регистрация / вход

Соціальна психологія в СРСР. Марксизм

Риси марксистської парадигми. Характерна риса парадигми "перетворення". Розділи марксистської соціальної психології. Позиція соціальних психологів, які працювали в парадигмі перетворення. Особиста наукова сумлінність О. Будилової як історика науки.

Парадигма перетворення свідомо орієнтується на конкретну соціально-філософську систему як єдину основу теорії, експерименту й практичного застосування. Її назва виражає суть філософії марксизму, сформульованої Марксом в «Тезах про Фейєрбаха». Ідея Маркса стосовно до будь-яких об'єктів і явищ дійсності проста: щоб пояснити (і в цьому змісті зрозуміти), треба спробувати їх змінити, перетворити, підкорити.

Будучи доктриною підкреслено матеріалістичної й логічно бездоганно замкнутої, марксизм не може визнавати й не визнає принципової специфіки людини як об'єкта наукового дослідження. Його теж можна пояснити й зрозуміти, якщо почати перетворювати, формувати й т.п.

Отже, основний метод пізнання - метод перетворення, конструювання реальності, уявного (у теоретичній діяльності) або практичного. Головна умова успішності методу - здатність виявити в об'єкті й використовувати основний рушійний, розвиваючий цей об'єкт, внутрішнє протиріччя. Діалектичний метод, таким чином, має пріоритет перед будь-якою теорією. Історичний парадокс цієї схеми полягає в тім, що породжена їм соціологічна теорія, ставши офіційною ідеологією, на практиці виключала в остаточному підсумку застосування самого методу, починаючи з аналізу соціальних конфліктів і протиріч у соціалістичному суспільстві й кінчаючи дослідженнями внутрішніх психологічних конфліктів радянської людини.

Інший парадокс, значимий для самої ж соціологічної теорії, полягав у тому, що незважаючи на положення Маркса про математизацію науки як критерії її зрілості, кібернетика й конкретна соціологія були довгий час блоковані через осудних їм обвинувачень у спробах математизувати те, що цілком можна пояснити з позицій марксистської філософії.

Такий же розрив між деклараціями теоретичних догм й конкретною практикою характерною і для моделей людини, суспільства і їхніх взаємодій. Людина-Творець, вільна автономна, гармонічно розвинена особистість - ідеал у теорії й покірний виконавець волі будь-якого начальника - ідеал на практиці. Суспільне протиріччя як головна умова розвиток суспільства - ідеал у теорії й придушення цього протиріччя найжорстокішим образом - ідеал керування на практиці. У відношенні між особистістю й суспільством теоретичний ідеал - демократична взаємодія, на практиці - тоталітарна держава. Ученим були залишені дві можливості вивчення того, як ідеали здійснювалися на практиці: апологетично доводити, що ніякого розриву ні «у нас», і викривати завзято приховуваний, існуючий розрив «у них», з метою перетворення «їх» у подобу «нас».

У значній мірі із цією подвійністю зв'язані й проблеми спеціальних, емпіричних методів, застосовуваних у даній парадигмі: як приміряти абстрактні філософські поняття, відірвані до того ж від реального життя, за допомогою яких методичних засобів і прийомів зафіксувати постулюємо теорією характеристики «радянської людини» і т.д. і т.п.

Незважаючи на всі ці парадокси соціально-психологічна реальність завзято продовжувала пред'являти себе хоча б як суспільна потреба в знаннях про «людського фактора», а цього соціального замовлення, що приступає до виконання, наука не могла ухилитися від рішення тих же проблем, які вирішувалися й в інших соціокультурних умовах. Однієї з таких проблем була й проблема предмета. Вона практично відмовилася від найбагатшої спадщини, залишеного попередниками у вітчизняній науці: філософії, правознавстві, етнографії й інших науках, зволівши будувати соціальну психологію заново на основі марксизму.

Підсумком з'явилися наступні типові подання про предмет соціальної психології. «Поводження індивіда є функція поводження навколишнього його суспільства» (П. Блонський). Суспільна психологія повинна вивчатися «як діяльність нервово-мозкової системи людини, що працює в процесі праці, боротьби й виробництва і єднальної в цій діяльності колективне поводження людських груп і мас» (М. Рейснер). «Рефлексологія одною ногою йде в біологію, а іншої в соціологію. Головний предмет соціальної рефлексології (як однієї з областей соціології) - вивчення колективу, що може діяти й взагалі проявляти себе як збірна особистість» (В. Бехтерев). Це наука про поводження «індивідуума в оточенні інших людей і його взаємодії з ними, а також соціальних об'єднань у цілому, соціальна психологія - це психологія мас (класова, професійна), психологія юрби, груп, колективів і т.п.» (Б. Бєляєв) Це «галузь психологічної науки, що вивчає психологічні закономірності суспільного поводження в широкому змісті цього слова, колективному суспільному поводженні (класова солідарність, революційний ентузіазм)» (В. Артемов). Це «психологія суспільних настроїв, психологія класів» (Л. Войтоловський).

У цьому переліку представлені практично всі можливі варіанти визначення предмета залежно від орієнтації: на біологію, психологію, соціологію й марксистську філософію. Багато хто з них були відтворені знову після тривалої перерви в розвитку теоретичної соціальної психології, пов'язаним з відомим історичним періодом 50-х років.

Приведемо для ілюстрації кілька відомих прикладів. Це «психологія мас, націй, колективів, її динаміка залежно від економічних і політичних умов»; наука «про соціально-історичну типологію людей, про різні форми між людських взаємин» (Кузьмін, 1963); вона вивчає «зміну психічної діяльності людей у групі, психічна взаємодія й взаємовплив людей, динаміку їхнього розвитку» (Мясищев, 1963); «має справа із психічними явищами, з рисами й особливостями особистості, що виникають в області суспільних відносин людини» (Шорохова, Мансуров, Платонов, 1963); вивчає «як особливості групової, колективної й масової психології, що проявляються в сукупній діяльності людей, їхньому спільному поводженні, переживаннях і способах психологічного спілкування один з одним, так і особливості поводження й психічного стану індивіда в групі, колективі й масі» (Паригин, 1971); вона вивчає «закономірності відбиття суспільного буття в індивідуальній і суспільній свідомості» (Предвечний, Шерковин, 1975); «шар суспільної свідомості, головним чином, не оформлений ідеологічно» (Горячова, Макаров, 1979); її предмет - «вивчення дії суспільних відносин у реальних міжособистісних, конкретних, колективних, групових і особистісних відносинах» (Абульханова, 1978); «вивчення закономірностей поводження й діяльності людей, обумовлених їхнім включенням у соціальні групи, а також психологічних характеристик самих цих груп» (Андрєєва, 1981).

Специфічні риси марксистської парадигми зафіксовані в її категоріальному апарату. Вона заснована на базових категоріях марксистської філософії: «діяльність», «спілкування», «суспільні відносини», «відбиття», «суспільна свідомість», які знайшли власний психологічний або соціологічний зміст у результаті спеціальної теоретичної роботи. Західний дослідник, не знайомий з основами марксистської філософії цього дисциплінарного переломлення, ідеологічно насиченими дискусіями навколо того або іншого тлумачення, із працею розуміє зміст теоретичних досліджень, виконаних у цій парадигмі хоча б тому, що більшість із базових категорій не піддаються точному перекладу на англійську мову.

Але й у тому випадку, коли вживаються перекладні терміни, вони мають власний зміст. Такий приклад категорій «особистість», «колектив». Якщо додати до цьому інтенсивне наповнення властиво соціально-психологічного понятійного апарата термінами, запозиченими із західної соціальної психології (наприклад, «соціальна перцепція», «міжособистісна атракція», «атрибутивні процеси»), то виникне досить складна й багатошарова картина.

Як ми вже відзначали, характерною рисою парадигми «перетворення» є її існування як би у двох вимірах: ідеологічному й практичному. Марксистська соціальна психологія продовжувала розвиватися, головним чином, завдяки практиці дослідження реального життя, що і обумовило її основний внесок у загальний розвиток соціальної психології у світі.

Для характеристики парадигми за черговим критерієм - вибору основних областей і проблем дослідження ми скористаємося наступної резюме Г. Андрєєвій. «Як система наукового знання марксистська соціальна психологія включає наступні розділи: 1) закономірності спілкування й взаємодії людей; досліджується взаємозв'язок міжособистісних і суспільних відносин і місце спілкування в них; основні моменти процесу спілкування: комунікація, інтеракція, соціальна перцепція; способи впливу в процесі спілкування. 2) Соціальна психологія груп, у рамках якої аналізуються значення соціальної групи для розвитку особистості, види соціальних груп, їхні психологічні характеристики, весь спектр групових процесів, тобто шляхи й форми конкретної реалізації закономірностей спілкування й взаємодії в більшій і малій соціальній групах. Поряд із традиційним вивченням лідерства, конформізму, згуртованості та ін., у радянській соціальній психології особлива увага приділяється розвитку групи, появі в ході цього розвитку нових якостей, завдяки яким група стає колективом. Всі відносини, що виникають у групі, розглядаються при цьому як опосередковані спільною діяльністю. 3) Соціальна психологія особистості: вивчаються способи соціальної детермінації діяльності особистості, конкретні форми й інститути соціалізації особистості, а також проблеми формування її соціальних установок і ціннісних орієнтацій».

Ця характеристика дозволяє зробити три основних висновки для загальної теми книги. По-перше, уже до кінця 70-х років у радянській соціальній психології сформувалася достатня кількість «стикувальних вузлів» для міжнародної кооперації (якщо не інтеграції) з іншими існуючими парадигмами, загальні об'єкти дослідження, загальні проблеми й т.п. По-друге, основним досліджуваним відношенням є відношення «група» «індивід» при провідній ролі групи. По-третє, ця група як об'єкт дослідження має особливі якості: а) це реальна, а не експериментальна група; б) процеси усередині її опосередковані спільною діяльністю; в) вона розвивається як колектив у системі соціалістичних суспільних відносин.

На наш погляд, саме дослідження колективу, теоретичні, емпіричні й прикладні становлять основний внесок парадигми перетворення в сучасну соціальну психологію, де її гідно представляють.

Можна без усякого перебільшення сказати, що ці дослідження, узяті в сукупності, не мають собі рівних у сучасній соціальній психології. Вони виконані на єдиній теоретичній платформі. Теорія цього об'єкта розроблена фундаментально й логічно бездоганно, досить послатися тут на роботи А. Петровського (Петровський, 1982) і Л. Уманського (Уманський, 1980). Характеристики групи, що спільно працює для досягнення загальної (у тому числі й із суспільством) мети, емпірично досліджені у всьому різноманітті аспектів спільної діяльності: згуртованості (Донцов, 1979), організованості (Чернишов, 1980), і т.п. Уже існують дослідження, що теоретично узагальнюють цей величезний досвід (Донцов, 1984), що саме по собі є ознакою високого рівня розвитку досліджень. Розроблено унікальні апаратурні методики для вивчення проблем сумісності. Дослідження соціально-психологічного клімату не уступають закордонним дослідженням. Всі три основні частини дослідження об'єкта: теорія, метод і конкретні методики органічно погоджені один з одним. Збірник класичних робіт у цій області, будучи перекладеним на англійську мову, приніс би чималу популярність радянської соціальної психології.

Однак за тридцять років дослідження колективу вичерпав до середини 80-х років свій основний потенціал. Питання про подальшу долю цього об'єкта був підказаний і вирішений суспільною практикою.

Ще до початку перебудови перші спроби реальної демократизації виробництва пред'явили соціальним психологам замовлення на вивчення нових форм організації праці, наприклад бригадного підряду (Журавльов, Шорохова, 1987). У дослідженнях психологічного аспекту цих нововведень виявилася висока значимість феномена соціальної справедливості, зокрема при введенні коефіцієнта трудової участі (КТУ), прогнозу сумлінності майбутніх партнерів по роботі в бригаді (Мингалєєва, 1986) і т.п. Відкрився тим самим зовсім новий клас явищ, які вже не могли бути описані й досліджені з устояних позицій.

У певному змісті була відтворена історична ситуація того часу, коли починав свою діяльність основоположник радянської теорії колективу А. Макаренко. Він зштовхнувся з тим, що педагогічні розробки, що були в його розпорядженні, не давали задовільної відповіді на практичні питання й був змушений шукати відповіді в тій же практиці. Не всі результати його діяльності були використані однаково. На перший план виступила безперечно видатна ідея відповідальної залежності як психологічного фундаменту єдності й розвитку колективу. Набагато менший резонанс одержали його погляди про людське щастя як кінцевої мети «перетворення» людини, про роль моральності й моралі в русі до цій не тільки суспільної, але й індивідуальної мети. Тим часом, особливо в останні роки життя він багато над цим працював. Загальне ідеологічне тло того часу, дозволяв говорити про мораль лише з погляду Леніна, якого цитував і сам А. Макаренко: «... моральність це те, що служить руйнуванню старого експлуататорського суспільства й об'єднанню всіх трудящих навколо пролетаріату, що творить нове суспільство комуністів» (Макаренко, 1972, 1984). Однак логіка самого життя підвела великого педагога до висновку про необхідність морального виховання, його інтеграції, у тому числі з урахуванням досвіду церкви й релігії, у педагогічний процес. Він тим самим визнавав, що не маючи моральної основи й моральних цілей, згуртований, організований і дисциплінований колектив, що опирається на відповідальну залежність всіх перед усіма, ризикує перетворитися в слухняне й легко кероване знаряддя. Як це робиться - добре відомо: мети, поставлені групою осіб оголошуються цілями суспільства, і мети всіх інших груп, якщо вони - колективи, повинні збігатися з оголошеними цілями.

Не можна не відзначити, що й страто метрична теорія колективу, розроблена А.В. Петровським, ставить фактично ту ж проблему, над якою працював Макаренко, якщо припустити, що, центральна ланка, внутрішня страта групової структури має під собою ще один, більше глибокий - моральний (етичний, духовний) - шар. За аналогією із цим міркуванням т же саме можна сказати й про диспозиційні теорії особистості, розробленої В. Ядовим. У вищий рівень пропонованої їм структури особистості легко інтегруються ті ж духовні, моральні цінності.

Можливо, і при більше еволюційному соціальному розвитку радянська соціальна психологія логічно пішла б у цьому напрямку, однак реформи, що почалися, зробили цей крок просто неминучим. Досить поставити запитання про стан «людського фактора» радянського суспільства: у яких колективах до 1986 р. були «перетворені», сформувалися 15 млн. алкоголіків, 3 млн. щорічно засуджуваних за карні злочини, і мільйони, що враховуються важко, «несунів», зложилося ядро кримінальної структури, перед якою нині виявилася неспроможним сама держава?

Одночасно виникає питання, пов'язане із черговим критерієм парадигми: яка була позиція соціальних психологів, що працювали в парадигмі перетворення? Відповідь на нього досить простий: ця позиція була задана ідеологічним, інституціональним і політичним положенням соціальної психології в радянському суспільстві як інструмента ідеології й політики правлячого номенклатурного класу. Вона не могла бути й не була інакше як переважно інструментальною. Це не означає, як це видно з досліджень колективу, що нею не могли бути отримані дані, значимі в тому числі для соціальної психології у світі. Однак ідеологічний контроль істотно обмежував її можливості. Тому радянський соціальний психолог незалежно від його вибору фактично був соціальним технологом у прикладній сфері й апологетом офіційної ідеології в області теорії. Щоб переконатися в цьому, досить зіставити тематику кандидатських дисертацій з діючими на момент їхнього захисту установками «директивних органів», або глянути із цього погляду на роботи самого автора.

Історія, як відомо, не допускає умовного нахилення й видимо даремно міркувати на тему про те, що було б, якби Росія продовжувала розвиватися еволюційно, без революції 1917 р. і подій, що пішли. Разом з тим досить корисно довідатися, як вирішували наші історичні попередники багато хто із проблем соціальної психології, яки виявилися актуальними й понині, причому не тільки в Росії, але й у світі. Реконструювати повно соціальну психологію - найважливіше й спеціальне завдання для сучасної вітчизняної науки. Дослідники, які візьмуть на себе така праця, без сумніву відкриють розсипу ідей і постановок проблем, підштовхнуть до оригінальних гіпотез.

Для цього їм буде необхідно перебороти відому однобічність виконаних дотепер робіт на цю тему. Всі вони були визначені двоєдиною метою: показати, що марксистська соціальна психологія - єдино правильна й наукова, що в історії вітчизняної соціальної думки матеріалістична традиція займала важливе місце, підготувавши ґрунт для подальшого розвитку радянської соціальної психології. Звідси традиційна схема й перелік найбільш значимих «опорних» імен; Н.Г. Чернишевський, И.М. Сєченов, Г.В. Плеханов, В.М. Бехтерев, М. Рейснер і т.д.

Ідеалістична лінія була пророблена набагато більш скромно і є присутнім лише в тім ступені, у якій вона заважується й журиться лінією матеріалістичної. Книга О.А. Будилової написана по тій же схемі, як «боротьба двох ліній: матеріалізму й ідеалізму». Існували, однак дві причини, що визначили деякий вихід за рамки схеми при всьому старанні виконати соціальне замовлення й зберегти ідеологічну чистоту. Перша з них - сам матеріал, якому можна було ігнорувати або «перетворювати» лише ціною свідомої наукової несумлінності. Звідси друга причина - особиста наукова сумлінність О. Будилової як історика науки. Проте, уже роки через, коли знову були опубліковані роботи С.Л. Франка, Г. Шпета, И. Ільїна й інших, такого ж калібру авторів, до цього недоступних для психологічної громадськості, стало ясно, що О. Будилова зробила лише перший крок до нашої ідейної спадщини, лише відкрила двері в цю комору. Тим більше показові матеріали, які вона включила у свою книгу, об'єктивно вирівнявши баланс «двох ліній». Три обставини хотілася б відзначити, перш ніж переходити до їхнього аналізу.

Вони свідчать, по-перше, про те, що «істотною відмінністю положення соціально-психологічних проблем у російській дореволюційній психологічній науці з'явилися їхній зв'язок із суспільною практикою й включення в галузі психології, що формуються в різних сферах громадського життя, діяльності».

З них виявляється, по-друге, що росіяни вчені того часу були в курсі абсолютно всіх подій у сучасній їм науці: теорій, емпіричних досліджень; володіючи вільно мінімум двома-трьома європейськими мовами, вони мали прямий доступ до самої свіжої інформації.

Нарешті, будучи людьми високоосвіченими філософськи, вони бачили проблеми в широкій перспективі, не замикаючись рамками якої-небудь однієї доктрини або схеми: вони не стояли на місці й розвивалися, найчастіше міняючи погляди на протилежні.

«Західний психолог, що відвідав недавно створений Інститут психології Академії наук СРСР, випробовує ті ж почуття, що повинне бути випробовував Дарвін при відвідуванні Галапагоських островів, де він з подивом виявив, що вдалині від древа еволюції розвиваються незнайомі йому досі види», - так описував свої враження один з американських психологів в 1975. У цьому немає нічого дивного: адже не знаємо ж ми нічого про соціальну психологію в Африці. А вона є.

За свідченням деяких західних дослідників радянської соціальної психології, вона теж практично була невідома на Заході не до 1979 р., поки не була видана з ініціативи канадського соціального психолога Л. Стрикленда англійською мовою перша велика робота, присвячена зіставленню радянського й західного досвіду заснована на матеріалах спеціальної міжнародної конференції по цій же темі за участю радянських і західних учених. Справедливості заради треба відзначити, що й до цього радянські соціальні психологи брали участь у науковому житті світової психології, у тому числі соціальної. Так, в 1966 р. у Москві пройшов черговий Міжнародний психологічний конгрес, де на відповідній секції виступали представники СРСР. В 1976 р. Москву відвідала досить представницька делегація американських психологів, серед яких були такі стовпи американської соціальної психології як, Д. Кемпбелл, Р. Зайонц, Л. Фестингер. Цю спільну радянсько-американську зустріч не випадково порівнювали з космічним проектом «Союз-Апполон», здійсненим у цьому ж році: та ж незвичайність і ті ж проблеми стикування. Крім того, окремі соціальні психологи епізодично брали участь у різних міжнародних конференціях, деякі (3-4 чоловік) були прийняті в Європейську асоціацію експериментальних соціальних психологів. Однак відсутність публікацій англійською мовою й загальний комплекс нині відомих усім бар'єрів (ідеологічні шори, обмеження виїзду, критерії «відданості справі партії», лояльність системі, бюрократизм і т.п.) істотно перешкоджали поширенню впливу радянського досвіду за межі радянського блоку, де, навпроти, воно насаджувалося по також відомому каноні: радянське - значить краще.

У той же час спроби деяких західних теоретиків застосувати марксистську теорію для рішення проблем сучасної соціальної психології, не здобули послідовників. Одна з таких спроб - шведського соціального психолога І. Ізраела була розглянута раніше.

Втім, як показало наступний розвиток подій, що не робиться - всі (теж) до кращого. Гримнула перебудова, були зняті багато хто з перерахованих бар'єрів, різко інтенсифікувався обмежений нині тільки фінансуванням виїзд за рубіж, знята цензура. І виявилося, що - так само, як і в багатьох інших областях людської діяльності - нам «на ринок вийти не із чим». Як і багато інших продуктів, засновані на голій і штучно, примусово впроваджуваної ідеології, радянська парадигма тихо «пішла на пенсію», продовжуючи жити по інерції в працях вирослих навколо її фахівців настільки ж поважного віку.

Але життя триває й нові покоління соціальних психологів Росії, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні, коштують наприкінці століття на розпуття як богатир у старій російській казці. Вони твердо знають одне - назад дороги немає й досвід старшого покоління корисний хоча б цим. Але що далі?

Перший шлях - випливати за парадигмою пояснення, опанувати її правилами, вписати у світовий істеблішмент соціальної психології. Це шлях еміграції, важкий, але спокійний і ситний.

Другий шлях - приєднатися до слабкої ще парадигмі розуміння на основі співзвучних європейських соціокультурних ідей і мотивів. Це шлях реінтеграції в західноєвропейську культуру, відновлення дореволюційних ідейних зв'язків і повстання проти істеблішменту, шлях неспокійний і без передбачуваного результату в доступному для огляду майбутньому.

Нарешті, третій шлях - власного розвитку на основі чужого й власного досвіду, з обліком своїх і чужих досягнень і помилок. Це теж шлях інтеграції у світову науку, але на однакових правах, шлях важкий, але можливий. Про те, що це так, свідчить коротка, але досить виразна й переконлива історія розвитку соціальної психології в Російській Імперії до 1917 р. і поза її нашими співвітчизниками, що уникли в еміграції долі багатьох інших розумних людей того часу.


Література

1. Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. - К., 2004.

2. Брушлинський О.В., Тихомиров O.K. Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. - К., 1989.

3. Василюк Ф.Є. Психологія переживання. - К., 1999.

4.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.

5. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М, 1998.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий