Соціальне середовище, яке "задає" особистості певний соціальний статус, включає в себе матеріальні умови для реалізації особистістю діяльностей, прав та обов’язків, зумовлених статусним положенням, та референтні угрупування, через які суспільні вимоги та очікування транслюються особистості. Відповідно до конкретних матеріальних умов та складу безпосереднього соціального оточення, особистості задаються опис рольової поведінки, що відповідає соціальному статусу, та вимоги до неї; здійснюється регулювання поведінки шляхом її оцінки та застосування санкцій.
На нашу думку, процес становлення соціального статусу особистості залежить від таких зовнішніх (об’єктивних) умов як:
- забезпеченість особистості матеріальними засобами для реалізації своїх прав і обов’язків;
- склад референтних угруповань особистості та її референтної сфери (В.М.Судаков, А.В.Прохватілов);
- повнота, адекватність та несуперечливість "заданого" опису рольової поведінки, вимог до неї, її оцінки та застосованих санкцій.
Свідомість конкретного реального індивіда – це єдність переживання і знання (С.Л.Рубінштейн). Відображення соціального статусу особистості як соціального явища у свідомості його носія (реального чи потенційного) включає єдність та взаємопроникнення таких процесів як пізнання та переживання статусу. Знання соціального статусу включає систему знань особистості про зміст діяльностей та коло спілкування, сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, величину його престижності та авторитетності. Переживання соціального статусу розглядається як сформованість певної соціальної позиції: ставлення особистості до свого положення у системі суспільних та норм, правил, шаблонів поведінки, що з нього витікають, тобто до свого статусу та соціальних ролей, які виконуються[7,с.78].
До основних внутрішніх (суб’єктивних) умов становлення соціального статусу особистості, через які заломлюється вплив зовнішніх, на наш погляд, слід віднести такі:
- особливості самосвідомості особистості як основи її суб’єктності, зокрема, такі її компоненти, як самооцінка, рівень домагань, соціально-психологічні очікування та вже сформований образ-Я (М.Й.Боришевський);
- зміст складових підсистеми свідомості у структурі особистості: світогляду, переконань, ідеалів, ціннісних орієнтацій, спрямованості, соціальних потреб, мотивів та інтересів, прагнень тощо (М.Й.Боришевський, К.К.Платонов);
- рівень психологічної готовності особистості до виконання соціальних функцій та діяльностей зумовлених статусним положенням, яка розглядається як інтегральна характеристика розвитку особистості як суб’єкта діяльності і спілкування (наприклад, психологічна готовність до навчання у школі, до праці, до материнства тощо).
Зв’язок зовнішніх та внутрішніх умов, відповідно до методологічного принципу єдності свідомості і діяльності (С.Л.Рубінштейн, О.М.Ткаченко, М.Г.Ярошевський), виявляється у тому, що у свідомості особистості формуються знання та переживання власного соціального статусу, які, з одного боку, проявляються у діяльності і спілкуванні, спрямованих на реалізацію відповідних прав та обов’язків у формі рольової поведінки, а з іншого, виникають у результаті діяльності і спілкування особистості по реалізації свого статусу у взаємодії з референтами.
Нами виділено об’єктивні та суб’єктивні показники, за якими можна охарактеризувати становлення соціального статусу особистості[2,с.49]. В якості основного об’єктивного показника становлення соціального статусу особистості виступає якість виконання особистістю відповідної соціальної ролі (чи набору ролей), яка у свою чергу включає такі компоненти, як:
- якість реалізації особистістю (у конкретних матеріальних умовах) діяльності, зумовленої статусним положенням;
- ставлення інших учасників спільної діяльності та спілкування до особистості як носія соціального статусу.
До суб’єктивних показників становлення соціального статус відносимо:
- ступінь сформованості системи знань та уявлень особистості про зміст діяльностей та коло спілкування, сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, величину його престижності та авторитетності;
- особливості соціальної позиції особистості, що виявляється в її ставленні до змісту діяльностей та кола спілкування, сукупності прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, його престижності та авторитетності, до себе як носія статусу.
Таким чином, становлення соціального статусу особистості представляє собою взаємопов’язані процеси: "задавання" статусу особистості з боку суспільства та суб’єктивне відображення статусу особистістю (знання, переживання та реалізація статусу). Перебіг процесу становлення соціального статусу визначається низкою об’єктивних та суб’єктивних умов. Показники цього процесу можна поділити на об’єктивні, поведінкові (сформованість навичок рольової поведінки відповідно до соціального статусу) і суб’єктивні: когнітивні (знання суспільного змісту соціального статусу) та емоційно-оцінні (ставлення до власного статусного положення, до себе як носія статусу, тобто сформованість відповідної соціальної позиції).
Основні задачі працівника психологічної служби:
1. Надання допомоги органам керування в розробці і реалізації державної політики на основі вивчення стану масової свідомості, прогнозування й активного впливу на соціально-психологічні процеси в суспільстві.
2. Виконання консультативних, дорадчих і експертних функцій у сфері керування державою, в економіці, в областях науки і культури, в органах законодавчої, виконавчої і судової влади.
3. Забезпечення соціально-психологічного захисту і підтримки індивідуального розвитку громадян України з урахуванням їх здібностей, особливостей життя і роботи; реабілітація потерпілих від техногенних, соціальних і природних катастроф[1,с.110].
4. Участь у розробці і практичному застосуванні нових технологій і методик навчання, виховання, розвитку і перевиховання дітей і молоді, впливу засобів масової комунікації на людей.
5. Координація прикладних психологічних, соціологічних і педагогічних досліджень у практичній діяльності; підтримка пріоритетних науково-методичних і практичних програм щодо роботи з молоддю, родиною, в областях політичної, юридичної, військової, педагогічної і медичної психології, соціології, педагогіки. Створення єдиної інформаційної системи соціально-психологічної служби.
6. Здійснення психометричного нагляду: розробка, впровадження і контроль за кваліфікованим використанням психологічних методик і
7. Участь у ліцензуванні навчальних закладів і в атестації фахівців відповідно державним і міжнародним стандартам.
Сучасний стан розвитку практичної психології в Україні свідчить, що найбільш актуальними його напрямками є психологія керування й організацій, практична психологія утворення, психологія родини і соціального захисту, політична психологія, профорієнтація і профвідбір. Інтенсивного розвитку вимагають військова, медична і юридична психологія.
Порівняння структури практичної психології за кордоном і в нашій країні дає можливість назвати основні її напрямки:
1. Психологія політичної діяльності, керування і масових комунікацій.
2. Юридична психологія.
3. Військова і спортивна психологія.
4. Медична (клінічна) психологія.
5. Практична психологія системи утворення.
6. Психологія керування і виробництва.
7. Психологія родини і соціального захисту населення.
Організаційні принципи психологічної служби полягають у тому, щоб забезпечити її максимальну ефективність при оптимальних витратах і мінімальному кадровому забезпеченні. Оскільки психологічна служба діє в різних міністерствах і відомствах, її працівники мають, як правило, подвійне підпорядкування.
Структура психологічної служби має три рівні: центральні органи, обласні, районні (міські). На кожнім з рівнів створюються практичні центри, що безпосередньо здійснюють практичну соціально-психологічну діяльність, і органи науково-методичного забезпечення діяльності служби. Чимале значення мають професійні асоціації і суспільства соціальних працівників і практикуючих психологів.
Вищим органом керування психологічної служби є Рада головних психологів відомств і областей, що вивчає напрямки і зміст роботи психологічної служби, здійснює фінансування основних проектів, створює атестаційні й акредитаційні комісії[4,с.45].
Поточну роботу по виконання рішень ради, з координації практичних робіт і розвитку служби здійснює Координаційна група (комітет), що входить до складу Науково-методичного центра психологічної служби.
На основі відповідних кафедр інститутів удосконалення, лабораторій і центрів практичної психології, профорієнтації і т.п. створюється Науково-методичний центр Національної соціально-психологічної служби. Він є головною управлінською, методичною і координуючою організацією в психологічній службі.
Науково-методичний центр:
організовує і контролює виконання рішень Ради головних психологів;
організовує і координує роботу комісій, творчих груп, центрів і лабораторій, що входять у структуру психологічної служби;
виступає головним виконавцем державних замовлень на здійснення робіт в області практичної психології і соціальної роботи;