У роботах, присвячених вивченню розвитку неврозів у дитячому віці, агресія розглядається як неадекватний спосіб реагування у важких ситуаціях. При невротичному розвитку особистості агресивність виконує захисну функцію, охороняючи дитину від переживань, які її травмують, та загрожують її емоційному благополуччю.
Проблема дитячої агресивності зачіпається й фахівцями в області дитячої психіатрії й патопсихології. Відзначається, що при психічних порушеннях розвиток агресивності визначається не тільки конституціональними особливостями індивіда, спадковістю, але й впливом соціально – психологічних факторів. Формування агресивності в дитячому віці обумовлено багатьма факторами. На агресивність у дитячому віці впливають: особливості взаємин у родині, стилі сімейного виховання, а також приклади агресивної поведінки, яку демонструють дорослі, однолітки і телебаченням.
Деякі автори вказують на певну залежність агресивності дітей від структури родини. Є дані, які свідчать про те, що агресивні діти походять із багатодітних родин або не повних. Агресія дитини може бути реакцією на розлучення батьків. При цьому, способи реагування на ситуацію різні, залежно від статі і віку дитини. У дітей дошкільного віку не зріла й носить іноді безпричинний характер. У дошкільному віці, так само як і в молодшому шкільному, хлопчики відрізняються підвищеною агресією стосовно однолітків. Розпад родини в цьому віці приводить до росту ворожості, хлопчики, які виховуються без батька відрізняються асоціальною поведінкою, непокорою дорослим. Відзначається, що конфлікти батьків до й після розлучення, їхнє роздільне проживання, повторний шлюб чоловіка і жінки, погані взаємини одного з батьків з дитиною, так само викликають негативні переживання, збільшуючи труднощі в поведінці дитини. Агресивні прояви дитини можуть виступати як ревнощі стосовно інших членів родини, найчастіше до братів і сестер. В основі такої агресії лежить прагнення одержати увагу батьків, суперництво за любов дорослих. Серед особливостей сімейного виховання, відрізняються наступні: недолік тепла і пещення з боку батьків, поблажливе відношення до агресії, байдужне відношення до дітей.
О.Б. Бовть виділяє три стилі виховної практики батьків – демократичний, контрольований і змішаний [2, 163]. У родинах з демократичним стилем виховання діти відрізняються помірковано вираженою здатністю до лідерства, агресивності, соціальній активності й т.д., однак у них слабко розвинений альтруїзм і емпатія.
При контрольованому і змішаному стилі виховання діти ростуть неагресивними і слухняними. Тож відзначається, що при авторитарному стилі виховання, який відрізняється холодним відношенням батьків до дітей, у дитини дошкільного віку формується агресивність. Дослідники, що займаються проблемою дитячої агресії намагаються виділити окремі параметри виховательських дій батьків, які ведуть до формування агресії в дитячому віці.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що уседозволеність і відсутність контролю за дітьми з боку батьків, як і занадто суворі покарання сприяють підвищенню рівня агресивності в дитини. Варто відмітити, що до агресивної поведінки можуть привести як особистісні особливості людини, так і особливості ситуації, у якій вона перебуває. Важливою представляється проблема зв'язку агресивності в дитячому віці з подібними тенденціями у більш пізньому віці. Також агресія тісно пов'язана із проявом почуття ревнощів, ненависті, заздрощів, образи, злості, страху, гніву; особливо це проявляється в дошкільному віці, коли емоційна сфера ще не стійка. Необхідно відзначити важливість першого емоційного досвіду, отриманого дитиною в дитинстві, який потім переноситься на більше пізній час. На цей факт вказував А. В. Запорожець [8, 46].
Дитина дошкільного віку – це переважно емоційна дитина і саме із цієї причини основними показниками її психічного розвитку в нормі служать характеристики емоційної сфери, які відображають спрямованість її переживання й активності. Так Л. С. Славіна відзначає, що негативні афективні переживання несуть у своїй основі незадоволеність якихось важливих для дитини потреб або конфлікт між ними [25, 58]. Особливо часто ці переживання виникають у тому випадку, коли незадоволені домагання дитини у сферах, які мають для неї велике значення. Однак спостережувана в сфері дорослих тенденція спрощено сприймати процес включення дитини у світ соціальних відносин, приводить до того, що дорослий позбавляє дитину права на так звані негативні емоції або форми поведінки (гнів, страх, агресія й т.д.). Аналізуючи фантазії в дитячому віці, А.І. Захаров відзначає, що, будучи найбільш сильними травмуючими факторами, фізичні покарання дитини і розрив з об'єктом любові – це переживання, які вимагають свого виходу [9, 54].
Вони можуть виражатися в якості агресивної відповідної реакції. Це відбувається і у грі, де дитина відтворює пережиті агресивні сценарії, прагнучи раціоналізувати їх і тим самим зняти негативну енергію, яка нагромадилася. Таким чином, велике значення має вивчення дітей, у яких у зв'язку з незадоволеністю якихось життєво важливих для них потреб виникли негативні афективні переживання й відповідні їм форми поведінки, серед яких мають місце й агресивні прояви.
Пошуки причин підвищеної агресивності в дітей ведуться в різних напрямках. Аналізуючи деякі випадки з життя всиновлених дітей, замічено, що нові батьки досить часто зіштовхуються зі спалахами агресивної поведінки своїх дітей. А.В. Запорожець відзначає, що в деяких випадках причиною цього явища може бути прояв психічного захворювання, тобто агресія, може мати біологічну природу [8, 41]. У цілому ж, вивчення біологічного коріння агресивної поведінки ведеться в наступних напрямках:
- вивчення хромосомних аномалій й їхній вплив на спадкову схильність до агресивності;
- вивчення впливу гормонів на агресивну поведінку;
- вивчення окремих структур центральної нервової системи і їхньої ролі в запуску агресивної поведінки;
- вивчення впливу властивостей темпераменту, зокрема – збудливості та схильності до агресивної поведінки індивіда.
Інакше кажучи, завжди потрібно мати на увазі, що біологічні процеси протікають у соціальному контексті. Тобто зовнішнє середовище впливає на нейрогені зв'язки, внутрішні біологічні процеси в значній мірі визначають характер наших реакцій на впливи середовища. Таким чином, правильніше було б говорити не про вирішальний вплив біологічних або, навпаки, соціальних факторів як детермінант агресії, а визнати, що на агресію діють обидва типи факторів і що біологія і навколишнє середовище впливають один на одного.
Дана проблема дітей піднімає питання про методи впливу, у тому числі й про застосування суворих покарань. До суворих покарань відносять не тільки застосування фізичної сили, але й психічні покарання – образи, критику дитини, словесні погрози й т.д. У психологічній літературі виділені 4 форми жорстокого поводження з дітьми: фізичне, сексуальне, психічне (емоційне) насильство і зневага основними потребами дитини, (моральна жорстокість). Негативним за своїми наслідками виявляються не тільки використання фізичних покарань, але й психічне насильство, що виражається в несприйнятті і критиці дитини. Таке відношення приводить до більшого розвитку агресивності.
Дослідники, що займаються цією проблемою, підкреслюють, що строгі й фізичні покарання мають негативні наслідки на розвиток особистості дитини. По-перше, караючи, батьки показують приклад агресивної поведінки, яка може засвоюватися дітьми як спосіб впливу на інших, як прояв сили і влади, особливо стосовно тих, хто слабкіше. По-друге, покарання приводить до відчуження, формує негативне до них відношення. «Дитина замикається в собі, стає не сприйнятливою, займає позицію внутрішнього, мовчазного опору» [3, 95]. По-третє, занадто суворе покарання може приводити до того, що дитина може забути, за що її покарали, важкі переживання заслоняють причини, залишивши лише важкий осад із приводу самого переживання. Покарання може бути ефективним тоді, коли будуть зрозумілі причини негативних учинків дитини. Ефективність покарань так само визначається рядом умов:
- послідовністю застосування,
- мінімальним розривом у часі між покаранням і здійсненням учинку,
- роз'ясненням змісту покарання й збереження позитивних відносин між протилежними сторонами,
- пропозиції альтернатив агресивній поведінці з боку караючих. При цьому покарання ні в якій мірі не повинне являти собою насильство над особистістю дитини.
Крім батьків і їх «роботою» над агресією своїх дітей, прикладом негативної поведінки можуть служити брати й сестри. Орієнтуючись на їхній приклад, спілкуючись і граючи з ними, діти можуть копіювати або засвоювати агресивні способи поведінки. Діти більш агресивно настроєні проти єдиного брата або сестри, ніж проти всіх інших дітей, з якими вони спілкуються. Велике значення має вік дитини, яка виступає ініціатором бійок і сварок. Найчастіше конфлікт починають молодші діти, які впевнені в тому, що батьки приймуть їхню сторону. Караючи старшу дитину, батьки тим самим підкріплюють агресію молодшої, котра буде поводитися так само й наступного разу, усвідомлюючи свою безкарність. Такого не відбувається, якщо батьки по можливості намагаються не втручатися у сварки своїх дітей.
Дитина засвоює агресивну поведінку, за допомогою спостереження, виділяючи випадки, коли агресія виявляється ефективним способом у досягненні мети, у впливі на інших. У ситуації ізоляції групою однолітків, досить ймовірно, що вона буде прийнятою в іншу групу дітей, таких же, як вона і де агресія буде прийнятним стилем поведінки. Багато в чому поведінка дітей дошкільного віку визначається їхніми однолітками. Надто агресивні діти, потрапляючи в групу однолітків й одержуючи відсіч із боку інших дітей, стають менш агресивними. Пасивні ж діти залишаються такими ж.