Вольфганг Келер (1887–1967) – німецький і американський психолог, один із засновників гештальтпсихології. Доктор філософії (Берлінський університет, 1909) [1; с. 303].
В. Келер також досліджував особливості інтелектуального розвитку особистості, виходячи з пошуку закономірностей створення в уяві людини гештальту. Він вважав, що навчання веде до утворення нової структури і, отже, до іншого сприйняття і усвідомлення ситуації. В той момент, коли явища входять в іншу ситуацію, вони придбавають нову функцію. Це усвідомлення нових поєднань і нових функцій предметів і є, на думку Келера, утворенням нового гештальту, усвідомлення якого складає суть мислення. Келер називав цей процес «переструктуруванням гештальту» і вважав, що він відбувається миттєво і не залежить від минулого досвіду суб'єкта. Для того, щоб підкреслити миттєвий, а не тривалий в часі характер мислення, Келер дав цьому моменту переструктурування назву «інсайт», тобто осяяння.
Келер провів експеримент, в якому дітям пропонувалося дістати машинку, розташовану високо на шафі. Для того, щоб її дістати, треба було використовувати різні предмети – драбинку, ящик, стілець. Виявилося, що якщо в кімнаті були сходи, діти швидко вирішували запропоновану задачу. Складніше було в тому випадку, якщо треба було здогадатися використовувати ящик. Але найбільші утруднення викликав варіант, коли в кімнаті не було інших предметів, окрім стільця, який треба було відсунути від столу і використати як підставку [2].
Келер пояснював ці результати тим, що сходи із самого початку усвідомлюються функціонально як предмет, що допомагає дістати щось розташоване високо. Тому її включення в гештальт з шафою не представляє для дитини трудності. Включення ящика вже потребує деякої перестановки, оскільки ящик може усвідомлюватися в декількох функціях. Що ж до стільця, то він усвідомлюється дитиною не сам по собі, але вже включеним в іншій гештальт – із столом, з яким він представляється дитині єдиним цілим. Тому для вирішення даної задачі дітям треба спочатку розбити цілісний образ «стіл-стілець» на два, а потім вже стілець з'єднати з шафою в новий образ, усвідомивши його нову функціональну роль. До подібних же висновків про роль «інсайту» в переструктуруванні минулих образів прийшов і М. Вертгеймер, який досліджував процес творчого мислення у дітей і дорослих.
Сказане проливає світло на дещо дивний факт: перша програмна праця гештальтпсихології, що належав Келеру, була присвячена питанням фізичної хімії і називалася «Фізичні гештальти у спокої і стаціонарному стані» (1920). Психолог, що займався до цього акустичними відчуттями і зоопсихологією, звернувся до колоїдної хімії не через примхливі зміни в професійних інтересах. Теорія гештальту не могла претендувати на серйозну роль без природничонаукового обґрунтування. Тому вона і починається з келеровської книги про фізичні гештальти. Келеру і його колегам представлялося, що принцип гештальту – єдиний для різних порядків явищ – дозволить по-новому розв'язати психофізичну проблему, приводячи свідомість у відповідність з фізичним світом і в той же час не позбавляючи його самостійної цінності. Це рішення виразилося в понятті «ізоморфізм».
Ізоморфізм означає, що елементи і їх відносини в одній системі взаємно однозначно відповідають елементам і їх відносинам в іншій. Фізіологічна і психологічна системи, згідно гештальтистської гіпотезі, ізоморфні один одному (подібно тому як топографічна карта відповідає рельєфу місцевості).
В. Келер довів, що при успішному розв'язанні інтелектуальної задачі відбувається бачення ситуації в цілому і її перетворення в гештальт, через що змінюється характер пристосувальних реакцій. Дослідження Келера розширили рамки уявлень про природу навиків і нових форм поведінки людини і тварин. Келер також займався вивченням феномена транспозиції, в основі якої лежать реакції організму не на окремі, розрізнені подразники, а на їх співвідношення. Він вважав, що психологічне знання слідує будувати за зразком фізичного, оскільки процеси в свідомості і організмі як матеріальній системі знаходяться у взаємно однозначній відповідності (ізоморфізм). Керуючись цією ідеєю, Келер розповсюдив поняття про гештальт на головний мозок. Це спонукало його послідовників постулювати наявність в мозку електричних полів, що служать корелятом психічних гештальтів при сприйнятті зовнішніх об'єктів.
Представники гештальтпсихології вважали, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів, а навпаки – властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої організації (прегнантності), ізоморфізму – тотожності між фізичними і психічними гештальтами. При розв’язанні задач головним чинником визнавався «інсайт», тобто явище раптового охоплення ситуації в цілому.
Гештальтпсихологія стверджує, що ціле не виводиться з суми властивостей і функцій його частин (властивості цілої не рівні сумі властивостей його частин), а має якісно вищий рівень. Гештальтпсихологія змінила колишнє переконання про свідомість, доводячи, що його аналіз покликаний мати справу не з окремими елементами, а з цілісними психічними образами. Гештальтпсихологія виступала проти асоціативної психології, що розчленовує свідомість на елементи. Гештальтпсихологія разом з феноменологією і психоаналізом лягла в основу гештальттерапії Ф. Перлза, який переніс ідеї гештальтпсихологів з когнітивних процесів до рівня світобачення в цілому.
Образи-гештальти, на думку прихильників цього напряму, виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властива константність і стійкість. Із сприймання гештальтисти перенесли термін «гештальт» та мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдиній структурі. Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод – варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті.
Список використаної літератури
1.Альмуханова А.Б., Гладкова Е.В., Есина Е.В., Имашева Е.Г., Клименкова О.В. Большая психологическая энциклопедия. – М.: Эксмо, 2007. – 543 с.
2.Лебедева Н.М., Иванова Е.А. Путешествие в Гештальт: теория и практика. – СПб.: Речь, 2005. – 555 с.
3.Марцинковская Т.Д. История психологи. – М.: Академия, 2008. – 544 с.
4.Роменець В.А.Історія психології ХІХ-початок ХХ століття: навч. посібник. – К.: Либідь, 2007. – 832c.
5.Роменець В.А., Маноха І.П.Історія психології ХХ століття: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2003. – 990 с.
6.Теплов Б.М. О Максе Вертгеймере, основателе гештальтпсихологии // Психология и психофизиология индивидуальных различий. – М., Воронеж: 1998. – С. 408–409.
7.Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века: Учеб. пособие. – М.: Академия, 1996. – 416 с.