У розвиненому колективі завдяки особливим нормам стосунків, що сприяють вияву кращих сторін в особистості та перешкоджають прояву гірших, людина вимушена поводитися позитивно у ставленні до товаришів по групі. У корпорації, навпаки, часто заохочуються індивідуалістичні схильності, і групова мораль, характерна для таких малих груп, змушує індивідів із метою самозахисту та відстоювання своїх особистих інтересів проявляти себе в системі взаємин із гіршої сторони [4, с.64].
Однак загалом стосунки в малій групі не зводяться до діадичних, оскільки для кожної пари навмання взятих людей можна виділити значущих для них інших членів тієї самої малої групи, стосунки яких до кожного члена цієї пари впливають, в свою чергу, на їхні особисті стосунки. Отже, парні стосунки завжди будуються з урахуванням стосунків з іншими людьми, які оточують цю пару.
Психологічна корекція і психотерапія (поряд із психологічним консультуванням) є вадами психологічної допомоги. На відміну від психологічного консультування вони передбачають більш активний цілеспрямований вплив на особистісний, поведінковий та інтелектуальний рівні функціонування людини і, як правило, потребують більшого часу для здійснення.
Психологічна корекція являє собою тактовне втручання у процеси психічного і особистісного розвитку людини з метою виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.
Важливими ознаками психологічної корекції є дискретність і орієнтація на вікові норми. Дискретність означає вплив психолога на відносно незалежні конкретні складові внутрішнього світу людини. Вплив здійснюється на основі теоретичних уявлень про норми перебігу пізнавальних та емоційних процесів, про норми цілеутворення в тому чи іншому віковому періоді. Орієнтація на вікові норми визначає компонент корекційного впливу (переважно діти, підлітки, юнацтво) та використання психодіагностичних методик.
Завдання психологічної корекції формулюються залежно від свого адресату - дитини з аномальним розвитком чи особистості, яка має певні відхилення і труднощі в межах психологічної норми [3, с.44].
Вона також визначається змістом корекційної роботи:
корекція розумового розвитку;
корекція емоційного розвитку;
корекція та профілактика невротичних станів, неврозів.
Існують різні недоліки характеру, які піддягають психокорекції. Вони привертають увагу оточуючих і часто є предметом їхньої турботи.
Розглянемо типології вад особистісного розвитку людей, що перебувають у межах психологічної норми. Це підвищена збудливість, гнівливість; лякливість і хворобливі острахи; песимізм або перебільшена веселість; нестійкість, підвищена імпульсивність; конфліктність; упертість; байдужість; неохайність; брехливість; постійна жадоба насолод; надмірна активність чи пасивність; замкненість; хвороблива сором'язливість; схильність до крадіжки; негативізм; схильність до блукання; неуважність; деспотизм; надмірна безпорадність; жорстокість щодо тварин; зловтішність, знущання над оточуючими та ін. Названі вади можуть бути відносно дискретними і стосуватися лише певних аспектів емоційно-вольової сфери чи мати більш тотальний характер і бути пов'язаними зі становленням акцентуації, провідних переживань, системи ставлень і ціннісних орієнтацій. Цей момент є важливим для діагностики і вибору видів психологічної допомоги особистості - корекції чи психотерапії, або корекції у межах психотерапії.
Основними етапами психокорекційної роботи є діагноз, прогноз, створення психологічно-педагогічної корекційної програми, її виконання та аналіз її ефективності. У діагнозі (на основі психологічної діагностики з використанням тестів) фіксуються показники психічного розвитку, їхня відповідність нормам, формулюється гіпотеза щодо причин відхилень.
Психологічний діагноз включає також формування прогнозу. Прогноз є передбаченням подальшого розвитку особистості за умови своєчасної корекції та за відсутності такої.
Особливостями програми корекції є наявність суто психологічної та педагогічної частин. Психолог розробляє і здійснює психологічну частину. Педагогічну частину психолог може розробляти як самостійно, так і разом з батьками, соціальними працівниками, педагогами, родичами (залежно від того, хто буде працювати з дитиною) [1, с.51].
Педагогічна частина виконується під постійним контролем психолога. Оскільки коригуючий вплив спрямований на певні конкретні характеристики, то показником ефективності виступають виміри цієї характеристики до і після корекції.
Вихідним положенням у справі професійного відбору є те, що не кожний спеціаліст із психологічною освітою здатний працювати в якості практикуючого психолога у школі, закладах охорони здоров'я тощо.
Дослідження свідчать, що професійна придатність практикуючого психолога не зводиться тільки до рівня його фахової освіти, і було б грубою помилкою ставити у пряму залежність знання і рівень кваліфікації спеціаліста. Очевидно, що практикуючому психологові необхідні такі індивідуальні та особистісні структури, які забезпечують успішність саме практичної діяльності.
Отже, розглядаючи питання про професійно необхідні якості практикуючого психолога, важливо над усе поставити успішність його професійної діяльності. При цьому слід узяти до уваги те, що практикуючий психолог буде мати певну спеціалізацію: діагностика, консультування, реабілітація і т. ін. Таким чином, кожна з спеціалізацій буде вимагати певної підготовки, набору навичок, особистісних рис та якостей.
Методики відбору на спеціальність "практикуючий психолог" тільки-но створюються, але вже ясно, що вони будуть зорієнтовані на діагностику основних професійно значущих рис. Найжорсткіші вимоги мають бути висунуті до психологів-консультантів, які здійснюють роботу в напрямку індивідуального кризового (конфліктного) консультування та реабілітації. Дуже серйозні вимоги до особистості психотерапевта висуває метод психоаналізу. Вони безпосередньо випливають із психотерапевтичної ситуації і тісно пов'язані з основними уміннями, якими має володіти психоаналітик [5, с.87].
Як зазначає Р. Грінсон, найважливішим умінням є здатність співвідносити свідомі думки, почуття, фантазії пацієнта з їхнім неусвідомлюваним змістом, сприймаючи не лише текст, що його висловлює пацієнт, а й глибинний підтекст. Тобто це вміння розуміти висловлювання пацієнта на всіх його рівнях - поверховому, зовнішньому та прихованому, внутрішньому.
Основні якості, котрі забезпечують це вміння, - наявність глибоких теоретичних знань, емпатія та інтуїція.
Отже, теоретичне знання є тим підґрунтям, на якому базується діяльність будь-якого фахівця, в тому числі психоаналітика. Однак найефективнішою буде та ситуація, коли знання, емпатія та інтуїція взаємодіють, доповнюючи та підтверджуючи одне одного.
Особливо тісно пов'язані емпатія та інтуїція. На думку Р. Грінсона, емпатія у психоаналітичній діяльності є методом встановлення тісного контакту в царині емоцій та спонукань. Інтуїція робить те ж саме, але стосовно ідей. Емпатія передбачає багатий запас особистих переживань аналітика, які він може використати для кращого розуміння пацієнта.
Цьому сприяє ґрунтовне знайомство з літературою, музикою, театром, живописом, фольклором, іграми тощо. Всі ці складові відчутно пожвавлюють людську уяву, що є безцінним при аналітичній роботі, дають відчуття причетності до всесвітніх переживань.
Таким чином, емпатія та інтуїція лежать в основі здатності до розуміння неусвідомлених значень та смислів, що приховані за усвідомленим матеріалом.
Одначе здатність до емпатії є основною вимогою: за її відсутності проведення ефективної терапії стає неможливим. Здатність до інтуїції свідчить про вправність, але без емпатії вона може підштовхувати до хибних висновків і взагалі віддаляти від реальності [4, с.66].
Важливою передумовою розуміння пацієнта є й щирий інтерес до людей, їхнього способу життя, емоцій, фантазій, думок.
Як пише Р. Грінсон, психоаналітик повинен мати розум, який шукає знань, причин та походжень. Енергія, що спонукає людину у цьому напрямку, виходить з її зацікавленості, яка має бути багатою кількісно і доброзичливою якісно. Замала зацікавленість в аналітика робить його жертвою нудьги, надто сильна - змушує пацієнта відчувати надмірний біль.
Наступне важливе вміння, що великою мірою залежить від особистісних якостей психоаналітика, - це вміння спілкуватися з пацієнтом.
Уперше як професія соціальна робота виокремилася на межі XIX і XX ст., органічно увійшовши в суспільне життя держав західної демократії в першій половині XX ст. Головним суб'єктом соціальної роботи є соціальний працівник - фахівець високого рівня компетентності з широкого кола практичних соціальних проблем, зі знанням суспільних і правничих наук, умінням та практичними навичками комунікації, посередництва і представництва. Основне завдання соціального працівника - надавати дієву допомогу людям у пошуках виходу зі скрутного становища.
Виконання цього завдання передбачає такі етапи:
збір інформації з використанням широкого кола джерел (самого об'єкта, який потребує допомоги, його найближчого та дальшого оточення);