внутрішніх переживань, то третій наповнює їх змістово. У кожному суспільстві, вважає Е. Фромм, існують певні думки та почуття, які воно немовби блокує, намагається не допустити до усвідомлення індивідом. Е. Фромм наполягає на соціальній детермінації психічних процесів. Свідомість, маючи ілюзорний характер, неповністю осягає всю реальність, тому що соціальний фільтр пронизує людську психіку, багато явищ внутрішнього і зовнішнього світу, робить їх прозорими та невидимими. Фромм інтерпретує свідоме та несвідоме як стан усвідомленості і неусвідомленості. Отже, тут йдеться про міру усвідомленості свідомості та неусвідомленості несвідомого. Процес усвідомлення раніше неусвідомленого або подавленого, не пропущеного через соціальний фільтр, — це спроба зняти завісу над реальним переживанням світу. І тут Фроммівська версія психоаналізу (досягнення гармонії, любові і щастя) збігається зі станом саторі, просвітлення. Усвідомлення неусвідомленого — досить складний процес, який вимагає надзвичайних зусиль людини. Результатом такого усвідомлення є пробудження, оновлення людини, своєрідна її внутрішня революція. Таке справжнє пробудження виступає підґрунтям як інтелектуальної творчості, так і безпосередньої інтуїції.
Людство упродовж багатотисячної історії існування накопичило багато уречевленого знання: це світ предметів, наукові відкриття, технічні досягнення, різноманітні засоби комунікації. Е. Фромм у релігієзнавчих дослідженнях "Психоаналіз і релігія" (1950), "Дзен-буддизм і психоаналіз" (1960), "Догмат про Христа" (1964), "Ви будете немов Боги" (1969) і т. д. розглядає низку проблем: чи змінилась сама людина; чи наблизилась вона до своєї прадавньої мрії — удосконалення самої себе; чи позбавилась вона "патогенних ефектів" впливу "техногенного суспільства".
Людина — це любов і ненависть, добро і зло, заздрість і доброзичливість. У ній живе і архаїчна людина — канібал і ідолопоклонник, водночас вона здатна любити, бути розумною та справедливою. Саме несвідоме містить у собі в згорнутому вигляді всю розмаїтість життєдіяльності людини; воно пов'язує минуле і майбутнє людини, оскільки поєднує дитинство людської історії та проекти неосяжних просторів майбутнього, "коли вся природа буде гуманізована, а людина "натуралізована"" [8, с. 137].
За концепцією Е. Фромма, людина, поступово втрачаючи зв'язки з природою, вимушена була звертатися до раціоналізацій, продукуючи нові форми орієнтації в світі.
Наявність розуму, самосвідомості, уяви Е. Фромм вважав сутнісною характеристикою людини, яка відрізняє її від тваринного світу. Проте і в цьому полягає трагізм особистої та соціальної буттєвості людини, оскільки завдяки розуму людина усвідомлює всю катастрофічність ситуації. При всьому своєму бажанні людина не в змозі повернутись в "долюдський" стан. Відтак, людині потрібно неодмінно розвивати свій розум, позаяк він не опанує природу і, зрештою, не перевершить сам себе.
Людина — єдина жива істота, для якої власне існування є проблемою. На відміну від усіх інших організмів вона знаходиться у стані нерівноваги, нестійкості. Наслідком цього є екзистенційні дихотомії. Людина є частиною природи, підкоряється її законам і не може їх змінити, але вона весь час виходить за межі природного світу, бездомна, але прагне до гармонії зі світом, смертна і тому хоче максимально реалізувати себе. Людина не володіє всезнанням, але їй необхідне осмислене існування. Екзистенційні дихотомії неможливо ліквідувати. На них кожен повинен давати особисту відповідь. У своєму розвитку людина завжди намагається перевершити власні можливості. Навіть пізнаючи глибинну сутність свого Я, вона прагне осягнути всі свої можливості.
Людському розуму притаманний внутрішній динамізм, який постійно спонукає до пошуку, який є вічним. Шукаючи втрачені природні потреби, людина прагне осягнути саму себе, усвідомити свою буттєвість у світі, зробити вибір, але вибір самої себе. Нездоланна прірва між людиною та природою породжує неймовірні наслідки. Страждаючи від внутрішньої дисгармонії, людина знаходиться в постійному пошуку смислу свого існування. Це постійне роздвоєння пригнічує її, супроводжуючи аж до смерті.
Захист, за якого б людина подолала панічний страх і стала сама собою, Е. Фромм прагне відшукати в релігії, адже саме вона, як вважає філософ, є духовним стрижнем та внутрішнім багатством людини, джерелом її сили та життя. Релігія, за Е. Фроммом, є тим феноменом, в якому осмислюються екзистенційні проблеми. "Релігія — формалізована і розроблена відповідь на питання про людське існування" [7, с. 115]. Будь-яку людину можна зрозуміти тільки в тому разі, якщо осягнеш її індивідуальну релігію, її відповіді на екзистенційні питання, які розкривають сенс буття.
Людині притаманна внутрішня потреба в системі орієнтації та об'єктові служіння, тобто немає такої людини, у котрої не було б релігійної потреби. Е. Фромм дає власне визначення релігії: "Під релігією я розумію будь-яку, що її поділяє група, систему мислення і дій, яка дозволяє індивідові вести осмислене існування і дає об'єкт для відданого служіння" [8, с. 158]. Однак людина може поклонятися не лише тваринам, ідолам, богам, але й нації, класу, партії, грошам. Отже, Е. Фромм вважає, що поняття релігії містить не лише традиційні релігійні вірування, а й філософські системи, соціально-політичні доктрини тощо. По суті, він ототожнює релігію та світогляд, надаючи їй універсального статусу. Взагалі не було такої культури, в якій би не існували саме такі релігії, оскільки потреба в них укорінена в людському існуванні. Релігійною є будь-яка людина, думки якої зайняті екзистенційними питаннями. Така людина завжди відчуває Бога. Проблема взаємовідносин людини і Бога прослідковується в усіх релігіях. У християнстві уявлення про людину, котра стала Богом, перетворилось в уявлення про Бога, котрий став людиною.
Е. Фромм виокремлює такі аспекти релігії: переживання, науково-магічний аспект, ритуал, семантичний аспект. Переживання — це релігійне почуття і служіння. Психоаналіз, наука сприяють релігійному почуттю. Загрозою для релігії є ринкова орієнтація людини, де все продається та купується, де людина є товаром і відчужується від себе. Однак це обертається трагедією для людини, оскільки суспільство, культивуючи таку орієнтацію, перетворюється на патологічно хворе і неминуче породжує " шизоїд -ну", "невротичну" особистість.
Науково-магічний аспект релігії змінювався протягом усієї історії. Людина зверталась до вищих сил, щоб вони задовольняли ті її потреби, яких вона не спроможна реалізувати самостійно. З тим чи іншим видом діяльності людина ідентифікувала певне божество, молилася йому з метою нейтралізації негараздів. "Чим глибше людина розуміє природу і чим більшою мірою нею оволодіває, тим меншою стає потреба в релігії як засобі наукового пояснення і магічного управління природою" [8, с. 211].
Психоаналітики завжди звертали увагу на ритуалі-стичний аспект релігії, оскільки ця проблема давала змогу глибше проникнути в психологічну сутність релігії. На думку Е. Фромма, "ритуал — це спільна для багатьох дія, що виражає спільні устремління, які мають підстави у спільних цінностях" [8, с. 214]. Раціональний ритуал відрізняється від ірраціонального функціонально. Йому не притаманний нав'язливо-вимушений характер; за допомогою дії він стає символічним виразом думок та почуттів.
Релігія використовує мову символів. Е. Фромм вважає, що 3. Фройд вперше трактував розуміння символічної мови, осягнення якої сприяє глибинному розумінню закладеної у ній мудрості.
Проблему релігії Е. Фромм трактує так: "Питання полягає... в тому, якого ґатунку релігії: чи це релігія, яка сприяє людському розвитку, розкриттю власне людських сил, чи релігія, яка ці сили паралізує" [8, с. 161]. Існує дуже багато різноманітних релігій і їх потрібно розрізняти. Найбільш суттєвим, на думку Е. Фромма, є розмежування між авторитарними та гуманістичними релігіями.
Авторитарна релігія — це релігія відчуженої людини. Всі свої сутнісні сили людина віддає вищій силі, яка уповноважена вимагати від неї послуху, поклоніння. "Наскільки божество всемогутнє і всезнаюче, настільки людина вважається безсилою і незначною" [8, с. 167]. Навіюючи благоговіння, ця вища невидима сила повністю підпорядковує собі людину; вона оволодіває її розумом і любов'ю. Чим досконаліший Бог, тим недосконаліша людина: тільки через посередництво Бога вона має доступ до самої себе. Коли людина проектує кращі свої задатки на Бога, то вона обкрадає себе. Віддавши Богу все, що вона мала, людина благає його повернути хоч щось з того, що вона втратила. Проходить процес трансформації особистісного в божественне, вихолощується суб'єктивність, переносять її на божество, яке все більше поглинає людину, пригнічує її, підкорює її силу і волю власному руху. У цьому разі Бог перетворюється на чуттєво-надчуттєву істоту.