Смекни!
smekni.com

Відносини академічної й прикладної науки. Типи соціальних психологів (стр. 2 из 3)

Чи можливо, однак, виправити перераховані й багато інших методологічних вад, чи досить цього для перетворення академічної науки в соціально-релевантну або, перефразовуючи наведену вище цитату Аргириса, "чи вільні вони ліквідувати ці вади"?

Ідеологічні проблеми. За свідченням американського психолога Дж. Міллера, термін "поведінкові науки" був прийнятий у США замість "соціальних наук" для того, щоб не дратувати конгресменів при голосуванні за асигнування на розвиток соціальних наук. "Поведінкові науки" не викликали асоціацій з похідними: "соціалізм", "соціальний критик" і т.п., термін звучав нейтрально. Цей малоцікавий на перший погляд факт проте досить показовий.

Коли під тиском суспільної думки деякі соціальні психологи спробували розгорнути дослідження з гострих соціальних проблем, вони виявили щось, що не укладається в стереотип "вільного соціального вченого". З'ясувалося, що для досліджень доступні лише такі проблеми, як порнографія, агресивність підлітків, боротьба з наркоманією й т.п. Такої ж теми, як безробіття, відношення до війни, виявилися під забороною. Це дало підставу одному із соціальних психологів Л. Рапопорту, який намагався з'ясувати для себе, що є й що не є соціальною проблемою, викликнути: "Якщо те, що в нас зараз є - це всі, те ми у великому лиху!".

Учені добре розуміють, що визначення проблеми для соціально релевантної науки - ключовий момент, оскільки, як говорять Нельсон і Каплан, визначення проблеми детермінує стратегію зміни суспільства. Виникає питання, хто ж визначає ці проблеми, тому що сам соціальний учений рідко бере під сумнів доцільність поставлених перед ним завдань. Не задає він і питання про те, чиїм цілям служить той або інший вибір проблем і яким повинне бути його особиста участь у ньому. Замість цього він сумирно чекає, поки йому ці проблеми виберуть ті, хто "займає високий ранг і статус". Оцінюючи вибір проблем, вони справедливо запитують: "Чому один тип бідності нас стосується, а інший немає? Чому ми постійно вивчаємо скоріше бідних, чим не бідних, щоб зрозуміти причини бідності? Чому ми вивчаємо відсутність прагнення до досягнення в членів групи як небажане поводження, але не вивчаємо надмірну погоню за прибутками в процвітаючих бізнесменів, як поводження, що відхиляється?"

Очевидно, що питання ці для більшості соціальних психологів у США звучать риторично й відповідь їм відомий: для збереження статус-кво, щоб тримати бідних і багатих на своїх місцях.

Ідеологічна функція, соціальної психології, дивно добре виконується нею на основах методологічного індивідуалізму. Це об'єднання методологічних і ідеологічних установок була розкрита Нельсоном і Капланом. Проаналізувавши матеріали ряду досліджень із причин поводження, що відхиляється, вони прийшли до висновку, що в більшості з них провина за тяжке становище індивіда покладає на нього самого, а не на соціальне середовище, систему й т.п.

К. Арчибальд назвала це клінічним підходом до використання даних соціальної науки. За її словами, відповідно до цього підходу "якщо черевик тисне, то щось не в порядку з ногою". Ця позиція вигідна ще й тим, що як тільки мова йде про індивіда і його психічну неповноцінність, те, природно, перший, хто покликаний допомогти усунути цю мниму першопричину бідності й злочинності як соціальних проблем, - це, зрозуміло, психологи й соціальні психологи. Вони, таким чином, стають жертвою власної методологічної позиції.

Більше того, в очах суспільної думки вони виглядають винуватцями, які не рахуються з потребами суспільства.

І цей можливий поворот цілком усвідомлюється вченими. Одними з перших Каплан і Нельсон попередили про "небезпеку використання соціальної науки й соціальних учених для перекладання на них провини за колишні політичні й економічні провали. Ці провали часто являють собою кінцевий результат ряду заходів, для яких уже не існує більше ні короткострокових, ні довгострокових економічних або соціальних рішень. Але, оскільки зриви в політико-економічній системі викликають серйозні соціальні наслідки, учених призивають зайнятися цими соціальними проблемами. Їхнє підключення означає тим самим, що соціально небажане поводження саме і являє собою проблему, а аж ніяк не є неминучим побічним продуктом політичних витрат і технологічних труднощів, тим самим відволікаючи увагу від реальних причин".

У цих винятково проникливих словах вірно схоплена основна "зручна" ідея для реальних винуватців: зробити вчених козлами відпущення, а самим виступити в ролі борців за загальне благо. Замаскований під повагу до заслуг соціальної науки, що досить імпонувало й лестило вченим, цей маневр спочатку не викликав дорікань. Згодом, однак, він був викритий самою дійсністю. "Не так багато років тому, - говорить Р. Аткинсон, - деякі соціальні вчені заявляли, що в них є відповіді на проблеми, що коштують перед суспільством і що єдина перешкода полягала в тім, щоб умовити політиків дати гроші для втілення їхніх ідей. Кінець 60-х і початок 70-х років показали, що це не так".

Самі вчені теж зрозуміли, що в ряді випадків їх використовують як ширму для інших цілей, що часто "у замовника немає серйозних намірів змінити, але він використовує дані дослідження соціального психолога-практика для того, щоб здатися (курсив мій. - П. Ш.) стурбованим, прогресивним, науково мислячим і т.п.". Лицемірна апеляція до соціальної відповідальності вчених з боку офіційних кіл має в США й інші завдання: заспокоїти найбіднішу частину населення тим, що от-от вчені щось придумають, але оскільки ті не в змозі принципово зробити що-небудь без зміни системи, крім паліативних рекомендацій, - дискредитувати згодом тих учених, які виступають із позицій соціальної критики. Логіка тут проста: от проблеми, от гроші, от межі повноважень - вирішуйте!

Відмовитися від спокуси в такій ситуації важко, тим більше що дійсно є приклади ефективної участі соціальної науки в рішенні ряду проблем, досить для цього послатися на знаменитий Хоторнський експеримент. Але саме на практиці й з'ясовується ще один зв'язок ідеології й методології. Виявляється, що ефективними стають ті прикладні заходи, у яких зберігається модель лабораторного експерименту, де експериментатор виступає як маніпулятор.

У її основі стратегія поводження, що має метою однобічне підпорядкування індивідом собі інших людей і захист себе від собі подібних. Одним із самих могутніх способів такого підпорядкування служить контроль над інформацією, володіння правом інтерпретації значимих подій, що відбуваються.

На думку К. Аргириса, одним з перших, який звернув увагу на збіг аспекту експерименту й прикладних досліджень, ця стратегія поводження базується на чотирьох ціннісних принципах: досягати цілей так, як я їх бачу; максимально вигравати й мінімально програвати; викликати (в об'єкта впливу) якнайменше негативних емоцій; бути максимально раціональним і мінімально емоційним.

Оскільки в основі стратегії контролю лежить контроль над інформацією, то завданням першорядної важливості при маніпуляції об'єктом впливу стає перекручування, потрібна інтерпретація інформації, а найчастіше її приховання, попросту говорячи, неправда й обман. Цей підхід ідентичний в експерименті й у реальному житті.

В експерименті дослідник як би говорить випробуваному: "Я хочу створити таку обстановку, щоб, поставивши вас у неї, мені максимально вдалося змусити вас поводитися так, як я пророкував. Я, однак, повинен бути впевнений, що якщо ви надійшли так, як я пророкував, то це тому, що ви так захотіли, що це вам здалося розумним, що саме ви зробили такий вибір. Для того щоб якнайкраще домогтися цього, я повинен дуже ретельно й строго поставити весь експеримент і зберегти від вас у таємниці всі його ключові моменти доти, поки він не закінчиться. Я також не можу дозволити вам або заохочувати спроби довідатися (до закінчення або під час експерименту) що-небудь про експеримент; я не можу заохочувати спроб пручатися або змінювати експеримент. Єдине знання, що я допускаю - це знання в рамках ідеї експерименту.

Експериментальні умови можна підсумувати в такий спосіб: більша чіткість і стійкість моєї позиції (тобто міцність теоретичної платформи й точність гіпотези) у сполученні із сильним однобічним контролем над вами (як випробуваним) і збереженням у таємниці цілей, завдань і плану експерименту...".

Взявши як ілюстрації ряд досліджень, Аргирис доводить, що вони дають потрібний ефект у реальній дійсності тільки в тому випадку, якщо маніпулятору вдається дотримати перерахованих умов і в першу чергу зберегти в таємниці щирі цілі й задум всієї операції.

Однак тут і виникає одна із самих складних проблем, якщо не для самого маніпулятора, то для соціального психолога, що виступає в ролі соціального інженера, технолога, що пропонує свої знання для рішення проблем, які не він формулює й не він ставить. Якщо навіть у дискусіях про етику експерименту ця проблема обговорювалася винятково гостро й болісно, те, цілком природно, її масштаби виросли в дискусіях про роль соціального психолога в процесі перетворення дійсності. У цих дискусіях поступово кристалізувалася самосвідомість соціальних психологів, складався своєрідний автопортрет.

Стереотипи соціального психолога

Соціальні психологи в цей час переживають кризу професійної самосвідомості. стереотип, що домінував раніше, академічного вченого, для якого, як пише М. Дойч, "головним було інтелектуальне досягнення і його висока оцінка колегами, що виражався в присвоєнні ступенів, академічних звань, посад, усе більше йде в минуле в результаті зміни загального соціокультурного контексту, нових вимог до професії соціального психолога".