регистрация / вход

Історичні етапи розвитку психології

Перший етап філософської психології: анімістичні (міфологічні) уявлення про душу. Другий етап філософської психології: античність - атомізм, спіритуалізм; Середньовіччя. Третій етап наукової психології: діалектико–матеріалістична наукова психологія.

Зміст

Вступ

Розділ I Перший етап – філософської психології

Розділ II Другий етап – філософської психології

Розділ III Третій етап – наукової психології

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історичний етап розвитку психології – тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і методи дослідження психіки.

Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусії. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загально філософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія.

В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу встановлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

- відповідно до першого підходу , психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз);

- представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології);

- згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинокова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А. Роменцем.

Згідно остатнього підходу, етапи розвитку виокремлюються за історичними епохами – отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бороко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми – її назва походить від латинського «scientia» - наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робили цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищ. Так психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва – на мотиваційних, а у XIX- XX ст. – на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.


Перший етап – філософської психології

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період ) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували її з матерією. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідтворність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Вирішальною характеристикою свідомості людини був синкретизм – первісне злиття людини зі світом та суспільним оточення.

Явища сновидінь, екстазу, сомнамбулізму, смерті, летаргічного сну, викликаючи стійкий подив у первісної людини, були причиною виникнення уявлень про існування душі поряд з її тілом. Згодом окремі психічні здатності і душа у цілому уособлюються в образах міфології (Псюхе, Мнемозіна, Лента, Гіпнос та ін.), що є несвідомою проекцією фантазії. Проектовані назовні властивості людини шліфуються віками й тисячоліттями, набувають пластичного виразу в казках, анекдотах, історіях, легендах, сказаннях.

Побачити незвичайне і до цього прикувати свою увагу – початок пізнання психічного в його інобутті. В давнину люди покланялись предметам саме незвичайної форми. Емоції подиву, страху вимагає відповідних образів, щоб звільнити людину від її обтяжливості. В образах фантазії відображається те, що здійснюється в самій людині. Якщо припустити, що спочатку привертає увагу незвичайна форма, то уявлення душі у вигляді зірки, вогню і т.п. слід вважати первісним. Душа ,як олюднений двійник тіла – вища її міфологічна форма. Образ души як двійник тіла – такий поступальний розвиток первісних уявлень про душу.

Суб’єктивна, емоційна реакція на проектовані несвідомо образи, не втрачаючи з ними зв’язок, саме через них стає предметом усвідомлення і через фантастичність образів фіксується в психічному.

Фантастичне та емоціональне об’єктивують та збуджують один одного, чим замикається порочне коло їхнього зв’язку. Його прорив здійснюється завдяки споконвічній гетерогенності фантазії та емоцій. Завдяки зв’язаності з тілом образи фантастичного мають тяжіння до зовнішніх у відношенні до тіла подій. З’являється функція посередника між фантазією та тілом, яку здійснює емоція. Предмет фантазії за своїми якостями тепер неповинен бути чужим властивостям живого. Існує безліч зовнішніх предметів, що мають ці властивості. Це викликає багатоманітність форм, в яких може бути виражено душу.

Жива істота і неживий предмет стають особливими формами виразу однієї і тієї ж душі. Вона виноситься за тіло і поза ним веде своє існування – екстеріоризація душі, протилежний процес – інтеріоризація душі, входження в її тіло, інкарнація. Уявлення про метемпсихоз (переселення душі) є похідним від уявлення по екстеріоризацію та інтеріоризацію.

Якщо душа переходить з одного тіла в інше, останнє повинно змінюватися, щоб бути відповідним душі. Такі метаморфози тіла мають висхідну і низхідну , деградуючу лінію і свідчать про метаморфози душевних властивостей.

Переселення душ і метаморфози наближають людину до стану досконалості, де душа і тіло будуть життєво адекватні одне одному. У своїх безкінечних інкарнаціях душа вбирає в себе незлічене багатство світу. Зміст душі зливається з ним. Душа через себе відображає цей світ, виступає знаряддям, яке здійснює відображення всього світу. Світи різних інкарнацій – різні світи. Досконала повнота розкриття світу – лише в людському образі душі. В цьому випадку душа і світ єдині. Виникає вчення про індивідуалізоване, точніше – специфіковане бачення світу, де душа виступає органом цього бачення.

У русі до перед звичайної досконалості душа повинна пройти шлях героїзму, наближаючись до божественного образу ідеалу краси і могутності.

Розклад міфологічної психології полягає найбільше в її неспроможності розкрити творчу активність людини. Творчість була незрозумілою для всієї стародавньої філософії. У міфологічній психології душа виступає у вигляді образу тіла та його частин.

Другий етап – філософської психології

Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей часу у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформується у філософську . Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідження суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як івсі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бод уже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відповідає від духу, занурюючись у матеріальний світ, про те вона пам’ятає свою істину – ідеальну – природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоретично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбавила в людині образ і подобу Вищої істоти – Бога. Тільки спираючись на зв’язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію – непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи спроектували це самовпевнене уявлення.

Метафізична психологія вчить, що наука існує як нематеріальний субстрат, або ж що психіка з її свідомістю матеріальна. Метафізик – психолог становить дуже абстрактно питання про те, що таке душа, не досліджуючи її реальної діяльності, поведінки, насамперед, практичного зіткнення її зі світом. Те, що перебуває поряд, не помічається (своєрідна сліпота людського розуму). Всі сили души переносяться в її невидиму сутність. Предмет дослідження такої психології – пізнавальна діяльність людини, загальний смисл естетичних та естетичних категорій.

Філософська психологія розробляє питання про походження змісту психічного: чи є він іманентним душі, чи є він відображенням зовнішнього світу, що в психіці властиве їй самій, що є відображенням зовнішнього світу? Ідея про первинні та вторинні якості в образах нашого пізнання є еклектичною спробою розв’язати це питання. З одного боку, тут розвивається лінія Демокріта – Локка, з іншого – Берклі – Фіхте. Берклі відкриває повність можливість такого дуалістичного підходу до пізнання, вважаючи, що й первинні якості є похідними від пізнавальних здатностей людини.

У філософській психології аналізується насамперед діяльність теоретична. Проблема волі становиться лише в плані того, що її визначає, чи не підлягає вона причинному поясненню, чи ні. У зв’язку з цим головною проблемою виступає «свобода волі»: два рішення були протиставлені одному – детермінізм та індетермінізм. Проблема людських почуттів зосереджується на пізнання – сприяють йому чи перешкоджають. Ерос, любов, з одного боку, і розклад, ненависть, з другого, визначають пізнавальний етичний бік прояву психічного.

Переважаючим способом мислення в спекулятивній психології є метафізичний, протиставлений діалектиці. Психічне беруть як певну сутність, здатність, що тільки розгортає свої дані. Практична діяльність виявляється зайвою. Її зрозуміли, особливо як основу формування, створення самого психічного. Поведінка, діяльність повинні виступити як спроможна дійсність. Таке тлумачення означає перехід до наукової психології.

Третій етап – наукової психології

К. Маркс і Ф.Енгельс, розвиваючи діалектико – матеріалістичні засади наукової психології, вказують на необхідність введення поняття практичної діяльності, розкриття активного характеру людської психіки. Праця виступила конкретною формою діяльності, основною зв’язкою між тілом і душею. І душа, і тіло виявляють плинність, динамічність. Діяльність у будь якої формі є внутрішнім зв’язком, взаємним переходом усіх аспектів психічного.

І. Кант ученням про паралогізм чистого розуму наносить відчутний удар метафізичній психології, найбільше в особі Вольфа і Лейбіца. К.Маркс і Ф.Енгельс не тільки завершують її розгром, а й закладають методологічні основи наукової психології. У зв’язку з цим питанням про відношення душі і тіла виступають три головні етапи спекулятивної психології:

- душа як форма тіла. Під впливом цього вчення Арістотеля перебував принаймні увесь європейський науковий світ в стародавні часи, світ арабо – мусульманський, ідеологія середніх віків на чолі з Фомою Аквінським. Те, що відрізняє «форму» тіла від міфологічного портретного уявлення душі, є активний характер форми, її портрет над тілом;

- Декарт відкриває будь - яку схожість тіла і душі, показуючи їх як окремі субстанції. Вони існують як протилежність атрибутів і філософській системі Спінози і як замкненні монади Лейбіца. В його вченні душа повністю відгороджується від матеріального світу .За Гетелем, вона «феноменологічно» «знімає» матеріальність тіла, об’єктивного світу – в певному розумінні утримує її;

- в ученні про чуттєвого Л. Фейєрбах завершує метафізичну психологію, висуваючи ідею антропологічної психології в моністичному тлумаченні. В Росії К.Д.Ушинський, починаючи цей рух, посідає проміжну позицію між дуалізмом і антропологічним монізмом, а М.Г.Чернишевський пропонує чіткий матеріалістичний монізм. В антропології становиться питання про реальну єдність тіла і душі, але не враховується практична діяльність як поцейбічне буття людської психіки.

Наукова психологія вже як продукт буржуазної думки починає свій поступальних рух з фізіологічної психології з біологічним відтінком, зі статичним підходом до діяльності і показує пасивний зв’язок між тілесним подразником і суб’єктивною реакцією. Зарубіжні психологи – ідеалісти (Г.Спенсер, В.Вунд) і вітчизняні стихійні матеріалісти (І.Павлов, В.Бехтерєв) утворюють її основні етапи, дають їй визначальні риси. Проте справжня діяльність людини є діяльністю соціальною, і психологія неминуче повинна розкрити людину як сукупність суспільних відносин. Виникає психологія соціальна в най поширенішому розумінні цього слова. Спочатку становить мовні світоглядні та моральні проблеми як предмет етнологічної психології, психології народів, щоб далі перейти до конкретних досліджень (Дж.Морено з його теорією «психодрами» та ін.). Соціальна психологія прагне стати наукою гуманістичною, проте в рамках буржуазної ідеології вона такою бути не може. Діючий в ній індивід зникає в народі, натовпі, колективні. Хоч ці спільності можна розглянути як соціальні індивіди, проте справжня психологія особистості тут ще не виявляється. Зокрема, Е.Дюркгейм формулює своє основоположення поняття – «колективне свідоме» Проте «історія», за висловом К.Маркса, нічого не робить. Її здійснюють конкретно – історичні індивіди.

У спробах органічного поєднання двох психологій – фізіологічної та соціальної – почала виявлятися психологія особистості як психологія особистісної діяльності . Те місце, яке посідала антропологічна психологія в рамках категоріально – спекулятивної, в науковій психології займає тепер психологія особистості і творчості. Аристотелевому вченню про душу як форму тіла стала паралельно фізіологічна психологія, ідеї субстанціональності душі – ідея про соціальну субстанцію в науковій психології (мова як така субстанція і т.п., що найповніше визначає образ психологічного – В.Гумбольдт, О.Потебня та ін.).

Напрями буржуазної психології – біхевіоризм, гештальтизм, ейдетизм –відображають периферичні механізми людської поведінки; фрейдизм безуспішно намагається зайняти її центр – з’ясувати енергетично – мотиваційний бік психічного. Ще до виникнення цих напрямків психології XX століття. В.Дільтей показав протилежність між пояснювальною психологією та описовою. Спроби їх поєднання були здійснені всіма напрямками психології, в тому числі й суто біхевіористичними. Але тільки «особистісний» напрямок на ґрунті марксистської методології долає цей дуалізм наукової психології. Разом з цим завершується психологія як наука про два фактори людської поведінки – природний та соціальний. До цього дуалістичного тупика впритул підійшли різні відгалуження психоаналітичної теорії. Л.С.Виготський був одним з перших, показав зв’язок натурального та суспільного в людині, висунувши ідеї культурно – історичного розвитку .

Висунення на перший план проблем особистості і творчості, що припадає найбільше на середину XX століття і характеризує другу половину, свідчить про дійсне становлення гуманістичної психології. З повним правом таку психологію розвивають радянські психологи. В капіталістичних країнах психологічні напрямки, які обговорюють проблеми особистості і творчості, приходять в сучасно світі. Радянська гуманістична психологія починається з особистості як свої головної проблеми. Особистість пов’язується з прагненням до не повторного виразу своїх рис. Прагнення до найвиразнішої об’єктивізації здійснюється найбільше у вчинковому, творчому акті. Так здійснюється іманентний зв’язок проблем особистості і творчості . Творчість не заперечується закономірністю. Остання виявляється в неповторному, непередбачувальному. В цьому розумінні вона сама себе й заперечує – не абсолютно, а відносно. Цим долається гострота та штучність ідеї про несумісність пояснювальної та описової психології.


Висновок

Поділ історії психології на три частиниміфологічну (народну), філософську (метафізичну, спекулятивну) і наукову не враховує перехрещувань її особливостей. Філософську психологія (особливо – ідеалістична, якоюсь мірою – стародавня матеріалістична) містить у собі міфологічний компонент, найбільше – в трактуванні проблем детермінізму, коли вона деградує до міфологічного уявлення про фатум у вигляді теорії ентелехії, преформізму, віталізму, а також механізму. Наукова психологія, що не змикається в межах голої емпірії, шукає (і знаходить) філософське обґрунтування, адже її кардинальні проблеми найчастіше пов’язані з філософією, з філософськими проблемами людини.

Такі зв’язки не є суттєво психологічними, а стосуються всього людського знання, встановлення будь – якої науки. Ідея щодо трьох епох у розвитку людського мислення в ідеалістичній формі вже вступила в історію філософії. В періодизації історії психології слід виходити з суті основної проблеми – відношення тіла і душі. Це відношення має вчинків характер. На рівні міфології душа і тіло виступають як відокремлені одна від одної сутності, без історичних своєрідностей, включені в фаталістичну пов’язаність світових подій. На рівні філософського світогляду уявлення про фатум замінюються ідеєю субстанції, що детермінує поведінку, а в науковому мислені – ідея абстрактної субстанції поступається місцем вченню про активний, творчий характер психічного з постановкою питань про компоненти вчинку – ситуація, мотивація – та її здійснення. Розуміння вчинку як визначальної структури людської психології усвідомлення сил, що керуються людською поведінкою, - ось що лежить в основі періодизації історії психології.

Революційний перевороту філософії, здійснений К.Марксом і Ф.Енгельсом, докорінно вплинув на історичну долю світової психології: було проголошено її нові, наукові принципи, розроблено методологічні засади, викладено її читку систему, розв’язано окремі кардинальні питання.

Психологія К.Маркса і Ф.Енгельса, заперечуючи стару метафізичну, філософську психологію, дала початок науковій психології. Було виявлено не тільки рушійні сили розвитку психологічної науки в її історично – культурних зв’язках, а й встановлено її чітку обґрунтовану періодизацію.


Список використаної літератури

1. Психологія: Навч.посб./ О.В.Винославська, О.А.Бреусенко – Кузнєцов, В.Л.Зливков та ін.; За наук.ред. О.В.Винославської. – Київ: Фірма «ІНКОС», 2005.-(26-35)

2. Історія психології. Зав.редакцією В.Г.Петік. – 1978.-(40-55)

3. Психологія. Навчальний посібник. Рецензенти: Н.А.Буняк., А.В.Вихрущ, 2003.-(27-31)

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий