1,5) –6g – двухзахідна метрична різьба з ходом 3 мм і кроком 1,5. Позначаючи різьбу в з’єднанні деталей, в чисельнику вказують поле допуску внутрішньої різьби, а в знаменнику – поле допуску зовнішньої різьби, наприклад:

M 12– 6Н/6 g ; M 12 ´ 6Н/6 g .

У позначенні трапецеїдальної різьби записують латинські букви «Tr », зовнішній діаметр різьби, крок, наприклад: Tr 36 ´ 6 .

Згідно ГОСТу 10177–82 в умовне позначення упорної різьби входить латинська буква «S », номінальний діаметр і крок різьби, наприклад: S 80 ´ 10 .

Позначення трубної циліндричної різьби містить латинську букву «G », номінальний діаметр різьби в дюймах (без вказування дюймів)і клас точності середнього діаметра. Для трубної циліндричної різьби ГОСТ 6357–81 встановлює два класи точності – А і В. Наприклад: G 1-А; G 1 /2 –В.

У позначення конічної трубної різьби (ГОСТ 6211–81) входить: для зовнішньої різьби латинська буква «R », а для внутрішньої різьби «R с » і позначення розміру різьби в дюймах, наприклад: R 1 /2 . Різьбове з’єднання конічної трубної різьби позначають дробовим числом, в чисельнику якого вказують буквене позначення внутрішньої різьби, а в знаменнику зовнішньої – і розмір різьби, наприклад: R с /R 11 /2 . Можливе поєднання зовнішньої конічної різьби з внутрішньою циліндричною різьбою класу точності А згідно ГОСТу 6357–81. У цьому випадку позначення різьбового з’єднання матиме такий вигляд: G /R 1 /2 –А. Трубні різьби забезпечують герметичність з’єднання, особливо при наявності конічної різьби.

Конічну дюймову різьбу з кутом профілю 600 позначають буквою «К», величиною умовного проходу в дюймах і номером стандарту, наприклад: К 3/4» ГОСТ 6111–52.

Для позначення лівої різьби, до її позначення у всіх випадках додають латинські букви «LH », наприклад: Tr 90 ´LH .

Для всіх багатозахідних різьб після зовнішнього діаметру записують хід різьби, а у дужках – букву «Р» та крок різьби, наприклад: Tr 90 ´ (3х12) LH – різьба трапецеїдальна, діаметр 90 мм, число заходів 3, крок різьби 12 мм, ліва.

ГОСТ 25229–82 встановив основні розміри метричної конічної різьби з конусністю 1 /16 , яка в перспективі повинна замінити інші види конічних різьб. Перевагою конічної метричної різьби є те, що її можна комбінувати з внутрішньою метричною різьбою. Приклад умовного позначення метричної конічної різьби: МК 24 ´ 1,5 . Поєднання цієї різьби з внутрішньою метричною позначається таким чином, М/ МК 24 ´ 1,5.

Спеціальними називають різьби, деякі параметри яких відмінні від параметрів стандартизованих різьб. Є два типи спеціальних різьб:

1. Різьба має стандартизований профіль, але розміри діаметра або кроку її відмінні від розмірів, установлених відповідними стандартами. В умовному позначенні такої різьби додають слово «Сп.», наприклад:

Сп. М 64 х 5– 6g. Якщо потрібно, показують граничні відхилення для середнього діаметра різьби.

2. Різьба має нестандартизований профіль. У цьому випадку профіль різьби виконують як виносний елемент і на ньому показують усі потрібні розміри.

Шпонкове з’єднання – це нерухоме з’єднання шківа, зубчатого колеса, муфт і т. п. з валом при допомозі шпонок, які призначені для передачі крутного моменту і осьового зусилля від вала до колеса або навпаки. Елементами шпонкового з’єднання є вал, шпонка, колесо. Шпонка має вигляд деталі призматичної, сегментної або клиновидної форми з прямокутним поперечним перерізом.

Шліцьові (зубчаті) з’єднання називають багато шпонковими, зубці (шліци) виконані разом з валом і розміщені паралельно його осі. Тому ці з’єднання можуть передавати значні крутні моменти. Крім того вони забезпечують добре центрування колеса і вала, що має важливе значення для швидкохідних передач.

Нерознімними називаються з’єднання, які не можна скласти або розібрати без руйнування їх складових частин. До нерознімних відносять зварні, заклепкові, паяні, клейові, армовані з’єднання.

Заклепковим називається нерознімне з’єднання деталей, яке виконують за допомогою заклепки. Заклепка – це стержень круглого перерізу, який має з однієї сторони шляпку.

Зварні з’єднання – місця з’єднання обох деталей розігріваються до рідинного або пластичного стану та під дією зовнішньої сили або завдяки власної ваги матеріали елементів перемішуються й після охолодження утворюється з’єднання.

З’єднання паянням – під час паяння деталі з’єднуються завдяки розплавленню та охолодженню припою, який має низьку температуру плавлення. При цьому способі деформація з’єднаних деталей відсутня, але міцність нижча.

Клеєні з’єднання відрізняються від паяних тим, що елементи, які поєднують не розігріваються, клей вводиться між поверхнями контакту, прилипає до кожної з них, під тиском становиться твердим й створює з’єднання.

2. Складальне креслення

Складальне креслення – це технічний документ, який містить зображення складальної одиниці й інші дані, необхідні для її складання(виготовлення) й контролю (ГОСТ 2.102–68).

Складальне креслення належить до робочої конструкторської документації. Ця документація розробляється після виконання креслення загального вигляду і креслень окремих деталей.

Складальне креслення згідно ГОСТ 2.109–73 відповідно до стандарту повинно містити:

а) зображення складальної одиниці, яке дає уяву про конструкцію, розміщення і взаємозв’язок складових частин, і містити дані для складання та контролю функціонування складальної одиниці;

б) габаритні розміри і розміри для довідок;

в) розміри і точність встановлювальних і приєднувальних елементів;

г) розміри, граничні відхилення та шорсткість поверхонь, які повинні бути виконані або проконтрольовані за даним складальним кресленням;

д) технічні вимоги;

е) технічну характеристику (за необхідності).

Допускається на складальних кресленнях поміщати додаткові схематичні зображення і розміщення складових частин виробу.

Складальні креслення потрібно виконувати, як правило, використовуючи спрощення, які відповідають вимогам стандартів ЄСКД: ГОСТ 2.305, ГОСТ 2.313, ГОСТ 2.315, ГОСТ 2.420 та ін.

На складальних кресленнях допускається не показувати:

а) фаски, скруглення, проточки, заглиблення, виступи, накатки, насічки, обплетення та інші дрібні елементи;

б) зазори між деталями;

в) кришки, щити, кожухи, перегородки і т.ін., якщо необхідно показати закриті ними складові частини виробу. При цьому над зображенням роблять відповідний напис, наприклад, «Кришка поз. 3 не показана»;

г) написи на табличках, шкалах та інших подібних деталях, зображаючи лише їх контур.

На складальних кресленнях застосовують такі способи спрощеного зображення складових частин виробів:

а) на розрізах зображають без розтину складові частини, на які виконано самостійні складальні креслення;

б) типові, куповані та інші широко застосовувані вироби зображають зовнішнім обрисом.

На складальних кресленнях, які містять у собі декілька однакових складових частин (коліс, підшипників і т.ін.), допускається виконувати повне зображення однієї складової частини, а зображення решти частин – спрощено, зовнішнім обрисом.

Зварний, паяний і клеєний виріб з однорідного матеріалу в зборі з іншими виробами в перетинах і розрізах потрібно штрихувати в одну сторону, зображаючи границі між деталями суцільними основними лініями.

При нанесенні встановлювальних і приєднувальних розмірів повинні бути вказані:

а) координати розташування, розміри з граничними відхиленнями елементів, які служать для з'єднання між собою спряжених виробів;

б) інші параметри, наприклад, для зубчастих коліс, які є елементами конструкції – модуль, кількість і напрям зубців.

Переміщувані частини виробу зображаються в робочому положенні. Допускається зображати частини виробу, які переміщуються, у кінцевій або проміжній позиції з відповідними розмірами. При цьому застосовується тонка штрих-пунктирна лінія з двома точками. Якщо при зображенні частин, що переміщаються, ускладнюється читання креслення, допускається зображати їх на додаткових видах із відповідними написами, наприклад: «Кінцеве розміщення каретки поз. 5».

На складальному кресленні виробу допускається показувати зображення суміжних і обміжних виробів (обстановки) і розміри, які визначають їх взаємне розташування.

Елементи обстановки виконують спрощено тонкою суцільною лінією і приводять необхідні дані для визначення місця встановлення, методів кріплення та приєднання виробу. Розрізи і перерізи елементів обстановки допускається не штрихувати.

На складальному кресленні усі складові частини складальної одиниці нумерують у відповідності з номерами позицій, вказаними в специфікації до цієї складальної одиниці. Номери позицій наносять на полицях ліній-виносок, які проводять від зображень складових частин (деталей). Номери позицій вказують на тих зображеннях, в які деталі проекціюються як видимі.

Номери позицій розміщують паралельно до основного напису креслення поза контуром зображення і групують в колонку або ряд, у міру можливості на одній лінії.

Номер позиції наносять на кресленні, як правило, один раз. Допускається повторно вказувати номер позиції однакових складових частин.

Розмір шрифту номерів позицій повинен бути на один-два номери більший, ніж розмір шрифту, прийнятий для розмірних чисел на цьому ж кресленні.

Виконання окремих видів складальних креслень має відповідати ГОСТ 2.109.

Специфікація

До складального креслення оформляється специфікація у відповідності з ГОСТ 2.108, яка в загальному випадку складається з розділів, розміщених у такій послідовності: документація, складальні одиниці, деталі, стандартні вироби, інші вироби, матеріали.

У розділ «Документація» в курсовому і дипломному проектах вноситься позначення і назва складального креслення, до якого оформляється специфікація (див. розділ. 10).

У розділах «Складальні одиниці» і «Деталі» вносяться складальні одиниці і деталі, які безпосередньо входять у виріб. Запис вказаних виробів рекомендується робити в порядку зростання цифр, які входять в позначення.

У розділі «Стандартні вироби» специфікують вироби, передбачені

o державними стандартами (ДСТУ);

o міждержавними стандартами (ГОСТ);

o галузевими стандартами (ГСТУ).

У границях кожної категорії стандартів запис рекомендується проводити за групами виробів (наприклад, болти, гвинти, гайки, підшипники, електротехнічні вироби і т.ін.), у границях кожної групи – за абеткою назв виробів, у границях кожної назви – в порядку зростання позначень стандартів, а в границях кожного позначення стандарту – в порядку зростання основних параметрів або розмірів виробу.

У розділ «Інші вироби» вносять вироби, які застосовуються не за основними конструкторськими документами, а за технічними умовами, наприклад, технічними умовами України (ТУУ). Запис виробів рекомендується проводити аналогічно п. 4.3.4.

У розділ «Матеріали» вносять усі матеріали, які безпосередньо входять у виріб.

Матеріали специфікують за видами в такій послідовності: метали чорні, метали магніто-електричні і феромагнітні, метали кольорові, кабелі, проводи та шнури, пластмаси і пресматеріали, паперові і текстильні вироби, лісоматеріали, гумові і шкіряні матеріали, мінеральні, керамічні і скляні матеріали, решта матеріалів.

Запис матеріалів рекомендується проводити аналогічно з п. 3.4.

Після кожного розділу специфікації необхідно залишити декілька резервних рядків для додаткових записів.

Основний напис для заголовного (першого) аркуша специфікації виконують у відповідності з додатком Б, рисунок Б.2, а наступних аркушів – у відповідності з рисунком Б.3.

Специфікацію можна включати в ПЗ як додаток. У такому випадку аркуші специфікації нумеруються в межах кожної специфікації.

Технічні вимоги

Технічні вимоги на кресленні викладають у відповідності з ГОСТ 2.316, групуючи в міру можливості разом однорідні та близькі за характером вимоги в такій послідовності:

o вимоги, які ставляться до матеріалу, заготовки, до термічної обробки і до властивостей матеріалу готової деталі (електричних, магнітних, діелектричних, твердість, вологість і т. ін.), вказівки на матеріали-замінники;

o розміри, граничні відхилення розмірів, форми і взаємного розташування поверхонь, маса і т.ін.;

o зазори, розташування окремих елементів конструкцій;

o вимоги до якості поверхонь, вказівки про їх викінчення і покриття;

o вимоги, що ставляться до настроювання і регулювання виробу;

o інші вимоги до якості виробу, наприклад, безшумність, вібростійкість, саморегулювання і т.ін.

Пункти технічних вимог нумеруються арабськими цифрами. Після цифри крапка не ставиться. Кожний пункт записують з нового рядка.

Заголовок «Технічні вимоги» не пишуть, якщо на кресленні відсутня технічна характеристика виробу.

У випадку, якщо на кресленні приводять технічну характеристику, її розташовують окремо від технічних вимог на вільному полі під заголовком «Технічна характеристика». При цьому над технічними вимогами розміщують заголовок «Технічні вимоги». Обидва заголовки не підкреслюють.

Технічна характеристика

Технічну характеристику (за необхідності) приводять у такому порядку:

o умови роботи (види і величини навантажень, швидкості переміщення окремих складових частин виробу, частоти обертання валів, робочі температури, робоче середовище, умови змащування і т.ін.);

o основні функціональні параметри (потужність, крутний момент, передаточні числа механічних передач, і т. ін.).

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий