Просування в самоорганізації гіперактивних дітей можливе за умови, що вимоги, які до неї висувають дорослі, чіткі, послідовні й узгоджені. А реакції на правильну або неправильну поведінку - добре передбачувані.
Суттєвий зсув у виробленні уважності досягається за умови, що дитина активно залучається до цього процесу, займається самовихованням даної навички. Велика роль тут належить роз'ясненню прийомів «входження» в роботу. Гіперактивній дитині слід прислухатися до себе, виокремлюючи зовнішній контроль за власними діями та поведінкою у цілому («Що говорить Володя?», «Чи згодна голова з тим, що роблять руки?» тощо). Це, зрозуміло, дуже складне завдання. Проте на практиці у складних ситуаціях цей виховний прийом спрацьовує. Це підтверджується прикладами, коли гіперактивну дитину, яка втратила самоконтроль у бійці, вдається зупинити, узявши за плечі, із звичним для неї зверненням, наприклад: «Послухай, твоя голова не згодна з тим, що роблять твої руки!»
Важливо, щоб крім навчання у гіперактивної дитини була справа, де б вона була успішною, де б її прийняло оточення і вона відчувала себе комфортно. Найбільш прийнятним є застосування ігор-розминок, для заспокоєння гіперактивних дітей (див.додаток №2), а також заняття у спортивних секціях, хореографічних колективах, або інших гуртках чи окремих заходах, які пов'язані з активними рухами. Стійке захоплення та комфортне самопочуття у групі однолітків можуть стати головним компенсаторним ресурсом у формуванні позитивної самооцінки гіперактивної дитини та її особистості в цілому.
Попри всі можливі труднощі адаптації гіперактивних дітей до школи для них неприйнятний варіант домашнього навчання. Повноцінний когнітивний та соціальний розвиток таких дітей можливий тільки у колективній формі навчання, участі в іграх, спілкуванні з однолітками. Саме тут містяться умови подолання інфантилізму дітей, оскільки саме тут дитина дістає можливість фізично та психічно розрядитися. Водночас тривале перебування серед дітей, шумні ігри, неминучі суперечки призводять до перезбудження дитини й дезорганізують її розумову діяльність. Дитині потрібен відпочинок від групового спілкування, тому група подовженого дня для неї небажана. За сильних функціональних порушень діяльності мозку краще перевести дитину на неповний навчальний тиждень із додатковим «ковзним» вихідним днем.
Якщо в ході занять у першому класі виявилося, що дитина за своїм психомоторним статусом ще не готова до навчання (і це підтверджує фахівець), а ситуація у школі зайшла в глухий кут, слід відкласти навчання, а активність дитини спрямувати на гуртки (секції, студії), де діти займаються спортом, танцями, театральними та інтелектуальними іграми тощо. Негативний шкільний досвід (якщо ситуація не сягнула крайнощів) зазвичай згладжується в пам'яті дитини й не затьмарює її повторного вступу до першого класу.
Навчання гіперактивної дитини - найскладніший варіант психолого-педагогічної корекції. Воно вимагає від батьків, учителя та психолога не тільки уміння, а й неабиякої витримки. Але результат цілком може бути досягнутий.
Отримані дані свідчать про необхідність проведення корекційної роботи з учнями початкових класів спрямованої на модифікацію системоутворюючих складових агресивної поведінки, а саме – потенційно агресивного світовідчуття і потенційно агресивної інтерпретації (світорозуміння).
Сором'язливість - одна з найпоширеніших проблем розвитку молодших школярів. Ця особливість є серйозною перешкодою адаптації дитини до школи, знижує рівень комфортності її розумової діяльності в навчальному спілкуванні, обмежує можливості для збагачення комунікативного досвіду.
Сором'язливість легко виявляється в ситуації спілкування дитини з однолітками, педагогами та малознайомими людьми. Сором'язлива дитина не тільки не виявляє ініціативи в спілкуванні, але й намагається не привертати до себе уваги взагалі. Якщо ухилитися не вдалося - «щулиться», ніяково посміхається, і, як правило, повертається до співрозмовника боком.
Оцінюючи результати спостережень, важливо коректно виокремити подібні зовнішні прояви замкнутих дітей. У замкнутої дитини вони відображують обмежену потребу в контактах з оточенням. Відповідно така дитина прагне відмежувати внутрішній простір своєї особистості від зовнішнього втручання. На відміну від сором'язливих дітей, на їхніх обличчях замість зніяковілої посмішки можна побачити маску напруження.
Надійні й більш конкретні діагностичні дані можна отримати за допомогою рисункових тестів.
В основі сором'язливості - своєрідність ставлення дитини до себе й до решти людей, насамперед до дорослих, недовіра до їхньої доброзичливості.
До основних індивідуально-психологічних характеристик належать:
— дисгармонія загальної самооцінки: за високої самооцінки дитина має сумніви в позитивному ставленні до себе оточення, особливо малознайомих;
- уміння правильно оцінювати власні дії співіснує із острахом публічно визнати не тільки власні невдачі, але й успіхи;
- при доброзичливому ставленні до інших людей та бажанні спілкуватися з ними дитина намагається відмежуватися від контактів у тих ситуаціях, які сприймаються нею як особливо напружені;
- високий ступінь рефлексивності, фіксованість у будь-яких типах взаємин на власній особистості. Гостра чутливість до негативної оцінки;
- невміння ініціювати спілкування;
- недостатній рівень саморегуляції мовлення в діалозі та публічному виступі.
Психологічна допомога включає навчання дитини управління власними емоціями, «підтягування» оцінки, яку очікує дитина з боку інших, до самооцінки, розвиток здатності більше довіряти власному самосприйняттю при самооцінці, навчання комунікативних навичок та збагачення досвіду спілкування. У роботі за кожним напрямком використовуються відповідні методи та прийоми.
Навчання дитини управління власними емоціями
1. Релаксаційні техніки: візуальні образи, м'язова релаксація, вільні рухи під музику.
2. Програвання діалогів, у яких сором'язлива дитина спілкується з казковим героєм, з мамою, молодшим братом (сестрою), старшим братом (сестрою), знайомим однолітком, однокласником, знайомим дорослим, вчителем, а потім - за вибором з будь-якою іншою людиною або казковим персонажем. Діалог проводять, спираючись на певний текст або ж на основі імпровізації. На будь-якому етапі роботи кожний співрозмовник може використовувати маску.
3. Відпрацювання терапевтичних формул на кшталт «Я впевнений, що ця людина (учитель, однокласник) помічає мої успіхи (радіє моїм успіхам)»; «Посміхнуся й у вчителя (сусіда, однокласника) підніметься настрій. З радісною людиною легко спілкуватися».
4. Настанова-застереження від недоречної самокритики: коли щось робиш, головне зібрати волю в кулак. Переживання можуть завадити справі.
«Підтягування» оцінки, яку очікує дитина від інших, до самооцінки
1. Ігрові вправи, де дитина може дізнатися, як оцінюються її дії стороннім спостерігачем, почути негативні та позитивні відгуки.
2. Завдання на аналізування потрійної оцінки (самооцінки, оцінки вчителя, оцінки однокласника) ігрового або навчального завдання, виконаного дитиною. Розглядаються варіанти збігів та відмінностей в оцінках. Корекційна ідея включає два моменти. Необхідно переконати сором'язливу дитину, що певна різниця в оцінках - звичайне явище. Важливо показати, що дії дитини оцінюються однією й тією самою людиною по-різному, а це свідчить про відсутність негативної тенденції оцінювання, чого, можливо, дитина боїться. 3. Прийоми позитивного зворотного зв'язку: позитивні оцінки за виконання учнем навчальних завдань, у які включений елемент загальної оцінки («Як я й очікувала, ...», «... тому я думаю, що тобі під силу більш складне завдання»). Органічне включення у контекст навчального спілкування із сором'язливим учнем зауважень, що виявляють оптимістичні очікування, віра в його успіх.
Розвиток здатності більше довіряти власному самосприйняттю при самооцінці
1. Аналіз реальних ситуацій та настанови, в яких закладена ідея, що при зовнішній оцінці можуть бути не враховані якісь важливі, але не відомі іншій людині умови. Тому зовнішня оцінка не завжди адекватна. (Приклади: ситуація, коли вчитель не знає, скільки насправді зусиль доклав учень на виконання домашнього завдання; відповідь учня на уроці була перервана через брак часу й основні знання учень не продемонстрував). При власній оцінці такі обставини враховуються значно більше.
2. Використання елементів казкотерапії, художніх творів із яскраво вимальованими обставинами та явним вирішенням проблем оцінювання.
Навчання комунікативних навичок та збагачення досвіду спілкування
1. Рольові ігри, що включають ситуацію, яка провокує дитину на спілкування. Гра містить підказки потрібних комунікативних прийомів. (Наприклад, гра «Зіпсований телефон». Завдання: передати ланцюжком інформацію, трохи змінивши її. Відомі номер телефону й коло учасників гри. Пропонується приблизна схема розмови: привітатися - назвати себе - з'ясувати ім'я співрозмовника - сказати про наміри - транслювати інформацію - уточнити, чи зрозумів співбесідник. Фінал гри - зустріч, під час якої учасники порівнюють вихідну та кінцеву інформацію, простежують етапи внесення змін до неї).