Велика увага приділяється в дослідженнях соціального впливу вивченню відносини індивіда до групи, ступеню визнання її здатності давати об'єктивну оцінку. Тут було встановлено, що відношення між упевненістю випробуваного у своїй відповіді й у відповідях групи залежить від великої кількості змінних. З одного боку, чим більше, двозначність стимулу, тим більше непевність випробуваного у своїй відповіді й тем сильніше тенденція погоджуватися із соціальною інформацією. З іншого боку, чим більше двозначність, тим з більшою підставою випробуваний може підозрювати, що судження інших навряд чи більше точні, чим його власні, а це веде відповідно до зменшення впливу.
Досить багато вивчалися змінним, обумовленим минулим досвідом індивіда або його сенсорних здатностей. Так, випробувані були значно менш схильні уступати групі, якщо мали можливість попередньо виробити здатність оцінювати той або інший стимул або якщо їхня оцінка якимсь образом підтверджувалася. Це було показано в досвідах із судженнями про довжину ліній, на ефекті, визначенні порогів, візуальному визначенні кількості об'єктів, візуальному розпізнаванні шляхи в лабіринті й т.п.
Цілком природно, що в досвідах з візуальним сприйняттям (а таких більшість) людей з дефектами зору більше й частіше уступали груповій оцінці.
Було показане прагнення індивідів залежно від ступеня стресу в експериментальній ситуації. Саме цей процес, нагадаємо, цікавив найбільше Шерифа. В одному з його досвідів випробуваних (поодинці, а потім групами) поміщали в маленьку кімнату, даючи (перед вимиканням світла) лише глянути на неї, а потім у великому залі в темряві вели до свого місця, змушували на дотик у темряві знаходити дорогу в лабіринті. У міру введення різних перешкод, що ускладнюють ситуацію, конвергенція до норми збільшувалася. Крім того, варіативність оцінки величини стимулу була так само, як норма (медіана судження), вище в ситуації максимальної невизначеності. Наведені факти, зрозуміло, лише частково відбивають досягнення в області дослідження соціального інформаційного впливу. Разом з тим вони досить красномовно свідчать про загальний підхід, що при уважному розгляді виявляє вже згадувані вище риси. У першу чергу впадає в око той факт, що переважна більшість досліджень ведеться в лабораторії. Можна погодитися з Г. Теджфелом, коли він говорить: «Непосвяченій людині часто важко помітити, яким образом роздроблені процедури, що відбуваються в маленьких кімнатках або кабінах, яким піддають підневільних студентів-старшокурсників, ставлячи їх у положення героїв Кафки, позбавлених можливості раціонально пояснити дивну послідовність дій, які їх змушують виконувати, - яким образом ці процедури можуть мати що-небудь загальне з багатством і складністю того, що є «у житті». Дивно, чому соціально-психологічний експеримент ще не знайшов свого Йонеско».
Однак штучність експериментальної ситуації - це ще не найважливіше. Вона моделюється як нестабільна, невизначена, що породжує непевність і сумніви. Слів ні, у житті досить часто виникають такі ситуації, але абсолютизувати їх - значить щонайменше спотворювати реальний процес взаємодії. І головне - це те, що критерієм об'єктивності служить думка групи, що протиставляється думці індивіда.
У підсумку виходить, що індивідуальна думка відбиває одну реальність, а групова - іншу. Індивід сприймає об'єктивну реальність і формує уявлення про неї, група ж формує якусь особливу конвенціональну реальність, що повинна бути прийнята (доказу цієї гіпотези присвячена більшість експериментів) тільки тому, що група кількісно більше індивіда. Справа представляється таким чином, що індивід завжди неправий, група, більшість, завжди праві, оскільки тільки за нею зізнається здатність виносити вердикт про істину, що приймається як би шляхом голосування.
Література
1.Левонтин Р. Людська індивідуальність: спадковість і середовище. - К, 1993.
2. Фром Е. Анатомія людської деструктивності. - К., 2002
3. Парсонс Т. Про структуру соціальної дії. - К., 2000.
4.Орлов Ю.М. Восхождение к индивидуальности. - М., 1991
5.Гостев А.А. Образная сфера личности. - М., 1992.