З наведених аргументів видно, що всі вони спрямовані на обґрунтуванні незалежності душі від тіла. Тіло людини є для душі лише тимчасовим пристановищем. Основне ж її місце перебування в божественних висотах, де вона знаходить спокій і відпочинок від тілесних страстей і прилучається до миру ідей, не всім людським душам призначено досягати божественних висот. Душі тих, хто були рабами тілесних прагнень, хто віддавався обжерливості або іншим тілесним надмірностям, через ряд поколінь вироджуються в душі тварин. До висот божественного миру ідей наближаються тільки душі філософів, оскільки лише їм властиво майже повне звільнення від тілесного рабства.
У людини Платон виділяв два рівні душі - вищий і нижчий. Вищий рівень представлений розумною частиною душі. Вона безсмертна, безтілесна, є основою мудрості й несе керуючу функцію стосовно нижчої душі й до всього тіла. Тимчасовим пристановищем розумної душі є головний мозок.
Нижча душа представлена двома частинами, або рівнями: нижча шляхетна частина душі й нижча душа, що жадає. Шляхетна, або палка, душу містить у собі область афективних станів і прагнень. З нею зв'язані: воля, мужність, хоробрість, безстрашність і т.п..
Вона цілком діє по велінню розумної частини душі.
Платон виділяв три рівні будови душі. Образно цей тричленний поділ душі називають "колісницею душі", де палкий кінь тягне візника до Божества; що жадає - до землі, але обоє вони управляються розумом.
На основі розподілу душі на три частини Платоном дається класифікація індивідуальних характерів, характерів різних народів, форм правління, поділ суспільства на стани. Люди розрізнялися Платоном по ознаці переваги в них тієї або іншої частини душі. Для мудреців і філософів характерна перевага розумної душі. У хоробрих і мужніх людей домінує шляхетна душа, а в людей, що віддаються тілесним надмірностям, що веде є частина, що жадає, душі. Подібним чином розрізнялися й окремі народи.
Перевага розумної душі властиво, на думку Платона, грекам; домінування шляхетної душі - народам півночі, а душі, що жадає, - єгиптянам і іншим народам Сходу.
Станова ієрархія також будувалася по психологічному принципі. Великий розум властивий аристократам, мужність - воїнам, пристрасті й потяга - ремісникам і рабам. Звідси робилися висновки щодо форм правління.
Ідеальним уважалася та держава, яким правлять аристократи, стражу несуть у ньому воїни, а працюють і підкоряються - ремісники й раби.
Політичний зміст психології Платона цілком був спрямований на захист інтересів панівного класу й аристократії.
Опираючись на досвід Сократа, що довело неподільність мислення й спілкування (діалогу), Платон зробив наступний крок. Він під новим кутом зору оцінив процес мислення, що не одержав вираження в сократовском зовнішньому діалозі. Платон відкрив внутрішній діалог.
Цей феномен відомий сучасної психології як внутрішня мова.
1.4 Вчення Аристотеля
Сформовані труднощі й протиріччя в розумінні природи психічного, які випливали, з одного боку, з подань про душ Демокрита, з іншого боку - із вчення про душ Платона, вимагали свого дозволу. Спробу зняти протилежність двох полярних точок зору здійснив найближчий учень Платона, Аристотель (384-324 р. до н.е. ) - один з найбільших філософів стародавності. По Аристотелеві, ідейне багатство миру приховано в почуттєво сприйманих земних речах і розкривається в їх дослідженні, що опирається на досвід.
Рішучий підсумок міркувань Аристотеля: "Душу від тіла відокремити не можна", - робив безглуздими всі питання, що стояли в центрі навчання Платона про минуле й майбутнє душі. Його погляди являють собою узагальнення, підсумок і вершину всієї давньогрецької науки.
Додання психологічним знанням того величезного значення, що вони мають для вивчення природи в цілому, з'явилося для Аристотеля підставою для виділення знань про душ у самостійний розділ філософії. Аристотель був першим, хто написав спеціальний трактат "Про душ". Оскільки в цьому добутку власні погляди Аристотеля випереджаються оглядом подань про душ його попередників, то згаданий твір філософа можна розглядати також і як перше історіографічне дослідження в області філософії й психології.
Психологічна концепція Аристотеля була тісно зв'язана й випливала з його загальнофілософського вчення про матерію й форму. Мир і його розвиток розумілися Аристотелем як результат постійного взаємопроникнення двох почав - пасивного (матерії) і активного початку, названого Аристотелем формою. Матерія - це все те, що оточує людини, і сама людина. Всі конкретні матеріальні речі виникають завдяки формі, що надає їм внаслідок своєї організуючої функції якісну визначеність. Матерія й форма являють собою не віддільні друг від друга. Душу як форма є сутність усього живого. Навчання Аристотеля про матерію й форму й про душ як формі живого мало ряд найважливіших наслідків.
Душу, на його думку, не може розглядатися ні як один зі станів первоматерії, ні як відірвана від тіла самостійна сутність. Душу є активний, діяльний початок у матеріальному тілі, його формі, але не сама речовина або тіло.
Виконуючи організуючу, діяльну функцію стосовно тіла, душу не може існувати без останнього, так само як існування самого організму неможливо без форми або душі.
Душа й тіло нерозривне зв'язані, і "душі від тіла відокремити не можна".
Мислення, по Аристотелеві, неможливо без почуттєвого досвіду. Воно завжди звернено до нього й виникає на його основі. "Душу, - затверджував філософ, - ніколи не мислить без образів". У той же самий час мислення проникає в недоступну органам почуттів сутність речей. Ця сутність речей дана в почуттях лише у вигляді можливостей. Мислення - це форма почуттєвих форм й наочне й залишається узагальнене й загальнозначуще. Виростаючи з почуттєвих форм, мислення не може протікати у відриві від тіла. А що ж є причиною, що запалює індивідуальний розум і актуализуючої укладені в почуттєвих образах у вигляді потенції узагальнені форми в поняття?
Цією причиною Аристотель уважає надіндивідуальне, родове мислення, або верховний розум, що надбудовується в людини над уже відомими йому пізнавальними формами души й завершує їхню ієрархію. Саме під впливом верховного розуму відбувається утворення або реалізація ідеальних узагальнених форм, заданих у почуттєвих формах у вигляді можливостей.
Нероздільними з пізнавальними здатностями душі є інші її специфічні властивості - прагнення й афективні переживання. Виникнення емоцій і прагнень викликається природними причинами: потреби організму й зовнішні предмети, які ведуть до їхнього задоволення. Будь-який вольовий рух, усякий емоційний стан як провідні рушійні сили душі, що визначають активність організму, мають під собою природні підстави.
Загальну рухову активність людини Аристотель зв'язував із кров'ю, у якій він бачив основне джерело життєдіяльності організму. Кров розглядалася Аристотелем як матеріальний носій всіх щиросердечних функцій від нижчих до вищих. Розтікаючись по всьому тілу, вона дає життя його органам почуттів і м'язам. Через неї вони зв'язуються із серцем, що і виступало як центральний орган душі.
Що стосується головного мозку, то він розглядався Аристотелем як резервуар для охолодження крові.
Найважливіший розділ у загальній системі подань Аристотеля про душ становить його вчення про здатності душі. У ньому виражений новий погляд на будову душі й співвідношення основних її властивостей.
Новизна в поглядах Аристотеля на будову душі полягає у двох істотних моментах.
По-перше, у них знайшов вираження цілісний підхід, при якому душа мислилася як щось єдине й неподільне на частині.
По-друге, аристотелевска схема будови душі перейнята ідеєю розвитку, що була реалізована філософом, як у філогенетичному, так і в онтогенетичних аспектах. З одного боку, окремі здатності душі виступають як послідовні етапи її еволюції, а з іншого боку - розвиток індивідуальної людської душі як повторення цих стадій еволюції. Розвиток душі в онтогенезі являє собою поступовий перехід і перетворення нижчих здатностей у вищі. Із вчення про три основні здатності душі випливали й педагогічні завдання, які зводилися Аристотель до розвитку ціх здатностей. Розвиток рослинних здатностей формує в людини спритність тіла, силу м'язів, нормальну діяльність різних органів, загальне фізичне здоров'я.
Завдяки розвитку здатностей, що почувають, у людини формуються спостережливість, емоційність, мужність, воля й т.д..
Розвиток розумних здатностей веде до формування в людини системи знань, розуму й інтелекту в цілому.
1.5 Епікур і Лукрецій Кар
Після Аристотеля й стоїків в античній психології намічаються помітні зміни в розумінні сутності душі. Нова точка зору найбільше яскраво знайшла своє вираження в поглядах Епікура (341-271 р. до н.е. ) і Лукреція Кара (99-45 р. до н.е. ).
Епікур припускав, що живе тіло, як і душу, складається з атомів, що рухаються в порожнечі. Зі смертю вони розсіюються за загальними законами все того ж вічного Космосу. "Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще ні, коли ж смерть наступає, то нас уже ні".
Представлена в навчанні Епікура картина природи й місця людини в ній служила тому, щоб досягти безтурботності духу, волі від страхів і насамперед перед смертю й богами (які, оббита між мирами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтурботне існування).
Епікурейці міркували про шляхи незалежності особистості від усього зовнішнього. Кращий шлях вони вбачали в самоусуненні від всіх суспільних справ. Саме таке поводження дозволить уникнути прикростей, тривог, негативних емоцій і тим самим зазнати насолоди, тому що воно не що інше, як відсутність страждання.
Матеріальний світ, по Лукрецію, від людини не залежимо, він існував до нього, існує при ньому, буде існувати після нього.